Пережив війну, виріс без батьків, та залишився людиною, займався різьбою по дереву та кисті, любив полювання. Все це про мого прадідуся Володимира Федоровича Шаркова – людину відому не тільки на всю Сарненщину, а й на все Полісся.
Дідусь неймовірно кохав життя, насолоджувався кожною хвилиною, жив на повні груди. Та, не дивлячись на це, він ніколи не святкував свій день народження, говорив, що святкують доти, доки ростуть, а я вже старію, тому для мене це не свято. Часто дідусь забував, скільки йому років, а якщо хто і запитував про його вік, то відповідав, що в душі він вісімнадцятирічний юнак, в якого все ще попереду, можливо, через те, що він не задумувався про свій вік, він прожив майже вісімдесят п’ять років.
Дідусь мав золоті руки. Багато часу проводив у своїй майстерні, де зі звичайного дерева міг створити статуетку, шкатулочку, одним словом, шедевр, чудо. В його руках із простого полінця могла вийти, наприклад, голова вовка чи лисиці. Володимир Федорович власними руками вирізав кожну волосинку тієї чи іншої тварини, вкладаючи в неї всю свою душу. Коли дивишся на його роботи, здається, що вони живі.
Ось, бувало, зайду в його майстерню, гляну на нього і не впізнаю. Ну який же це вісімдесятирічний дідусь, що пережив стільки лиха, побачив стільки смертей, адже в його очах був вісімнадцятирічний запал, певний азарт і неймовірне бажання створити чудо. Сидить собі, скоцюбившись, над якимось шматочком дерева. Підійдеш ближче, подивишся уважніше, а це вже не просто дерево, це гордий олень, що стоїть на камінні і дивиться в далечінь. Це просто чудо, а що найцікавіше – дідуся ніхто нічому не вчив і він ніколи не знав навіть основних правил різьби, та це не заважало йому творити.
Сімейною реліквією є чарочки з кості – це перші роботи дідуся, які він частенько брав на полювання.
Полювання – це одна з пристрастей Володимира, як він сам стверджував: “Полювання – це мій еліксир життя”. А й справді, чим довше часу він проводив на природі, тим молодішим ставав, як душевно, так і фізично. Навколишнє середовище давало йому, як матеріали, так і натхнення для роботи.
Ще одна річ, якою я, до речі, дуже пишаюся – це чорний піджак мого дідуся, передня частина якого рясно всипана медалями, орденами, значками за бойові заслуги, за відвагу та інше. Кожного року дев’ятого травня дідусь з великою гордістю діставав свій костюм і йшов до Сарненського меморіалу, щоб вшанувати пам’ять учасників війни, адже вона забрала в нього друзів та знайомих. Як говорить дідусь, він боровся до кінця, до перемоги, заради свого синочка Валери, щоб дитина росла і раділа життю.
Лише завдяки моєму дідусеві я зрозуміла, що цікаве – поруч, для мене він просто людина, яку я люблю і поважаю, для інших він митець, до речі, роботи якого знаходяться в нашому історико-етнографічному музеї, людина, що пережила війну, просто друг чи знайомий. Можливо, для когось він був звичайним перехожим, та для нашої родини він надзвичайно приємна і цікава людина, яка вічно житиме в нашій пам’яті. Та найголовніше зауважте: цікаве – поруч, треба лише помітити. І не обов’язково це має бути щось незвичайне, можливо, з цим ти зіштовхуєшся кожного дня, а може бачиш доволі часто, та просто не звертаєш уваги. Знайте, що треба жити, як мій дідусь, радіти життю, отримувати все сповна, дихати на повні груди, а найголовніше – цінувати кожну хвилину, намагатися відкривати себе, тішитися життям і цікавитися всім і всіма. Бо цікаве – поруч!
Олександра ДУБОВИК