Волонтер, волонтерити, волонтерство… Доброчинець, добро чинити, доброчинство… Помічник, допомагати, допомога… Українці завжди були пліч-о-пліч: і в моменти радості й веселощів, і в часи недолі, туги, розпачу та горя. Допомагати – це в крові кожного українця. 2014-й – рік, коли українці подали свою руку допомоги тим, кому доводилося втікати з рідної домівки, бо геть усе забрали вороги, тим, кому довелося швиденько опановувати ази воєнної тактики. 2022-й – рік, що по-новому підтвердив нашу фізичну міць на фронті і незнищенну силу віри, надії та організованої допомоги в тилу. Маскувальні сітки та саморобні грілки, ліки та засоби гігієни, шкарпетки та кофти, зарядні станції та «мавіки», домашні вареники та хліб збирає і передає на фронт кожне село та місто. Гуртожитки для внутрішньо переміщених, засоби першої необхідності, безкоштовне харчування, клуби розмовної мови організовують на «тихих» територіях України. Про всі ці доволі складні будні волонтера розповідає учителька історії, правознавства та громадянської освіти Княгининівського ліцею Волинської обласної ради, голова ГО «Провесінь» Наталія Смірнова, для якої волонтерство – це бажання допомогти та щось змінити на краще, це відповідальність за свої дії та дії своєї команди.
– Пані Наталіє, а як Ви вирішили почати волонтерити? Що вас наштовхнуло на це?
– Мій шлях як волонтерки почався ще в далекому 2013 році, тобто в часи Революції Гідності. Тоді ми допомагали тим, хто безпосередньо брав участь у мітингах та стояв на холоді й морозі. А далі – війна чи, як казали тоді, АТО. І допомагати вже було необхідно (тим паче, що з нашого ліцею було мобілізовано двох педагогів). На початку АТО в нас виникло два феномени українського суспільства: добровольчий рух та волонтерство. Хтось йшов захищати Україну зброєю. Інші, тобто волонтери, підтримували захисників. Тоді ми й почали волонтерити на постійній основі.
– Вам подобається волонтерити? Чи це просто необхідність?
– Насамперед скажу, що волонтерство – це не те, що подобається, це те, що вдається. Мене це цікавить, воно мені вдається. Я його відчуваю. Такі речі я називаю «покликом серця».
– Ви керівник громадської організації. Чи складно працювати з великою кількістю людей та організовувати їх?
– Не складно, коли це твої однодумці, мають схожі інтереси і таку ж жаху допомогти, як і ти. У мене справжня команда. Робота йде легко, бо враховуються думки всіх. Коли виникають нові ідеї, максимально обговорюємо всі деталі, щоб усе було якнайкраще.
– Чи складно збирати гроші?
– Ніхто й не стверджує, що волонтерити легко. Але ми стараємося боротися з усіма труднощами та креативно підходимо до нашої роботи. Передусім усе має бути злагоджено та обґрунтовано. Коли збираєш гроші на щось, ти не можеш просто оголосити про збір, дати номер банківської карти та просто сидіти-чекати. Цієї сухої інформації людям недостатньо. Людей зацікавлює щось яскраве та незвичайне (здебільшого це якісь розповіді військових). Наше завдання під час збору – викликати в людей емпатію, доторкнутися до струн їхньої душі. Тоді в нас буде чимало грошей, а відтак і допомога збільшиться.
– Як проходить процес пошуку запитів про допомогу?
– Повністю дотримуюся того погляду, що вся надана нами допомога повинна скеровуватися адресно. Працюємо лише за конкретним запитом. Ми переконалися, що потрібно знати, хто потребує допомоги, хто надіслав запит і куди та допомога надійде. Найчастіше до нас звертаються члени наших родин, друзі, випускники. А знаєте, що думаю? Звісно, коли великі організації влаштовують масштабні збори коштів, то їхні фінансові обсяги не зрівняти з допомогою невеликої команди. Проте для нашої маленької волонтерської організації важливішим є певний емоційний зв’язок та точне розуміння, кому та куди ці кошти передаємо Ти можеш стежити за долею людей, на потреби яких ідуть ці гроші. Тому, на мою думку, працювати адресно краще.
– А можете назвати список речей, які військові просять найчастіше?
– Насправді, я дуже часто запитую в них, що їм потрібно, але у відповідь отримую завжди одне й те саме – зброю. На жаль, це не в нашій компетенції. Допомагаємо тим, чим можемо: засоби індивідуального захисту, медикаменти, невелика техніка, квадрокоптери, приціли, рації та все, що пов’язане зі зв’язком. Зараз ми співпрацюємо із групою, яка забезпечує хлопців на фронті різним медичним обладнанням. Частенько своїми, педагогічно-учнівськими, силами стараємося створити військовим бадьорий настрій: надсилаємо листівки та продукти харчування, які зазвичай є на сімейних святкових столах. Ми хочемо, щоб люди, завдяки яким ми маємо змогу відзначати всі свята, теж змогли відчути цю радість та насолодитися.
– Чи відчувається різниця між волонтерством на початку війни та зараз? Щось змінилося?
– Дуже неоднозначне запитання. Ну, насамперед, ми набули досвіду. Зараз стало легше. Колись ми робили все й одразу, намагалися всі питання вирішити в моменті. Усі були дуже вмотивовані, приносили все, не знаючи, потрібно воно чи ні. Кожен хотів стати в пригоді. А зараз ми бачимо конкретні запити, а відтак і досвід реагування. Але неоднозначність, про яку я казала, полягає в тому, що суспільство виснажилося матеріально. Труднощі зараз у тому, що хлопцям не так потрібна їжа, збір якої легко організувати. Їм потрібна техніка, яка виконуватиме допоміжну роль у проведенні бойових дій. А це – гроші, великі гроші. У цьому й полягає вся складність. І чесно кажучи, зараз стало набагато проблематичніше організовувати всі збори. Хоча є такі люди, які донатять з самого початку і продовжують робити це регулярно до сьогодні, а далі хто як може. Хтось допомагає з одним збором, з другим не допомагає, а допомагає з третім. По-різному буває, у кожного свої можливості, і це абсолютно нормально. Тож підсумую: стало легше в плані досвіду, тобто ти розумієш конкретні завдання, але їх стало складніше виконувати та реалізовувати. Можливо, через те, що війна затягнулася і люди просто втомилися донатити.
– Чи може волонтерство допомогти виграти цю війну?
– Волонтерство допоможе виграти війну, коли воно діятиме та працюватиме разом із державою. Перший внесок обов’язково має бути від держави, тобто забезпечення війська. Це і є її обов’язком. Ми війну не виграємо лише завдяки військовим та боротьбі. Звісно, вони роблять найвагоміший внесок у нашу перемогу, але без підтримки їм також важко. Ми не можемо втрачати людей, бо нам бракує зброї; людське життя – безцінне. Держава повинна виконувати свою первинну функцію – забезпечувати технікою та зброєю, а в інших «дрібничках» допомагатимуть волонтери. Лише одним волонтерством та героїзмом воїнів, які б’ються за країну, втрачають здоров’я або й життя, війну не виграєш. Для перемоги повинен бути комплекс – військові, яким насамперед допомагає держава, а тоді вже підтримка волонтерів.
– Дуже часто волонтерство називають «другим фронтом». Чи погоджуєтеся з цим?
– Не люблю слово «фронт», якщо воно не стосується безпосередньо бойових дій. У нас тепер скрізь так: і «освітній фронт», і «мистецький фронт», і «співочий фронт». Ми себе чомусь вважаємо дуже дотичними до фронтів, не розумію чому. Фронт – це місце, де відбуваються воєнні дії, а все інше – це звичайна допомога. Волонтери – це тил, який тримає фронт. Якщо тил не тримає фронт, то фронт буде там, де зараз тил. Ми просто підтримка. Усі люди, які допомагають та волонтерять, є «плечем» та «подушкою». Наша допомога вагома, якщо дивитися на реалії, але волонтерство не може справитися зі всіма завданнями, на які є попит у цій війні.
Дарина ГЕРАСИМЮК,
переможниця XIV всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,
учениця Княгининівського ліцею Волинської обласної ради