Один із заповітів Матері Терези говорить про те, що життя кожної людини – це шанс, яким людина повинна скористатися.
Я отримав такий шанс, адже у моєму житті була людина, яка не тільки допомагала мені, але й надихала … Це звучатиме дивно, але мій дідусь, вірніше, його вчинок, змусив мене по – іншому дивитися на життя… Хоча він був звичайною людиною.
Дід народився у Висоцьку. За професією – шофер.
Усі, хто знав мого діда, кажуть, що він – справжній майстер своєї справи.
Тільки тепер, коли мова іде про цю людину, я вживаю слова минулого часу … Тому що…
Болить моя маленька душа, плаче маленьке серце, яке, здається, в одну мить стало величезним…
Сьогодні добігає до завершення ще один день очікування… Ще один день надії на те, що прийде до моєї домівки радісна звістка… Хоча…
Виходячи із плину часу, хочеться почути хоча б якусь новину про ЛЮДИНУ, яку я просив берегти себе і повернутися додому живим…
Скажете, дивний я, коли кажу, що хочеться почути бодай якусь новину про діда. Можливо… Але якщо діда немає серед живих, то хоча б було місце його вічного спочину, куди можна було б прийти, щоб просто схилити у скорботі голову…
Перед моїми очима той зимовий день, коли ми проводжали діда із відпустки. Здається, природа відчувала щось недобре, тому що сонце світило яскраво, але здавалося зажуреним. Хмаринки якось дивно подорожували по небу, а морозний вітер наче не хотів, щоб ми виходили з домівки…
Переді мною на диво великі дідові очі, переповнені чимось для мене незрозумілим… Це були очі дорослого чоловіка, який постарів за короткий проміжок часу і у куточках яких я помітив застиглу сльозу.
Були очі …
Тоді ми усі трималися, щоб не заплакати, аби дорога дідова була щасливою, аби у нього все склалося добре… Хоча душу ятрило якесь відчуття, що це – остання зустріч.
Як зараз пам’ятаю останню нашу телефонну розмову, під час якої дід говорив, щоб я гарно вчився, був слухняним. Але обіцяв обов’язково повернутися додому, повернутися з ПЕРЕМОГОЮ!!!
Важко усвідомити те, що я святкував із друзями свій День народження, навіть не підозрюючи, що діда уже немає.
Можливо, я завинив перед ним цим своїм вчинком. Але ж дід казав нам, що коли повернеться із завдання, тоді знову «набере» нас і ми будемо розмовляти. Саме тому я з гордістю розповідав друзям про свого діда – ГЕРОЯ, про його нелегку військову дорогу, адже дід воював під Куп’янськом. Пізніше шлях до ПЕРЕМОГИ завів його до Краматорська.
І …ЧАСІВ ЯР… Останні спогади… Останній промінчик літнього сонечка … Останній погляд…
Усе це відчув, через усе це пройшов мій дідусь у Часовому Яру…
Ми щодня набирали знайомі цифри і щоразу чули одну відповідь: «Абонент не в мережі. Залиште повідомлення…»
Тішила лише одна думка: «Дід на завданні…»
Так, на завданні … Але уже …НАЗАВЖДИ…
І я пишаюся, що маю такого дідуся, який у 50 + пішов захищати Батьківщину, щоб мені можна було спокійно спати, займатися улюбленими справами…
Тільки ніяк не можу я усвідомити, що його уже немає… Що наша зимова зустріч була останньою… Що наша літня телефонна розмова була останньою…
Але ж дід завжди виконував свої обіцянки.
- Чуєш, діду, літо пройшло без тебе …Ти не ходив до лісу по ягоди… Ти осінню не збирав гриби… Ти не милувався нашим поліським зимовим краєвидом…
…Та найгірше, дід ніколи цього не робитиме…
Він ніколи не хотів розповідати про своїх побратимів, про свої військові будні.
А нині… НІКОЛИ … НІКОЛИ … я не почую голос діда…
НІКОЛИ …він не навчатимеш мене чомусь новому…
НІКОЛИ…
Просто НІКОЛИ у мене не буде діда, якого усі, хто його знав, називали справжнім майстром своєї справи…
НІКОЛИ… Як нестерпно важко усвідомити, наскільки це слово страшне.
Але я не осоромлю імені свого діда! Я буду СПРАВЖНЬОЮ ЛЮДИНОЮ, примножуватиму багатства моєї Батьківщини, робитиму усе для її процвітання!!!
І пам’ятатиму просту істину, якої навчив мене дід: «Успіх у житті не залежить від оцінок у школі. Головне – уміти дякувати сонечку за його тепло, місяцю – за світло вночі, товаришу – за підтримку, мамі – за доброту, бабусі– за хлібчик з печі, Богу – за усе!»
Богдан КАРПОВИЧ,
лауреат XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учень Висоцького ліцею Сарненського району Рівненської області