Українці вже третій рік від початку повномасштабної війни проявляють свою незламність в боротьбі з ворогом. Кожна людина має своє особисте джерело стійкості.
Для мене, як і для кожного, родина є головним місцем порятунку, захисту, опори. Мої батьки завжди підтримують та допомагають мені, вселяють віру у власні сили. Коли я потребую допомоги в навчанні, то звертаюсь за порадою до мами. Для мене важлива її підтримка, тому що вона націлює мене на правильний вибір, стимулює до життєвих звершень.
Я люблю свою велику родину, яка є моїм джерелом енергії. З ними я відчуваю силу духу, стійкість, незламність.
В моїй родині є багато традицій, які передаються з роду в рід. Це спільне проведення таких свят, як Різдво, Великдень, Новий рік, день народження. За традицією, на Святве́чір вся велика родина збирається у батьків моєї мами, бабусі Марії та дідуся Івана. Тато, дядько Володимир і Олег, двоюрідні братики Артем та Макар спілкуються з дідусем, слухають розповіді про минуле його сім’ї, села. Дідусь у нас захоплюється краєзнавством, тому його розповіді завжди цікаво слухати. В той час я з мамою, тіткою Олею та Тетяною допомагаємо бабусі в приготуванні страв та сервіруванні столу. Їх має бути дванадцять і обов’язково пісні. Бабуся готує смачну кутю, вареники з картоплею, вишнями, чорницями, мій улюблений борщ з квашеної капусти і грибів, пиріжки з квасолею, рибу, кисіль, салат з сушених грибів, узвар, вінегрет. Вечеря розпочинається з молитви. Коли кожен тихенько промовляє молитву, на столі горить свічка – це створює особливу атмосферу свята. Потім дідусь бажає всім здоров’я і удачі на наступний рік. Ми всі куштуємо кутю й інші страви. Після вечері за традицією діти залазять під стіл і голосно відтворюють звуки тварин. Це для того, щоб у господарстві водились свині, кури. На Святи́й ве́чір колядуємо різні колядки та зустрічаємо колядників, а ще у нас є традиція фотографуватися для збереження спогадів. На перший день Різдва ми відвідуємо батьків мого тата, бабусю Любу і дідуся Василя. Там збирається вся татова родина: сестра Світлана з чоловіком Русланом, синами Андрієм і Богданом. Я полюбляю такі зустрічі в родинному колі, де кожен розповідає якісь цікаві історії, ділиться власними досягненнями, знаннями. На Великдень ми йдемо до церкви. Напередодні свята з великим задоволенням допомагаю мамі пекти і прикрашати паску, фарбувати яйця й готувати різноманітні смаколики. Разом збираємо великодній кошик, оздоблюємо його квітами та синьо-жовтими стрічками.
У родині є речі, які мають особливе значення для кожного. Вони передаються з покоління в покоління. Це швейна машина Singer, яка належала прабабусі Олександрі, перейшла в спадок донці Тетяні (сестрі дідуся Івана). Прабабуся була шанованою вчителькою біології та хімії, а також справжньою майстринею. Шила одяг не тільки для своєї сім’ї, а й для жителів села. Сукні, костюми, спідниці – все їй було під силу. Полюбляла також шити одяг для своїх шести онуків. Найбільше фантазувала над новорічними костюмами, а ще вона любила вишивати. Для своїх улюблених онуків вишила сорочки з різними орнаментами. Моя мама береже вишиванку як спогад про свою дорогу бабусю. І для мене вона є цінною, я залюбки одягала її на свята, до церкви. Вишиті рушники, скатертини нагадують нам про золоті руки прабабусі Шури.
Я пишаюсь своїм троюрідним братом Ярославом ( YAKTAK ) українським співаком в жанрі поп і хіп-хоп, який, щоб досягти успіху і стати відомим, багато працював над собою. Були й невдачі, проте він не розчаровувався, а наполегливо йшов вперед, бо з дитинства мріяв співати та виступати на великій сцені. Його незламність перед труднощами надихає. Вона є прикладом для мене у досягненні мети. YAKTAK підтримує ЗСУ, збираючи кошти, на благодійних концертах.
Двоюрідний брат моєї мами Володимир для мене є взірцем стійкості. З січня 2024 року він несе службу в складі 42-ої окремої механізованої бригади. Під час виконання бойового завдання у жовтні біля м. Торецьк, отримав поранення в голову. Тривалий час лікувався, бо рана дала ускладнення на руку. Пізніше робили операцію, яка тривала довго. Він розповідав, що коли дія наркозу завершувалася, то відчував нестерпний біль. Дядько Володимир — оптиміст. Коли ми з ним спілкуємося по відеозв’язку, він завжди усміхається та жартує. Ніколи не скаржиться. Навіть коли запитуєш його про самопочуття у відповідь: «Все добре!» Після лікування він продовжує захищати Україну. У січні цього року був нагороджений пам’ятним знаком “Хрест Доблесті”.
Рідний брат бабусі Люби Сергій, який воював в складі 25-го окремого десантно-штурмового батальйону біля м. Суджі на Курщині, з 12 жовтня 2024 року не вийшов на зв’язок. Він вважається зниклим безвісти. Коли бабуся дізналась про брата, то очі від сліз не висихали цілий день. Було важко бачити її в такому стані. Хотілося втішити, заспокоїти, підтримати. Я обняла і пригорнула до себе рідненьку, наче малу дитину. Намагалась розрадити. Розповідала про моє навчання в школі, якісь цікаві історії. Наше спілкування трішки відволікло бабусю. Щоденна молитва дає їй надію та віру в те, що Сергій живий.
Я пишаюсь своєю родиною, і дуже ціную те, що вона зберігає українську культуру, пісню, передає свої знання, родинні традиції, звичаї майбутнім поколінням. Це джерело, з якого я черпаю вміння залишатись собою, не втрачати надію, йти вперед навіть якщо шлях непростий.
Стефанія НИКИТЮК,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця опорного закладу “Шацький ліцей” Волинської області