Я з роду Загоруйків. І хоча це не зовсім відомі люди, проте я почуваюся щасливим, що маю таку родину. Хочу розповісти про свого дідуся – голову нашого роду. Звати його Михайло Іванович Загоруйко. Він звичайний селянин, працелюбний комбайнер, тракторист, мельник, а нині – на заслуженому відпочинку. Тобто нібито людина невідома, без “голосного” імені, проте для мене це приклад для наслідування. Я дуже часто приїжджаю в село Молодецьке, де проживають усі мої дідусі (Міша й Толя) та бабусі (Галя й Таня). Але найбільше полюбляю щиру бесіду з дідусем Мішою, який дуже цікаво вміє розповідати про своє минуле, часто дає мені корисні життєві поради.
- Доброго здоров’я, діду! – гукаю йому, підходячи до хати.
- І тобі доброго здоров’я, Дмитрику! Бачу, ти сьогодні знову кермував? Як ти, дуже втомився, адже це відповідально, бо дорога вимагає уваги, зосередженості, вчасного реагування у певних ситуаціях?
- Так, діду, згодний із Вами. Але все добре. Мені подобається бути за кермом, тим більше, коли їду широкою і рівною дорогою. А ще мене проймає гордість, адже я Вам привіз своїх батьків та сестру! – відповідаю, задоволено посміхаючись. – До речі, поки ми до Вас їхали, згадували про щасливе мамине дитинство, яке пройшло у селі, а вона говорила про Вас із бабою Галею, з теплом на душі згадувала про Ваше піклування, поради, жарти, повчання. Поки мама з бабою готують нам обід, хочу спитати Вас про Ваше життя, але не тільки теперішнє, а минуле. Мені це дійсно цікаво.
- Тоді слухай, онучку. Я залишився один зі своєї великої сім’ї Загоруйків: ні батьків, ні брата, ні сестер уже немає на цьому світі. Я був наймолодшою дитиною в нашій сім’ї. Мама, звали її Килина, народила мене у віці 42 років і не раз говорила, що краще б і не народжувала, бо завдавав їй чимало клопоту у такому неранньому для сільської жінки віці. А мені ж те невесело так було слухати. Але, менше з тим. У мене був старший на 17 років брат Микола, сестра Ольга, старша на 12 років, потім народилась іще одна сестра Анна, яка померла у віці 2 років через невиліковну на той час хворобу. Мама вже й не надіялась мати дітей, але народився я, на радість усім, особливо батькові Іванові. Між нами, дітьми, завжди була міцна дружба. Саме старший брат слугував мені прикладом для наслідування. Він працював водієм «Камазу» в рідному селі Молодецькому. Я, як і він, ще з раннього дитинства полюбляв усіляку техніку, сам навчився керувати спочатку мотоциклом «Ява», потім автомобілем «Жигулі», якому вже більше 40 років.
- А як Ви, діду, придбали собі автомобіль, якому вже майже стільки ж років, як і моїй мамі?
- О, Дмитрику, то було давно, але я пам’ятаю все, як зараз. Слухай, дитино, й дивуйся, – сміється дід. – На початку 1980 років з метою заохочення до праці на полях жителів села, точніше колгоспників, комбайнерів, трактористів, водіїв активізували до праці так званими “трудовими вахтами”. Вони організовувались майже в кожному селі нашого району для збирання зернових сільськогосподарських культур (зокрема кукурудзи). У підсумку такої трудової вахти визначали переможців, яких нагороджували грамотами та цінними призами, наприклад, килимом, мотоциклом і навіть автомобілем!
- То Ви, дідусю, виграли цей автомобіль?
- Так, але важкою працею. Слухай далі. Я тоді працював із напарником на комбайні майже цілодобово і скосив найбільшу кількість гектарів кукурудзяних полів, за що мене преміювали можливістю позачергово придбати автомобіль прямо з заводу виробника. Я вибрав собі «Жигулі» за 3500 рублів (тодішня грошова одиниця) і купив їх. Це було значним досягненням і, звичайно, автомобіль марки «Жигулі» – доволі престижний засіб пересування на той час. Проте потім, за станом здоров’я, я був переведений на “легшу” роботу – мельником у колгоспний електричний млин. Там я пропрацював майже 30 років. Зі мною декілька років працювала й твоя баба Галя, а мама, ще малою, часто приходила, цікавилась усіма механізмами, відпрацьовувала літню шкільну практику. До млина привозили всіляке зерно для помолу жителі не тільки нашого села, а й сусідніх сіл, при чому не тільки нашого району. До речі, мій брат Коля часто привозив «Камазом» пшеницю з поля, а борошно від млина возив до шкільної або сільської столової, де пекли хліб для всього села.
- Діду, а Ваша сестра Оля ким працювала?
- Ой, дитино. Їй було дуже непросто. У неї зростало четверо дітей, тому працювала вона різноробочою в колгоспі. Тяжко працювала, аби забезпечити свою сім’ю найнеобхіднішим. Розкажу тобі ще багато цікавого про нашу сім’ю, але вже пізніше, бо он нас із тобою вже кличуть обідати.
Дідусеві моєму цьогоріч вже виповниться 71 рік, він зараз на заслуженому відпочинку, але не полишає працю. Він цікавиться різною технікою, вміє вправно полагодити будь-яку проблему, і мене це дійсно захоплює. Майже все в їхньому господарстві зроблено руками діда й баби. Нині дід Міша лагодить багатьом односельцям бензокоси, електроприлади, автомобілі чи навіть більшу техніку: трактори, комбайни, адже дід у цьому добре розбирається. Оскільки наше авто теж «Жигулі», то тато часто звертається до діда за порадою щодо ремонту чи обслуговування. Я впевнений, що й мені це може пригодитись. Тому я частий активний слухач їхніх діалогів.
А ще мій дід добре вміє ладнати в колективі, дуже любить дітей. Я інколи думаю, чому він не обрав для себе професію вчителя, адже він настільки ерудований, стільки всього знає? Він уміє тримати увагу колективу, зацікавлювати своїми розповідями багатьох людей.
Мій дід Міша дуже любить читати. У свій час він перечитав мало не всі книжки сільської бібліотеки та навіть і нині, коли він уже на заслуженому відпочинку, все одно продовжує читати. І читає все, що тільки потрапляє йому до рук, адже впевнений, що читання розвиває людину, розширює її кругозір, збагачує словниковий запас, розвиває уяву… І я з ним абсолютно згодний, адже останнім часом теж багато читаю, окрім цього цікавлюсь новинками комп’ютерних технологій, як і мої друзі.
У Молодецькому всі односельці діда скажуть, де він проживає, а він знає їх усіх, завжди при зустрічі здоровається, щиро розмовляє з ними. Сусіди, родичі, добрі знайомі добре знають, що в обійсті Загоруйків росте багато посаджених дідусем фруктових дерев, горіхів різних видів, кущів смородини, ожини, малини, полуниці, адже смакували неодноразово цими плодами з щедрих рук Міші, тобто діда Міші. А баба Галя вправно займається городиною, квітами, вазонами… Вона, до речі, теж уже на заслуженому відпочинку, хоча добре розбирається у бухгалтерській справі, якою займалась майже половину свого життя.
Іноді мені здається, що немає такої справи, яку б мої бабусі (Галя й Таня) та дідусь Міша не вміли б зробити. Я вважаю, що ми маємо брати приклад із саме таких, простих сільських людей, які виросли в постійній праці, турботі про близьких, про дітей…
Для себе я нині чітко розумію, що саме мої рідні люди, моя родина – це найміцніша опора, найкращий приклад для наслідування. А для них дійсно дуже важливо відчувати власну потрібність, важливість, і, мабуть, найголовніше – це мати можливість передати найцінніше, найдорожче, що в них є, майбутнім поколінням, тобто дітям, онукам, правнукам…
Дмитро ГЛУЩИК,
лауреат XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
студент Комунального закладу «Уманський гуманітарно-педагогічний фаховий коледж ім. Т. Г. Шевченка Черкаської обласної ради»