«Дай нам, Боже, пізнати науку про добре й погане.
Дай надихатись і не дозволь обірватись струні.
Хай не зломиться час! І у скронях звучить наостанок,
Як набат «Ми не втрачені – ні! Ми не втрачені – ні!»
Цей вірш присвячений солдатам, які воювали під час Першої світової війни. Їх назвали втраченим поколінням. Чому? Тому, що мова йде про зовсім молодих людей, яких посилали на фронт приблизно у 18 років. Більшість із них ще й школу не встигли закінчити, а їм в руки дали зброю і змусили вбивати. Після закінчення війни далеко не всі вони повернулися до нормального мирного життя – значна частина покінчила своє життя самогубством або просто божеволіла не в змозі перенести тих жахіть, які випали на їх долі.
Таке покоління насправді втрачене. Страшно уявити, наскільки їм було важко. Проте мені страшно уявити й інше – сучасному поколінню дітей і підлітків теж дали таку назву. Дивно, правда ж? Адже їх не змушували воювати, не змушували йти проти власних переконань, калічити свою душу на полі бою чи деінде. Але, тим не менше, – втрачене покоління.
Я поставив собі за мету дослідити, чи дійсно це так. Мені довелось спілкуватись з багатьма розумними людьми, спостерігати за життям сучасних дітей і аналізувати свої власні вчинки й погляди, адже я теж належу до «втрачених». І знаєте, я дійшов до висновку, що це не так. Поки що. Оскільки наше покоління дійсно втрачається.
Як? Головною особливістю цього процесу, на мою думку, є те, що ми припиняємо мислити. Ні, звісно ми ще вміємо думати, проте як ми думаємо? Примітивно, нецікаво, вузько. Сьогодні нам важливі лише звичайні буденні потреби: їсти, спати, знову їсти. Більшість не цікавиться нічим навколо, вони вважають його непотрібним, не вартим їхньої уваги. Багато хто припинив розвиватися – не читає книжок, дивиться непотрібні дурні фільми замість того, щоб переглянути щось насправді цікаве, що вплине на його світогляд; слухає музику заради ритму, часто не розуміючи слів. Ми не розширюємо свій кругозір, не намагаємось його удосконалити, наситити новою інформацією. Ми – деградуємо!
На мою думку, однією з причин цього явища є Інтернет. Я не хочу сказати, що це зло й нам потрібно негайно ж припинити користуватися ним. Думаю, потрібно навчитися розумно використовувати його. Чому так? Інтернет – це найбільше джерело інформації у світі. Він несе в собі безліч можливостей, може допомогти людині відкрити свої таланти й проявити себе. Проте далеко не всі використовують його саме в цих цілях: для більшості – це просто спосіб розважитись і розслабитись або швидко й без зусиль виконати якесь завдання. Тут є практично все: різноманітні роботи, дисертації, реферати, пояснення, як найкраще й найлегше зробити те чи інше.
Тут панують потоки чужих і часто недурних думок, які омивають береги нашого розуму, як річка. Але ця «вода» ніяк не потрапить всередину нашого мозку. Ми розлінились настільки, що ледве здатні нагнутись і трішки її зачерпнути, аби втамувати свою спрагу, а коли втамуємо, сідаємо й чекаємо, доки знову не захочемо пити.
Наші ж предки й батьки не просто безупинно черпали різноманітні знання, на відміну від сьогоднішнього покоління – вони ще й намагалися заповнити той потік власними думками. Саме своє унікальне світобачення завжди робить нас справжньою особистістю.
Як же нам потрібно діяти, щоб запобігти цій втраті нас самих? Для початку, думаю, слід почати розвиватись. Саме розвиток і самовдосконалення – найкращі чинники, які дійсно допоможуть народитися твоєму мисленню. Не тому дитячому, а справжньому дорослому менталітету. Це допоможе виробити власний світогляд, зрозуміти чого ти хочеш від життя.
Отож, розвиток – єдина опора, яка не дає нам упасти. Тримаючись за неї, ми зможемо побороти таку собі «кризу втраченого покоління». Сподіваюсь, прочитавши цю статтю, хтось змінить своє ставлення до життя у кращу сторону, адже мені вдалося змінити його. Я дійсно багато усвідомив і намагатимусь удосконалюватись і розвиватися.
Андрій ЧЕРУХА