Стійкість — це надзвичайно важлива якість, яка допомагає долати життєві виклики та зберігати внутрішню силу навіть у найскладніших обставинах, це здатність відновлюватися після невдач, адаптуватися до змін і рухатися вперед, незважаючи на перешкоди.
Стійкість — це не про байдужість чи невразливість, це вміння визнавати свої почуття, проживати їх і водночас вірити у власні сили. Для українців стійкість стала не просто рисою характеру, а частиною національної ідентичності. Збереження мови та культури попри століття заборон і утисків, виживання під час Голодомору, відродження незалежності після довгих років бездержавності, непохитність Революції Гідності, героїчний спротив російській агресії — все це приклади нашої стійкості.
Але стійкість проявляється не лише в історичних подіях, а й у повсякденному житті звичайних людей. Мій хрещений батько, Михальчук Василь, — один із тих, хто втілює цю рису у своїх вчинках. До війни він радісно проводив час із друзями та близькими, будував будинки, але коли почалося повномасштабне вторгнення, він не вагався. Мій хрещений одразу пішов до лав ЗСУ захищати свою країну. Рішучий та відданий, він завжди готовий боротися за те, що любить. Неймовірна талановита людина, яка тепер боронить Україну як військовий-доброволець. Його душевний спів під гітару міг розвеселити і розчулити. Тепер я бережу ці спогади і з нетерпінням чекаю, коли почую знов.
Коли Василь Іванович отримав чергову відпустку, я мала змогу поговорити з ним про війну, стійкість і про те, що допомагає йому залишатися сильним.
— Що ви відчували, коли почалося повномасштабне вторгнення?
— Тоді важко було повірити, що це насправді війна. Розумів, що все серйозно, але в нашому районі бойових дій не було. У перший день ми зібралися разом і робили те, що могли.
— Як ви вирішили вступити до лав ЗСУ?
— Спочатку ми будвали блокпости та бліндажі, але в якийсь момент я зрозумів, що тут зробив усе, що міг. Відчув: треба йти далі. Так я і потрапив до ЗСУ. Зараз воюю на Запорізькому напрямку., наш підрозділ успішно виконує бойові завдання.
— Що ви можете сказати про життя на фронті? Були якісь особливі моменти?
— Головне — це підготовка до виїзду на бойові завдання. Найважливіше для нас — заїхати, виконати завдання і повернутися живими. Це не просто, це робота всього підрозділу: правильно спланувати, бути уважними, показати свої професійні навички, це допомагає вижити.
Було багато моментів, які запам’яталися. Один «Француз»(позивний) у нашому підрозділі постійно ходив одним і тим самим маршрутом — 10-20 разів, а одного разу змінив шлях, і саме на старому маршруті спрацювала ворожа артилерія. Або ще такий випадок: серед пляшок із водою лежала одна зі свяченою водою. Коли прилетів снаряд, усі пляшки розбило, крім тієї, що зі свяченою.
Є й психологічні моменти. Я зустрічав атеїстів, які після одного-двох виїздів починали вірити в Бога. Одних професійних навичок замало, щоб вижити. Нам допомагає Бог, молитви наших близьких, їхня увага і любов.
— Що ви відчуваєте, коли думаєте про сьогодення?
— Відчуваю, що я на війні. Поки ми на відпочинку між завданнями, все наче нормально, але під час бойових дій треба бути сконцентрованим, правильно відпрацювати завдання і повернутися живим. Але хочеться миру, хочеться повернутися до мирного життя, бути поруч із рідними та друзями. Я ніколи про них не забуваю.
— Про що думаєте, коли порівнюєте себе тодішнього з тим, ким ви є зараз?
— Поки смерть далеко, не відчуваєш, що все може закінчитися завтра. Кожен вихід на бойові — це як дорога в один кінець. І коли повертаєшся, розумієш, що сталося диво, і ти живеш далі. З кожним разом це відчуття повторюється. Я краще почав цінувати життя, глибше його розуміти.
— Що допомагає вам іти далі?
— Відчуття незавершеної справи. Гидко думати, що кацапи можуть нас завоювати і нав’язувати нам свою ідеологію, вказувати, якою мовою говорити і як жити. Ми самодостатня нація зі своїми традиціями і менталітетом. Це мене надихає довести справу до кінця, вигнати ворогів із нашої землі і зажити на ній щасливо.
— Що вас зцілює у найскладніші моменти?
— Любов до рідних. Розуміння, що тільки разом з ними життя має сенс. Їхня підтримка тримає мене на плаву.
Історія мого хрещеного — це приклад справжньої стійкості. Вона не тільки про здатність витримувати удари долі, але й про готовність захищати те, що любиш. Його рішучість, віра в свої сили і любов до близьких — це ті якості, що дозволяють йому залишатися сильним навіть у найважчі часи. Сьогодні хтось будує свободу в тилу, а завтра виборює на фронті. Неважливо ким ти є зараз, важливо, що в серці живе любов, поряд залишаються близькі, а віра та підтримка допомагають не падати духом і залишатися стійкими перед будь-якими викликами. І саме завдяки таким людям Україна продовжує стояти.
Катерина АВДІЮК,
лауреатка XV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Княгининівського ліцею Волинської обласної ради