1095 днів або 2 роки, 11 місяців, 27 днів від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Своє 24 лютого 2022 року кожен українець буде памʼятати все життя. Я досі памʼятаю той день.
Це був четвер, шоста ранку, ми з класом збирались на екскурсію в музей «Заповіту» Т. Г. Шевченка. Символічно, чи не так? Раптово пролунав дзвінок, це була мама. Розмова вийшла досить короткою: «Привіт…. Як у вас справи? – запитала мама. – Привіт мамо, все добре. Чому ти так рано телефонуєш? – Все добре, я….» Телефонний дзвінок обірвався, проблеми зі звʼязком. Через декілька хвилин все стало зрозуміло, ніхто в будинку вже не спав. Ніхто в країні вже не спав.
Війна. 5 літер, 5 звуків, 2 склади, але яке моторошне та жахливе значення вони мають. Ніхто не був готовий до цього. Як зараз памʼятаю урок «Історія України», де вчитель переконував нас, що цього просто не може бути в XXI столітті, що це нікому не потрібно та нікому не вигідно. Триває 1095 день війни….
У перші години українці, певно, до кінця і не усвідомлювали, що відбувається. Мої однокласники перепитували у вчительки, чи йдемо ми в музей?!
І по сьогоднішній день я досі шукаю відповідь на велику кількість запитань: Як? Як за декілька годин вся країна змогла обʼєднатись в один-єдиний живий щит? Як люди з палицями, саморобними коктейлями молотова, з дітьми на руках пішли зупиняти російську навалу? Як наші захисники та захисниці могли йти одні проти тридцяти супротивників? Як вдалося організувати блокпости за лічені дні? І зрештою, як нам вдалося вистояти…? З погляду логіки – це було неможливо. Усі у світі вірили в план «за три дні». Йде 1095 день війни….
Зрештою, немає сенсу шукати відповіді на ці запитання, використовуючи розум та логіку. Це сталося, бо так мало статись. У кожного українця не виникло й долі сумніву та вагань, що треба робити. Саме завдяки таким людям ми й досі можемо спілкуватись українською, перебувати на українських землях, ми й досі можемо жити.
Нещодавно з’явилась новина про закриття останнього відділу Нової пошти в Покровську. Мій батько перебуває зараз на Покровському напрямку, тому про цю подію я дізналась ще швидше. Страшно уявити, у яких умовах працювали ці люди. Під час постійних обстрілів, виття сирен, бомбардувань, вони працювали. Вони працювали, аби на Різдво я змогла передати своєму татові подарунок. Вони працювали, аби ми мали змогу допомогти нашим рідним у тому пеклі… Я захоплююсь такими людьми. Вони є для мене джерелом стійкості в сьогоднішніх умовах.
У перший рік повномасштабного вторгнення, коли відбувалась деокупація захоплених територій, в інтернет-мережах були актуальні жарти, що першими на звільнених територіях зʼявляться АТБ та Нова пошта. Насправді в цих жартах закладено потужний сенс: українці – нація нескорених. Кожен українець та українка, які сьогодні працюють у таких нелегких умовах, які цілодобово продовжують займатись волонтерством, які оберігають нашу землю – це і є мої джерела стійкості. Такі люди доводять, що українці як нація існують. Такі люди доводять, що Україна – це незалежна держава. Такі люди доводять, що денаціоналізації та денацифікації не буде. Йде 1095 день війни….
Стійкість нації – це явище багатовимірне: вона народжується у взаємній підтримці, зростає в серцях, загартовується випробуваннями. І для кожного існують свої джерела стійкості: сім’я, культура, віра, волонтерство, жага до життя. Щоб це не було, його не можна втрачати! Ми повинні залишатись сильними, хоч як би це тяжко іноді не було. А поки що пройшло 1095 днів або 2 роки, 11 місяців, 27 днів від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну.
Богдана ДРАГУНЯК,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
студентка Бродівського фахового педагогічного коледжу імені Маркіяна Шашкевича