Психолог Наталія ГУТНИК поділилася досвідом роботи з військовослужбовцями, які повертаються із зони бойових дій. Обговорили важливі питання щодо адаптації військового у повсякденному житті, рівень підтримки в суспільстві, як війна змінила усіх і все та де брати сили для відновлення й стійкості.
Довідка. Психолог Наталія ГУТНИК. Перша вища освіта – педагогічна, вчитель історії та англійської мови, Рівненський інститут слов’янознавства Київського славістичного університету. Робота в школі. Працевлаштування у військовій частині 3045 Національної гвардії України м.Вараш (2012 рік). Друга вища освіта – психологія, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки. Фахові курси, навчання, підвищення кваліфікації, сертифікації, пошуки та підбір нових стратегій, методів. Продовження кар’єри психолога вже у Вараській багатопрофільній лікарні (2025).
– Пані Наталіє, наскільки війна змінила першочерговість завдань психологів у роботі з військовослужбовцями?
– До повномасштабного вторгнення росії в Україну одними з основних завдань психолога у військовій частині були відбір військовослужбовців на контракт, визначення конкретних характеристик для виконання затребуваних службових обов’язків, допомога у роботі з колективом чи, приміром, розв’язування можливих суперечок або конфліктів.
Під час війни вектор уваги психологів змістився. Зараз вкрай важливо пропрацьовувати з бійцями та їх командирами нагальні питання. Спрогнозувати ступінь психічної стійкості військовослужбовців. Навчити допомогти собі і побратимам вчасно і правильно вийти зі стану ступору, стресу, адже від цього залежить життя і здоров’я.
«Війна змінила усіх і все. Втрутилася у звичний плин речей кожного. Перевернула з ніг на голову життя мільйонів. Особливо тих, хто стоїть на лінії вогню. Їх рідних».*
– Що для психолога є важливим при спілкування з військовими, які повертаються із зони бойових дій?
– Передусім – це час. Він потрібен, щоб розібратися у ситуації, окреслити план дій та заходів.
Наступне – це емпатія. Мені б у цьому не втонути. Я це завжди казала. Коли ти ставиш себе на місце військовослужбовця, який пережив бойовий досвід, це дуже виснажує. Хлопці не просто розказують, вони діляться фото, відео. Ми спілкуємося з ними ще до повернення. Але неможливо підготуватися до всього чи все передбачити. Тому що дистанційне спілкування з людиною, яка ТАМ – це одне. А коли вона повертається – це зовсім інше.
Власне з цього випливає ще одна важлива річ: бажання самого військовослужбовця іти на контакт і відкриватися.
Хоча не завжди військовому треба йти до психолога. В окремих випадках найкращим співрозмовником можуть бути побратими, рідні. Я часто раджу родині «не смикати» воїна, не «лізти» в душу, це може тільки роздратувати. Треба дати час. Родина так само повинна розуміти, що він нічого їм не розповідає, бо хвилюється за них, береже їх, хоче захистити від своїх спогадів. Треба бути вдячними йому за це.
«Їх мовчання – це не небажання говорити. Одні сумніваються, що їх зрозуміють. Інші не вірять, що їх почують. Хтось у такий спосіб береже спокій близьких. Адже пережитий бойовий досвід залишиться з ними на все життя».*
– Що, на Вашу думку, є найбільш ефективним способом допомоги, реабілітації, адаптації до повсякденного життя?
– Попри скептицизм навіть самих військових позитивно себе показує арттерапія і ЕМДР. Треба розуміти, що з кимось працює арттерапія, з іншими – когнітивно-поведінкова, тілесно-орієнтована, групова або гельштат-терапія… З власного практичного досвіду хочу відмітити, що найефективнішим у роботі з військовими, які повертаються із зони бойових дій є поєднання різних методів.
Зрозуміймо, що зараз наші військові стикаються з нелюдськими умовами, неймовірними фізичними навантаженнями, психологічним тиском, відповідальністю за життя інших та необхідністю прийняття швидких рішень. Дуже важливо зрозуміти, що чим більше вони виговорюються, тим краще. Треба опрацьовувати бойові події шляхом згадування, проговорювання. Але надто не заглиблюватися, щоб не допустити ретравматизації.
Не забуваймо, що є моменти, коли психолог має працювати в колаборації з психіатром. Тут теж важливу роль відіграє бажання військового. Проблема в тому, що у нас на четвертому році повномасштабної війни досі психологічна допомога не надається на рівні з медичною. У суспільстві до цих пір побутує думка, в першу чергу серед самих же військовослужбовців, що звернення до психолога, а тим паче до психіатра, применшує тебе в очах побратимів, може бути причиною недовіри командира, упередженого ставлення командування.
Трапляється, що військовий «входить» у залежності. З цим теж треба працювати і лікувати. Звернутися до відповідних спеціалістів.
Але найголовніше – не залишайте військового самого, наодинці з проблемами.
«Є моменти, коли психолог має працювати в колаборації з психіатром або іншими фахівцями. Тут теж важливу роль відіграє бажання самого військового».
– Вигорання – це, в принципі, природно, адже всі ми люди. Але де ж брати сили для відновлення, де шукати джерела стійкості? Ваша порада.
– Насамперед треба усвідомити, що наша буденність, тут і зараз, – це вже класно. Треба максимально використовувати кожну мить, яку можна прожити, як довоєнну. Приміром, дотримуватися щоденних ритуалів: кава з друзями, заняття спортом (пробіжки, басейн, тренування). На додачу рекомендую практики типу медитації, майндфулнесу («тут і зараз»). Але зауважу, що будь-які практики не спрацьовують миттєво, треба хоча б 10 днів для їх закріплення. Знайдіть собі нове нестандартне хобі, те, що ви не наважувалися зробити до війни. Для мене, до прикладу, це був бокс. Активно спілкуйтеся з рідними, близькими, друзями. Дізнавайтеся щось нове, пізнавальне. Шукайте розраду у вірі, молитві. Не соромтеся звертатися за допомогою, в тому числі й до фахівців. Запам’ятайте, якщо людина зайнята цікавою їй справою, вона матиме ресурс для відновлення.
«Так як було «до» (війни – авт.) вже не буде. Хтось зможе повернутися до роботи. Хтось не знайде мотивації для рутинної, у порівнянні з бойовою, праці, навіть служби. А хтось знайде у собі сили піднятися, рухатися вперед, жити, дозволити допомогти або допомагати іншим».*
– Чи були ситуації, коли хотілося все покинути, коли у Вас, професіонала, опускалися руки, так би мовити?
– Безліч раз.
Неймовірно важко після серйозних травмувань чи гибелі хлопців. Збираєш себе в кулак, обираєш комплекс заходів психологічної декомпресії і йдеш до його побратимів…
Відчуваєш безсилля, коли військовослужбовці повертаються в розташування частини, а їм влаштовують «розбірки», замість виваженої післяопераційної діяльності.
У такі моменти тяжко від власного безсилля. Це випалює.
«Коли бачиш втрати, пропускаєш через себе біль, не можеш «достукатися» до керівництва, з’являється виснаження і безсилля. Тому, щоб допомагати іншим, треба навчитися зберігати власний ресурс, мати свої шляхи відновлення. І це не про байдужість чи черствість. Це про збереження власної внутрішньої сили».*
– Ваше бачення психологічної підтримки військовослужбовців та їх родин? Як суспільство може більше допомагати військовим?
– Моя професійна мрія: вивести надання психологічної допомоги військовим в Україні на такий високий рівень як, приміром, в Ізраїлі. Там система реабілітації військовослужбовців, зокрема з ПТСР, містить цілий комплекс заходів (психотерапія, медикаментозне лікування, соціалізація, підтримувані державою програми тощо).
В Україні ми до цих пір стикаємося з неналежним, нестабільним, а то й відсутнім, фінансуванням, з недостатньою кваліфікацією фахівців. Треба стимулювати якість освіти психологів.
Щодо підтримки в суспільстві, то насамперед треба зробити все можливе, щоб психологічна допомога надавалася нарівні з медичною. Треба активно залучати рідних військових, живих і загиблих, до різних зустрічей, форумів. Забезпечувати можливість проведення спільних зборів військовослужбовців як локальних, так і загальних. Тобто організувати діяльність так званих ветеранських братств. Створити своєрідний простір взаємопідтримки. Проводити активну роз’яснювально-інформаційну роботу щодо важливості психічного здоров’я військових, особливо у сільській місцевості. Працювати над ефективними стратегіями та програмами підтримки на різних рівнях.
«Зараз вкрай важливо пропрацьовувати з військовими та їх родинами виклики адаптації у повсякденному житті та підтримку військових у суспільстві».*
– Дякую за розмову.
Марія ВАЛЬКО,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
вихованка гуртка «Основи журналістики» Центру дитячої та юнацької творчості Вараської міської ради Рівненської області
* Тут і далі використані уривки з есе «Почути та допомогти» Марії ВАЛЬКО, вихованки гуртка «Основи журналістики», Центру дитячої та юнацької творчості Вараської міської ради написаного на основі інтерв’ю з психологом Наталею ГУТНИК