У народі кажуть: «Посієш вчинок – пожнеш звичку, посієш звичку – пожнеш характер, посієш характер – пожнеш долю». У людини, про яку я хочу розповісти, звички, вчинки, характер – тільки позитивні. Мова буде йти про простого, звичайного сільського хлопчика Толю, який став Анатолієм Вікторовичем.
Річка Полква тече завжди спокійно під горами. А на тих горах – село Кривовілька, бо була така пані крива Вілька, тому так названо село. Ось на берегах цієї річки випестило сонце малого Толика. Народився 1964 року в старенькій хатині. Бабуся Параска – перша його нянька. «Дуже добра була бабуся», – каже Анатолій. Підростав, допомагав рідним.
Згодом сім’я переїхала до Новоставець. Теж старенька хата. «Майже сам і збудував хату, бо дуже був трудолюбивий. Допомагав дядько Микола, мамин брат, і мої хлопці», – розповідає Середа О.М., сусідка, вчителька-пенсіонерка.
Пішов до школи 1971 року. Клас був дуже сильний, багато відмінників на той час. Тому всі намагалися вчитися добре, тягнулись до знань.
«Класний керівник Верхогляд Г.Р. стала для мене другою мамою, ось про неї б написати, а я що… Не пишіть, будуть читати…люди скажуть…»,- запинається, ніяковіє Анатолій Вікторович, бо дуже скромний.
Одягу було небагато, але виглядав охайно. По всьому було видно, що не із статків. Простий, дешевий коричневий шкільний костюмчик, затісний на тоді вже спортивну, добре збиту, міцну поставу хлопчака.
Ганна Романівна згадує: «Я його пам’ятаю ще школяриком-четвертокласником, коли взяла на виховання той клас. Хлопчиків було небагато. Толя був середнього зросту, овальне обличчя, якесь таке добре, привітне, що вабило до себе, карі, завжди, здавалось, усміхнені очі… Таким це все залишилось і до сьогодні, хоч минуло вже от 31 рік, як ці мої вихованці закінчили школу.»
Середа О.М., колишня вчителька хімії розповідала, що вчився непогано.
Домашній хлопчик був, бо завжди допомагав: то на буряках матері, то вдома. А так: школа – спортзал. Ті хлопчаки самі і спортзал збудували в Новоставцях. Раді дуже були, бо щовечора ходили тренуватись. Штанга – головне було тоді для них. Спортзал став другою школою виховання. Не курили, не пили хлопці.
«Ріс напівсиротою. Поки мама Толина працювала в ланці, він залишався на цілий день сам на сам. Здавалось роби, що хочеш. Та в нього були обов’язки: доглянути домашню живність, на городі дещо зробити і не як-небудь, а по-справжньому»( із спогадів Верхогляд Г.Р.).
Ще з середніх класів займався спортом, а в 9 класі став кандидатом в майстри спорту з важкої атлетики. «Завжди чесно зізнавався в усьому. Він не міг збрехати на краплину, у нього це ніяк не виходило. От недовчить урок. « А міг краще.»,- кажу йому. А він: «Як підніму в спортзалі 28 тон штанги, прийду, сяду над книжкою і сплю», – розповідає класний керівник.
По закінченню школи вступив до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту (1981 рік). Одержав диплом агронома. Там навчався досить добре. На четвертому курсі став майстром спорту з важкої атлетики. Це звання захистив у місті Очакові. Чому так пізно? Бо не було в селі тренерів досвідчених, кваліфікованих, умов відповідних для тренувань. Своїми силами, бажанням горіли, було хотіння. В спортзал, зроблений малими руками, який згодом підготував чимало сільських майстрів спорту, тягнуло, летіли туди, мов на крилах. Там була і домівка, і школа, і виховання.
«Ніхто не лаявся», не було коли; хотілося більше підняти. Було бажання десь поїхати, щось побачити. Тільки після нелегких тренувань, втомлені, хотілося поспілкуватися з наставниками Маринюками, Ковбелем, Богонюком, які вже мали досвід у спорті і звання, але не надовго, бо уроки чекають і матір перейматиметься», – розповідає Анатолій Вікторович.
Закінчивши вуз, працював у Скалатському ДСУ в інспекції по сортовипробовуванню. Повернувся в рідне село, працював агрономом, далі бригадиром у селі Кривовілька. «Пригадую, в Кривовільці біля ліска були буряки кормові. Тоді багато вчителів займали буряки цукрові, щоб одержати на проценти кормових. Над берегом на горбу (а там крейда, пісок) були дуже погані сходи, і бур’яну багато. Ось ми, жінки, думаємо з якого боку будемо лишати на проценти. Звичайно, де кращі, на початку норми. Біля берега корови спасуть. Коли ж ми прийшли восени, то здивувались, бо на тій, здавалось, лисині були буряки, як кінські голови. Це була робота мого вихованця Анатолія. Працьовитість, наполегливість, звичка робити все на совість – це його риси»( із спогадів класного керівника Г.Р. Верхогляд).
Заслужив повагу серед односельчан. У 2010 році його обрали головою села. Боявся, бідкався спочатку: «А чи зможу, чи потягну?». І зміг, і потягнув. З усіма проблемами йдуть жителі до нього. Це виняткової доброти людина. Ніхто ніколи не бачив його сердитим, здається, що у нього й нервів немає.
Анатолій Вікторович – зразковий сім’янин. Любить своїх дочок Дашу і Катю. У різних справах, здавалось навіть особистого характеру, тільки до нього звертаються.
Дбає про спорт і далі в селі наш голова: то каток облаштували взимку на річці – нехай дітвора і старші проводять час. Дбає, аби в спортзалі не протікав дах – перекрили. Охочі до спорту відвідують спортзал, тренуються хлопці, підростають чемпіони, майстри. Та й сам голова часто заходить, аби не втратити форму та згадати молодість чи поцікавитись, чим займається молодь, поспілкуватися. «Але чомусь не тягнуться молоді до того спорту, як колись, бувало», – із ноткою суму каже Анатолій Вікторович. Молодь любить спілкуватися з головою села. Він цікаво вміє розповідати, жартувати.
Впевнена, що Вальчук А.В. ніколи не кривитиме душею, не дружитиме із зрадництвом, брехнею, підступництвом, не піддаватиметься спокусам на кожному кроці. Ми всі, молодь і старше покоління віримо йому, бо йому довірились люди трьох сіл.
Вікторія СЕРЕДА