«Іскуства і артісти внє палітікі!..» — казали вони. А ми з болем у серці згадували «Розстріляне відродження» — українську інтелігенцію, яка не підкорилася загарбницькій політиці СРСР. «Ви нє панімаєтє, ми нєчєво нє можем ізмєніть!!!» — виправдовувалися вони, а ми думали про Революцію Гідності в 2014 та бачили перед очима Майдан, палаючий вогнем та залитий кров’ю. «Ми братскіє народи! Как же ви нє панімаєтє, ето толька палітіка!» — доводили вони нам, а ми гірко усміхаючись, дякували, що маємо тільки двох таких «сестер».
Триста років кріпацтва для українців були одними з найтяжчих. Нас не вважали за людей, ми не мали ніякої свободи (як фізичної, так і емоційної), проходили через справжнє пекло від невдоволених та оп’янілих владою поміщиків. Українську мову та традиції намагалися викорінити, знищити з нашого ДНК. «Свої» принижували та ставали в один ряд з тваринами (якщо не нижче), «чужі» ж глузливо прозвали «слов’янами», коли продавали українських дівчат-красунь та парубків у рабство, як скот. Знаєте, але в одному работорговці помилялися, коли називали нас слабкими невільниками: українці завжди були сильним та волелюбним народом, який НІКОЛИ не мовчав та не здавався. Не треба нас плутати з нашими сусідами.
Ми бунтували, робили революції, створювали реформи та писали справжню історію, кожного разу доводячи, що терпіти не будемо. Це був довгий шлях через сльози, муки, побої та свавілля чужаків. «Правильна інтелігенція» тягла до нас свої бридкі руки по лікоть у крові, нав’язуючи позицію слабких, смиренних та знедолених людей. Вони намагалися перетворити квітучу націю на сіру масу, без власного «я». Вийшло? Ні. І ніколи не вийде.
Через те, що при владі довгий час були любителі «широкай русскай души», зараз в Україні ми маємо ДВІ головних мови: українська та російська. І якщо СРСР та російська імперія забороняли нашу рідну мову, то у нас завжди нормально ставилися до російськомовного населення. До речі, на мою думку, не важливо якою мовою тобі зручно спілкуватися, головне, що ти патріот, який знає державну мову своєї Батьківщини та поважає свою країну.
Зараз, під час війни, багато хто починає розпалювати мовний конфлікт та критикувати українців, які говорять мовою загарбників. Величезна кількість громадян починає переходити на солов’їну, але все ще зазнає критики через свою неправильну вимову чи випадкові русизми. І це не правильно. В нашій демократичній країні не повинно бути ні приниження, ні насильства. Звичайно, треба володіти державною мовою Я впевнена, що поступово українська мова витіснить російську та з усіх куточків держави будуть лунати мелодійні та рідні слова. Але все потребує часу. Багато наших захисників, політиків, журналістів, медиків говорять мовою сусідів, однак залишаються українцями. І це головне. Тому що не важливо, якою мовою ти промовляєш слова молитви перед сном чи яку колискову співаєш дитині чуючи звуки пролітаючих ракет та жахливих вибухів. Важливо те, що в тебе всередині, в твоїй душі. Це завжди відрізняло нас, потомків волелюбних запорозьких козаків від людської маси, без ім’я та племені. Вони як були «нічим», так і залишилися, а ми показали всьому світові, що значить бути українцем. Вони забирали наших митців, вішаючи на них ярлики «вєлікіх русскіх», а нам було бридко привласнювати собі хоч щось московське. Вони бояться сказати «війна» та вийти на мітинг, а ми щодня боремося за свою незалежність. Чуючи московську за кордоном, іноземці жахаються від них, як від прокажених, а наше гасло «Слава Україні!» лунає з усіх куточків планети. Тому що нас, один від одного, відрізняє людяність та гуманність, які є іноземними поняттями життя на росії.
Слава Україні!
*Заклик протесту проти арешту української творчої інтелігенції, організований В. Стусом, В. Чорноволом та І. Дзюбою. Протест відбувся в 1965 році в київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків».
Марина КРИВИЧ,
випускниця Школи універсального журналіста