Життя часто нам непомітно дарує геніальних людей. Проте, аби їх достойно оцінити і зрозуміти, потрібна вічність. Такі особи як ніхто надихають жити, творити і вірити у справді позитивне майбутнє попри все. Але, на жаль, лише після смерті іншої людини усвідомлюємо її важливість у житті.
Геніальною людиною, яка відрізнялася своїм мисленням, поведінкою, розумінням світу ще з дитинства, був Владислав Кондратюк. Це дуже мудрий автор оповідань із глибокими сенсами. Він довго і наполегливо шукав літературну редакторку для своїх творів. Нею виявилась філологиня Ярослава Процишина. Саме тоді, коли хлопець збирався видати книгу, дівчина шукала вакансію літературної редакторки. Через спільних знайомих вони зв’язалися, Ярослава відредагувала уривки текстів – і зародилася співпраця. Редакторка часто на прохання Владислава могла не лише вносити виправлення, а й давати поради, до яких він прислухався.
«Влад не розповідав багато про своє життя до нашого знайомства, але ми ходили на деякі інтерв’ю з його мамою, тому від неї я дізналася багато цікавого. Він ще з дитинства якось по-іншому мислив. Любив філософські думки. Вже у школі починав щось писати, але ще не проявлявся такий талант. Однокласники та вчителі згадують, що Влад був дуже серйозним. Коли всі бігали і гралися, він міг сидіти і думати про щось. Тобто був більш дорослим, ніж інші. А вже після дев’ятого класу він вступив до училища і там почав багато творити. Було навіть таке, що з кимось зустрівся, і нова людина могла настільки запам’ятатися, що він міг про неї написати оповідання. У Влада був такий досвід, що його молодша сестра захворіла. Після цього брат почав питати у мами: «А що людина відчуває в останню секунду життя? Про що вона думає?» І всі моменти потім прописував, я бачила, у своїх творах. От є таке оповідання «Гість», то у ньому Влад розповідає про людину, яка бореться за своє життя і помирає. Зараз із сестрою все добре, вона вилікувалася. Але у його творчості багато написано саме про неї. Початок письменницького таланту був таки в училищі. Згодом Влад пішов в армію, підписав контракт і вже там продовжував набиратися досвіду створювати оповідання», – розповідає Ярослава Процишина.
Між редакторкою та письменником були дружні стосунки, але здебільшого вони спілкувалися про роботу, тобто обговорювали твори Владислава. Ярослава пригадала, який її друг у спілкуванні: «Ми насправді наживо ніколи не бачились, лише переписувались і зв’язувалися по телефону. Я повідомляла, що вже закінчую редагувати текст, що зараз покажу виправлення. Просила думки Влада про те, що скорегувала. А він каже: «Не можу зараз відписувати, бо тут навіть інтернет ледве грузить. Але прийду, знайду краще місце – все відпишу». То Влад здався мені дуже відповідальним. Він, як тільки мав вільну хвилину, намагався присвятити цей час своїм оповіданням».
Однією чи не найголовнішою причиною, чому Ярослава та Владислав ніколи не зустрічалися наживо є те, що знайомство відбулося вже після від’їзду в хлопця армію. Він не бував вдома. Коли почалася війна, Владислав був у Львові, а його побратими – у Миколаєві. Він шалено хотів бути поруч із ними і все ж таки згодом опинився на тій позиції, що й друзі. Ярослава поділилася, як це: бути літературною редакторкою військового: «Тоді розуміла, що написані твори – це певний його досвід або досвід його побратимів. Я би не сказала, що треба було по-особливому редагувати твори військового, але, певно, це теж мало свій вплив. Коли це було до повномасштабного вторгнення росії, це було по-одному, а вже під час війни відчувалося взагалі по-іншому».
Владислав пішов на бойове завдання і 18 березня втратив зв’язок із рідними. У травні прийшла звістка про смерть воїна. Після похорону його мама Тетяна Кондратюк вирішила все-таки видати книгу, про яку так мріяв син. Тоді почався аналіз усіх записок Владислава, аби не пропустити жодного геніального твору. Ярослава розповіла: «У нього було оповідання, у якому написано приблизно так: «Творча людина віддає себе. Це ніби її пожертва для того, щоб бути творчою. Це гідно, достойно – загинути молодим, але коли ти чогось досяг». Я бачила ці слова і розуміла, що вони певною мірою пророчі. Влад фактично передбачив свою долю. Цей момент редагування справді був складним для мене. Коли він був живим, могла запитати, що мав на увазі, написавши те чи інше слово, чи можна замінити, переробити текст. Коли дізналася, що автор цих творів загинув, зрозуміла, що потрібно максимально залишити той текст, який написав саме він. Працювала лише з помилками. Я сиджу над цим текстом і розумію: як би хотілося написати йому, запитати».
Але вже ніяк не запитати. Збірка оповідань вийшла під назвою «Долина богів» саме із тими творами, які мріяв опублікувати Владислав. Нам, читачам, залишається лише відчувати усі сенси, які він намагався передати у своїх оповіданнях. Твори митця надихають вірити, а його життя мотивує нас продовжувати боротися за ту невеличку, але таку значущу частину буття. Таких людей у світі мало, але саме про Владислава можна сказати, що він був і є справжнім джерелом стійкості. Пам’ять про автора залишилася в його оповіданнях, читаючи які, буквально читаємо думки геніальної особи.
Анастасія ЯЦЮК,
лауреатка XIII, XIV та XV всеукраїнських конкурсів “Я – журналіст!”,
студентка спеціальності 035 «Українська філологія» Інституту соціально-гуманітарного менеджменту Національного університету «Острозька академія»