… Я заприятелював із цим цікавим і древнім на вигляд чоловіком майже одразу після знайомства. Коли поселився на одній із борщівських вулиць, на мене ніхто з дорослих чомусь навіть не звернув уваги, а пан Василь одразу зав’язав розмову, і я похвалився, що студент коледжу, що буду жити на квартирі у тітки Олі і допомагатиму їй, чим зможу.
Після цієї короткої, але такої важливої для мене, розгубленого в незнайомому містечку, розмови, чомусь хотілося продовження, і я час від часу підглядав до сусіда дядька Василя через паркан.
Від тітки довідався, що пан Василь Стецько – відомий на Тернопіллі художник, начитаний і вихований інтелігент та великий поціновувач минувшини. Стало ще цікавіше, і кортіло побачити, що малює цей загадковий провінційний митець…
Якось після пар ми з тіткою обривали яблука, і я побачив, що сусід-художник теж порається у садку. Без запрошення я пішов у його двір із пропозицією допомогти, а він покликав мене до хати, щоб задовільнити шалене любопитство, бо тітка Оля точно переказала йому про мої наміри побачити картини.
Ще з порога його хатина виглядала справжньою творчою майстернею, і я спіймав себе на думці, що так пахне чародійна «мистецька хіромантія».
На стіні вітальні – величний портрет Кобзаря. Він вразив мене з першого погляду. І тоді пан Василь почав свою розповідь про Шевченка, наче про друга… І розповідь цю я запам’ятав на все життя! … Шевченкіана Василя Стецька – це незліченна кількість портретів Кобзаря. Вони мандрували Україною, прикрашали виставки, культурні заходи, дарувалися друзям та знайомим.
Пан Василь каже, що Шевченко теж не шкодував свої творіння на подарунки. В уяві мого знайомого – Шевченко – чоловік з народу, а не свята ікона. До речі, у фразі «наш Тарас» і ховаються докази того, що тільки рідну і дорогу людину можна називати на ім’я, але пишатися ним на цілий світ! Від пана Василя я почув про багато цікавих пригод, які відбувалися в житті майбутнього геніального творця живопису та літератури. І я погоджуюся з думкою пана Стецька, що для глибокого прояву творчої натури надзвичайно важливо мати такі цікаві пригоди, переживати їх, набувати вражень, щоб потім розповідати про них на сторінках своїх книг та на полотнах картин.
Хто знає, а, може, і я колись стану письменником і писатиму про такі цікаві зустрічі свого життя, як писав колись Тарас Григорович.
Найбільше з розповідей Василя Стецька мені запам’яталося те, що Кобзар у багатьох своїх творах якимось дивовижним способом міг передбачати долю України і своїх нащадків. Слова Шевченка про москалів ще в його часи застерігали українців оберігатися від їхнього «ненаситного ока», до того ж забороняли українцям почуватися меншовартісними, адже у колі російської інтелігенції сам Тарас Шевченко завжди почувався на голову вищим і мудрішим.
Пан Василь розповідав мені про велике єднання українців під час похорону Кобзаря. Він каже, що ця подія дуже згуртувала народ. По дорозі до Канева на місце його вічного спочинку тягнулися велетенські вервечки українців – батьків, які разом із дітьми мандрували довгими дорогами, щоб віддати останню шану знаній на весь світ Людині. Цікаво, що після такого велелюдного похорону ще довго ходили легенди про заховану біля могили козацьку зброю, яка обов’язково з благословення Шевченка стане визвольною в руках нащадків.
Слухаючи такі розповіді літнього художника, одразу відчуваєш, яка потужна фантазія бурлить у його душі, і приходить розуміння, звідки у майстра стільки прекрасних творчих ідей для увіковічення Кобзаря.
Очі чоловіка горять, коли я розповідаю йому, як мені подобається портрет молодого Шевченка в кабінеті української літератури рідного вже коледжу, і які сильні враження були у моїх друзів-першокурсників від побаченої у музеї коледжу картини «Берегиня», яку мій талановитий приятель намалював, щоб усі покоління українців вірили у незнищенність найпрекраснішої у світі країни – матері – України.
Цей талановитий сусід-художник розповідає про духовність та мистецтво такими простими і зрозумілими словами, що хочеться їх слухати і слухати. До речі, у документальному фільмі про борщівську чорно вишиту сорочку Василь Стецько був головним оповідачем, і його манера захопливо розповідати стала справжньою окрасою фільму.
Добре, що такі люди як Шевченко, як художник Стецько своїми талантами і самобутністю залишають величні сліди на стежках історії нашої української землі. Ці сліди ніколи не затопче московська орда, бо їхня зла ординська сила не зможе побороти українську національну Славу.
На одній із картин мого знайомого художника – Україна в особі Шевченкової Катерини зачаровує вродою та національною автентичністю навіть у момент, коли навколо неї чорні хмари завойовників з націленою на неї зброєю. Цей образ сяє барвами і контрастує з чорнотою орди, він вселяє віру у Перемогу України у жахливій війні з московією, що триває століттями.
Ця картина талановитого борщівського художника Василя Стецька заслуговує бути окрасою найвідоміших мистецьких виставок, адже люди зі всього світу мають бачити мужність і стійкість України, яка нікого і нічого не боїться, а, отже, марно зазіхати на те, що знищити неможливо.
Про творчість Т.Г. Шевченка ще з садочка мені розповідало дуже багато вчителів та культурних діячів, але справжнє усвідомлення геніальності Кобзаря прийшло до мене тільки після знайомства і дружніх бесід з самобутнім борщівським художником Василем Стецьком.
Сподіваюся, що найцікавіші його розповіді мене чекають ще у майбутньому.
Максим БЕРКОВСЬКИЙ,
лауреат XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
студент Борщівського агротехнічного фахового коледжу