Повільно, на поспішаючи, на землю опускався вечір. Через щілини в дверях зайшов у кімнату, озирнувся, роздивився і відразу став влягатися по кутках на ночівлю. На небі з’явилася перша яскрава зоря. Вечір… Не просто вечір, а Святий вечір. Бабуся принесла дідуха і поставила перед образами, мама – велику поливану миску з кутею. Всі стали молитися. Просили новонародженого Ісуса, щоб повернулися всі наші воїни живими, щоб закінчилася війна, щоб був мир на всій землі. Просили і чекали, щоб засвітився екран телефона, щоб подзвонив хрещений тато, бо уже п’ять днів не виходив на зв’язок. Але чуда не сталося ні 6, ні 7, ні 8 січня. Аж 9 січня опівночі тато заговорив до нас кволим голосом: « Я живий, вітаю із святами. Я – поранений. Кульове поранення правої ноги, численні осколочні поранення правого боку, контузія». Пошматований, з опіками, але головне – живий.
А далі госпіталі Слов’янська, Дніпра, Черкас. Ось уже мій хрещений, Пташнюк Назарій Ростиславович, місяць в лікарні. Декілька операцій зробив йому хірург Черкаської лікарні Петро Миколайович, допомагають волонтери і весь медичний персонал.
А який мій хрещений тато? Сміливий. Дуже добрий, щедрий. Любить усіх дітей, людей, нашу Батьківщину – Україну. А ще він любив називати нашу матінку земельку – красунею, красунечкою. Вірив і вірить в перемогу, бо таку землю не просто вмиту, зрошену кров’ю, а викупану в крові її дочок і синів ми не віддамо нікому. Ми не можемо забути наших воїнів, захисників, дітей, які хотіли жити, радіти, сміятися, дітей, до яких не прилетять навесні лелеки, не принесуть тепло і радість.
Я – учениця 7 класу. Як і мої однолітки, ми – діти війни. За цих три роки змужніли, подорослішали. І хоч втома, нечувана туга, вогонь і смерть повзуть українською землею, ми стаємо сильнішими, мудрішими. Ми маємо у кого навчатися, з кого брати приклад. Не буду називати ім’я і прізвища наших янголів – охоронців. Їх сотні тисяч, їх портрети у кожному місті, селі. До них ми приносимо квіти, перед ними схиляємо голови, стаємо на коліна. Мужні воїни світла, ви залишитесь в нашій пам’яті, ви залишитесь незламними Героями, а Герої – не вмирають. Як писав наш тернопільський поет Володимир Вихрущ:
Велике щастя –
Це любов до Бога,
Любов до України,
До людей.
Думаю, ці рядки стали гаслом життя кожного сина та дочки української землі. Бо свобода – це найбільша цінність.
Марія БІЛЬЧУК,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Залісецького ліцею імені Андрія Чабана Тернопільської області