Моє юнкорівське життя було яскравим та наповненим різноманітними зустрічами з цікавими людьми. А одна з них залишила в мене не лише теплі спогади, але й надихнула замислитися над будуванням та сенсом власного життя.
До речі, зустрічей із членом НСЖУ, миколаївським письменником, журналістом, краєзнавцем, суднобудівником Валерієм Васильовичем Бабічем було дуже багато. Вперше він познайомився з юнкорами у 2009 році. А потім приходив до нас у гості постійно: розповідав про свої книги та дарував їх нам, ділився творчими планами, надавав поради новим поколінням юнкорів. «Наші авіаносці» Валерій Васильович подарував мені, коли я навчався у сьомому класі. Я розпочав читати, але відклав на декілька років. Потім письменник презентував книгу про миколаївських журналістів «Журналісти міста святого Миколая. Історія та долі», яка була визнана найкращою на обласному конкурсі «Краща миколаївська книга». Раніше такі нагороди здобули всі книги Бабіча про авіаносці.
Зустріч з юнкорами, 2012 рік
Юнкори, коли брали в руки книги, дивувалися кількості в них сторінок. Наприклад, «Наші авіаносці» має більше ніж 500 сторінок. І постійно надавали запитання: «Скільки років Ви над нею працювали? Чому так довго писали?»
- На створення книги «Наші авіаносці» пішло п’ять років. «Місто святого Миколая та його авіаносці» написав протягом чотирьох років, «Журналісти міста святого Миколая. Історія та долі» – так само. Швидше не виходить. Повинні бути вивірені всі дати та учасники подій, – ділився письменник.
Історія життя нашого земляка, який народився у 1941 році, а розпочав писати у 1998 вражала. Він був відомим у Миколаєві інженером-конструктором Чорноморського суднобудівного заводу, керував конструкторською групою, яка займалася озброєнням кораблів, пізніше став начальником конструкторського бюро, брав участь у будівництві всіх авіаносців ВМФ та судна космічної служби «Академік Сергій Корольов». З метою випробування та бойової служби авіаносців Валерій Бабіч декілька разів був у відрядженнях у Середземному морі та Атлантиці. Загалом він провів у морі 5 років. А щоденники, які писав під час цих походів, стали основою спочатку для газетних статей, а потім майбутніх семи книг, присвячених історії авіаносців не лише Миколаївщини, а й усього світу. До речі, мама письменника, талановита журналістка Тетяна Трескунова, не встигла дізнатися про те, що син почав писати.
Наше спілкування з літератором не перервала війна. Валерій Васильович залишався в місті, продовжував працювати.
А влітку 2022 року ми дізналися звістку про загибель на фронті єдиного сина Валерія Васильовича – Гліба Бабіча, який теж займався літературною творчістю. Раптова втрата близької людини мені знайома, адже мій батько теж загинув під час воєнних дій. На той час здавалося, що я ніколи не зможу нормально жити без тата. Час лікує, хоча й не повністю. Але як з цим горем зможе впоратися 81-річна людина?
Через кілька тижнів Валерій Васильович зателефонував нашій керівниці та подарував збірку віршів свого сина. Виявилося, що він замовив у видавництві примірники книг та подарував друзям. А коли один із наших юнкорів вирішив написати конкурсну роботу про Гліба, надав нам дуже щирі відповіді на запитання. З цього інтерв’ю ми дізналися ще більше про нашого старшого друга.
- Гліб писав легко. Я дивувався, як він міг на своїй сторінці у фейсбуці щодня виставляти нову аналітичну статтю з глибоким аналізом того, що відбувається. У такі моменти я думав про те, що мені з моїм великим досвідом творчої роботи потрібно три-чотири дні, щоб написати таку статтю, а може й тиждень. Не можу сказати, що я був згоден з усім, що він писав. Але це був його вибір.
А рік тому Валерій Васильович подарував нам нову книгу – автобіографічний нарис «Древо життя». Він – про життя талановитої, доброї, інтелігентної, стійкої людини, яку не зламали жодні життєві обставини. Людини, яка любить життя, свою країну, вміє пам’ятати добро. У передмові написано: «Багато моїх сучасників, прочитавши ці спогади, знайдуть, що і в їхньому житті було чимало подібного. А ті, хто йдуть після нас, краще зрозуміють, як ми жили, що являли собою, що робили, про що думали, на що сподівалися. І, можливо, замисляться про нескінченність буття».
Фото з архіву гуртка
27 січня 2025 року Валерію Васильовичу Бабічу виповнилося 84 роки. Письменник невпинно продовжує літературну діяльність: опрацьовує вже написані книги, пише нові. До речі, вражає і те, що автор самостійно робить високоякісну верстку. Усі його видання виглядають сучасно, стильно, презентабельно.
Мені хочеться прожити життя гідно, яскраво, правильно, корисно. Бути стійким, вміти прощати, боротися, будувати, кохати. І на кожній сходинці свого життя не забувати про тих, хто мене підтримував та допомагав. А джерелом стійкості та прикладом для наслідування я обрав свого земляка Валерія Васильовича Бабіча.
Олександр КОНОНЕНКО,
переможець XV і володар Гран-прі XIII всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
вихованець «Зразкового художнього колективу» гуртка «Школа журналістики» обласного Будинку художньої творчості Миколаївської обласної ради,
студент ІІІ курсу ВСП «Миколаївський будівельний фаховий коледж» Київського національного університету будівництва і архітектури