Кожна людина має свої джерела сили та стійкості, і для кожного вони можуть бути різними. Для Олександра Росипка, мого однокласника, ці джерела – це любов до спорту, незламна віра в себе та особлива пам’ять про батька, який загинув на війні. Історія Олександра надихає, бо він, попри труднощі та біль, знаходить сили для нових перемог.
Сашко завжди був одним із найактивніших учнів у нашому класі. Гра у футбол, стрибки, біг були його улюбленими заняттями. Життя Олександра змінилося після зустрічі з тренером, чемпіоном світу з гирьового спорту, заслуженим тренером України, почесним громадянином міста Збаража – Багрієм Петром Федоровичем. Як згадує мій однокласник, коли він вперше прийшов на заняття з гирьового спорту, то навіть не думав, що гирі будуть йому під силу. Було важко, але тренер вселяв надію, віру у власні сили. А ще батьки допомагали зберігати стійкість.
І крок за кроком, виконуючи настанови дорослих і бажаючи досягти результатів, Сашко тренувався. Спочатку були перемоги в районних, обласних, а згодом у Всеукраїнських турнірах, чемпіонатах.
— Це додавало енергії, надихало і стимулювало до життєвих звершень, – згадує мій однокласник.
Звістка, яку хлопець одного разу отримав під час змагань, змінила все. Коли Олександр Росипко, спортсмен зі Збаража Тернопільської області, вирушив до Польщі на чемпіонат світу Всесвітньої асоціації гирьового спорту, він і подумати не міг, що цей турнір стане для нього не просто іспитом фізичних можливостей, а й справжнім випробуванням сили духу.
Посеред змагань, коли юний атлет готувався до чергового виступу, хлопцю повідомили страшну новину: його батько, старший солдат, стрілець-санітар Росипко Володимир Михайлович, загинув, захищаючи Україну на фронті. Той момент назавжди закарбувався в пам’яті Олександра.
— Було боляче… Я не міг у це повірити. Світ ніби зупинився, — зізнається юнак. — Але я знав, що тато завжди вірив у мене, він хотів, щоб я перемагав.
Попри страшний біль втрати, хлопець не зламався. Замість того, щоб відмовитися від участі в змаганнях, він вирішив присвятити кожен свій старт пам’яті батька. Зібравши всю силу волі, Олександр вийшов на поміст й показав чудовий результат у своїй категорії – здобув бронзу. На п’єдесталі після нагородження хлопець підняв прапор, який батько йому привіз із фронту.
— Кожна моя медаль тепер належить татові. Я обіцяю, що не зупинюся і буду йти вперед, — каже Олександр.
Повернувшись додому, він продовжує тренування зі ще більшим завзяттям. Цікаво, що Олександр не лише не здається, а й прагне надихати інших. Юнак не тримає свої емоції всередині, а ділиться ними з однокласниками. Його слова про те, що кожна перемога — це результат не лише власних зусиль, але й пам’яті про людей, які допомогли йому стати тим, ким він є, справді вражають. Олександр часто каже, що спорт допомагає йому не лише фізично зміцнитися, але й знаходити емоційну рівновагу в моменти суму. Завдяки Сашку, багато хто з нас зрозумів, що стійкість — це не просто здатність витримувати труднощі, а й уміння перетворювати біль на силу для досягнення цілей.
На чемпіонаті Європи в грудні 2024 року, де Олександр здобув золото і срібло, він боровся не лише з суперниками, а й із власним тілом. Напередодні фіналу у хлопця піднялася висока температура, і сили покидали його. Але думка про батька і його жертовність не дозволила здатися. З останніх сил він вийшов на старт, змусив себе боротися і довів, що справжній чемпіон — це той, хто перемагає, навіть коли здається, що вже немає сил. Виступ Олександра став ще одним яскравим свідченням його незламності та сили волі.
Сьогодні Олександр — один із тих, хто не тільки виборює медалі, а й допомагає іншим бачити, що навіть після великих втрат можна знаходити сили йти далі. Хлопець мріє і надалі підіймати український прапор на п’єдесталах всеукраїнських та світових турнірів у пам’ять про батька та всіх героїв, які віддали життя за мирне небо над Україною.
Дарія ГОРТИНСЬКА,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Збаразького ліцею №1 Тернопільської області