Думаю, здається мені, чи то насправді так? Зараз який рік надворі, люди??? Про всяк випадок, тричі перехрестилася… Клацаю каналами «ящика» – пенсійні реформи, мітинги, перевороти та акції. А інтернет-сторінки волають про катастрофи та смерті. Арешти у натовпі, заламування рук повсюди і повсякчас… звільнення з роботи… Ріст цін на продовольчі товари першої необхідності, газ, світло, комунальні послуги. Втрати, смерті, ДТП, інвалідності…
Тепер ми, діти технічного прогресу, вирішуємо проблеми по-сучасному, як кажуть, “по-дорослому” – із гвинтівкою у руках, ноутбуком з Інтернетом під мишкою, навушником у вусі і постійно он-лайн. Чого варте людське життя? Ціна – просто смішна: гаманець у жіночій сумочці чи золота каблучка на пальчику, а може, мобільний телефон останньої моделі, чи вбивство, каліцтва і травми?
Нещодавно йдучи парком, я спостерігала болючу для себе картину. Старенький благенький пенсіонер у інвалідному візку тихо і понуро годував голубів хлібом. Важко описати який біль зчепив груди, який болючий комок підкотив до горла, як сльози самі безповоротно нахлинули на очі…
Просто стало страшно за «завтра», за своє майбутнє… За знищення минулого… Ця картинка і досі стоїть перед очима… Навіть втративши здатність пересуватись власними ногами, похилий хворий дідусь не втратив того головного, що так знецінилось у нашому житті – людяності. Він не просив ні помочі, ні коштів, ні хліба, ні одягу… Він мовчки годував голубів… Він не зненавидів світ, не замкнувся вдома, не втратив почуття єдності з природою, не побоявся показати себе світу таким.
Дивні діла твої, Господи! Чи то б пак, ні, Господь Бог тут ні до чого. Є реальна людина, котра би могла дати відповіді за всі запитання.
А я? А ми? Як живемо ми – повноцінні, обдаровані люди?
Ми не вміємо любити, але знаємо, що таке ненавидіти. Просто не цінуємо того, що маємо, та завжди знаємо, кому і скільки заплатити. На кожному кроці кричимо про високі ідеали і забуваємо про елементарну ввічливість. Забуваємо про світ, природу, життя навколо, про допомогу знедоленим та самотнім, про тих самих голубів…! Наступний удар долі чи підозрілого незнайомця може стати для когось останнім.
Думки розходяться… “Як шкода”, «Бідний… Добрий» – скажуть люди і розійдуться по домівках, а на завтра про це забудуть, бо таких випадків – тисячі. Кожного дня ми чуємо про нові конфлікти, напади терористів чи піратів, втрати, смерті, але ж сльози наших дітей не варті того шматка землі, який ми досі не можемо поділити, не варті тих конфліктів, що вирішуються зброєю та вбивствами.
А знаєте, щоб посміхнутися, необхідно задіяти 40 м’язів, а натиснути на курок гвинтівки – усього чотири!.. То, може, все-таки варто докласти трохи зусиль?
Чи варто проходити повз таких знедолених і самотніх? Чесно, я дуже шкодую, що не підійшла до того чоловіка… Шкодую, що не поговорила, не присіла з ним і не погодувала голубів… Життя таке коротке… Що буде завтра? Ким ми будемо наступного ранку? Куди полетять ті голуби і як добереться додому той інвалід? І чи є у нього дім?
Світлана КУРОПІЙ