Коли я була маленькою дівчинкою, то мріяла стати золотоволосою графинею із рожевими щічками, яка має свій маєток, слуг і, звісно, закоханого в мене принца. Так сталося, що моя сім’я переїжджала з одного міста в інше, і найбільший відбиток у моїй пам’яті залишило м. Тальне Черкаської області.
Коли ми туди переїхали, я була що зовсім маленькою дитиною, але чітко пам’ятаю всю красу тутешньої природи, її вишуканість і граційність. У цьому місті навіть ліс пахне якось не так. Та й виглядає він не так, як наш, подільський: ніби зітканий із дорогих шовкових тканин, які додають йому лише багатства і величі.
Проте саме в цьому містечку у найнаївніші роки свого життя я бігала разом з іншими дітьми і гралась у хованки та квача. Саме там я знайшла свого першого друга, і саме у цьому місті я відчула що таке справжній запах історії та царської розкоші.
Якщо говорити про саме Тальне, то воно зовсім маленьке та провінційне містечко, але тим не менш дуже затишне і тепле. Вулички заповнені невеличкими крамницями і старими будиночками, а ще там є прекрасний собор Святих Апостолів Петра і Павла ―один із найкращих храмів Черкаської області. Через містечко протікає річка Тальянка і, якщо вірити пліткам місцевих мешканців, то саме від неї походить назва Тального.
Та головною родзинкою є зовсім не храм і не вулички, а саме навколишня місцевість. Містечко ніби з усіх сторін оточене невеличким лісом, а у затишному, ніби казковому, гаю розташований мисливський будиночок графів Шувалових. Цей міні-палац виконаний у стилі французького Ренесансу. І якщо вже говорити про архітектуру, то невеличкий замок і є взірцем типового аристократизму та витриманості. Будинок поділений на три поверхи. Перший, тобто нульовий, використовувався як технічний, і до нього вели усі підземні ходи та невеличкі проходи. Там зазвичай розташовувалася кухня, і жили слуги палацу. Другий, тобто основний, складався із декількох великих та просторих кімнат, у кожній по 2-3 панорамних вікна, у цих кімнатах найчастіше проводилися бали, урочисті прийоми та прослуховування дивовижної музики. А у самому центрі холу, який знаходиться при парадному вході, є залишки мармурових сходів, які ведуть на другий поверх. Там, як мені відомо, знаходилися графські покої, і саме тут можна стикнутися з привидами тихих снів господарів та їх гостей, які на час літньої спеки ховалися до прохолодного куточка.
Якщо ж ми будемо говорити про фасад палацу, то зараз важко сказати, яким він був насправді. До нашого часу залишилася лише блідо-рожева фарба на стінах, давно потріскана, а подекуди й взагалі відсутня. Вікна побиті, двері забиті дошками навхрест. Таке відчуття, ніби недавно тут пройшла війна, а цей будиночок ще просто не встигли відреставрувати. Але якщо відкинути всі сумні аспекти: прогнилі дошки підлоги, недієздатні вікна і розвалені стіни, які, здається, от-от впадуть, то можна сказати, що архітектори майстерно його побудували. З двох сторін замку розташовані дві вежі, які мали символізувати величність його господаря. По всьому периметру палацу виконана дорога ліпнина, а на одній із веж зберігся герб Шувалових, власників маєтку. І на цій же вежі красується майже 200-літній флігель, на якому, якщо добре придивитися, можна побачити сліди німецьких куль часів Другої Світової війни.
Якщо по правді, я дуже люблю це місце. Воно мені ніби рідне. Коли я була ще зовсім маленькою, мій дідусь, може, жартома, казав, що ми є спадкоємцями графів Шувалових і колись цей маєток має бути мій. Зараз, звичайно, стає смішно від слів мрійника-дідуся, але не буває диму без вогню. Дійсно, коли я приїжджаю в гості до Тального, мене тягне до цього чудодійного лісу. Моя бабуся намагалася настрашити мене маленьку: коли я буду гуляти сама, мене обов’язково схопить мавка, а потім буде водити найпотаємнішими куточками цього “зеленого раю”. Інколи мені дійсно здається, що цей казковий ліс наповнений тисячами таємниць, які з кожним роком все більше хочеться відкривати.
А ще мені пригадався цікавий факт: всі закохані пари дуже люблять назначати побачення в тому місці. Не знаю, що там такого особливого, але мій дідусь бабусю теж водив тими стежками. Я ж казала, що він у мене був мрійником? А ще, він знову ж таки розповідав про історію самого мисливського будиночку. Виявляється, що спочатку фундамент будівлі був дерев’яним, але він згорів під час великої пожежі. І на тому самому місці було вирішено побудувати новий кам’яний маєток. У 1725 році власниками міста стали графи Потоцькі.
А вже у другій половині ХІХ століття за розвиток парку узявся граф Шувалов. Саме Петро Шувалов доклав безліч зусиль для подальшої розбудови будиночку та парку навколо нього: завіз рідкісні породи дубів, які і зараз ростуть коло палацу і радують око своїми незвичайними формами; прорубав мережу алей, більшість з яких збереглися і до сьогодні; побудував мости для з’єднання двох сторін лісу та удосконалив роботу млина, який був надзвичайно важливим для всіх мешканців Тального. Він облаштував набережну та водоспад, поставив невеличкі альтанки по всій площі та усе оголосив заповідною територією. Зараз Тальнівський парк має площу 406 га і вважається пам’яткою садово-паркового мистецтва національного значення. Хоча важко сказати, що це штучно влаштований парк, він більше нагадує здичавілий ліс. Я сама, якщо чесно, так і думала, поки не дізналася справжню історію цієї дивовижної місцини.
Уже в XX столітті замок використовували, як історичну пам’ятку для гостей міста. А у часи УРСР маєток слугував приміщенням для Тальнівського сільськогосподарського технікуму, у підвальних приміщеннях якого розташовувався Музей Хліборобства.
Після отримання Україною Незалежності замок перейшов до власності держави, і до 2007 року там знаходився Тальнівський Хліборобчий музей. Тоді ж почалася реставрація палацу, і всі експонати та старовинний одяг музею були викинуті до господарського приміщення. Насправді, дуже сумно бачити, як керівництво міста абсолютно байдуже ставиться до історично важливих пам’яток культури, адже при такому недбальстві всі “перлини” музею зіпсуються… І хто потім казатиме, що у нас немає історії?!
Я дуже багато чула нарікань місцевих мешканців, які обурювалися таким ставленням до окраси м. Тального. Коли я декілька років тому приїхала до палацу, то побачила високий паркан, який загородив вхід з усіх сторін, і суворих охоронців, які на питання: “Коли відреставрують палац?”, відповідали тільки: “Ми не знаємо, йдіть до керівництва”. А хто керівництво й де його шукати, знову ж таки мені ніхто відповісти не зміг.
Та й чи взагалі ця реставрація легальна? Чи, може, це чергова спроба викупу землі під маскою Дон Кіхотської допомоги? Я так і не змогла дізнатися, коли закінчиться реставрація, але можу зробити однозначно сумний висновок: за шість років “роботи” маєток знаходиться просто у жахливому стані. Старовинна черепиця знята, натомість було наліплено сучасний залізний шифер. Стіни протікають, вікна гнилі аж до гвіздків ― ось результати реставрації?
Чому всі історично важливі пам’ятки у нас вперто забуваються? Коли ж нарешті до самих громадян нашої країни прийде усвідомлення, що за збереження своєї власної історії потрібно боротися? Потрібно відстоювати власне на право на те, щоб у майбутньому ми мали що показати своїм дітям. Чи про тримається палац Шувалових ще років із 50 при такому недбальському ставленні? Висновки робити нам самим.
Єдине, що мені стало відомим: музей Хліборобства було перенесено до приміщення колишньої гімназії, і зараз там проводяться ремонтні роботи. Але, чи не є це початком кінця? Можливо, після перенесення музею про мисливський будиночок графів Шувалових остаточно забудуть? І всі гроші, виділені на реставрацію, розійдуться по кишенях “дядьків” у чорних костюмах. Цього не може знати ніхто, але ж правда десь має бути? І мені дуже не хочеться, щоб це дивовижне місце заросло диким травами і стало черговою руїною. Бо таких вже “померлих” пам’яток у нас забагато…
Анастасія ОЛЕКСЮК