Дев’ятирічний третьокласник Дениско любив читати книги про тварин. Він знав, здається, кожну і про все, що зображено в енциклопедії чи підручнику, міг досконало розповісти. Дениско любив рідний край. Він не міг жити без мандрівок рідним селом, без прогулянок березовими гаями й запашними лугами. Літом він часто кудись зникав.
— Де це ти був?, – запитують його.
— Я вкидав мурашиного «лева» до мурашиної оселі. Хотів побачити, що буде!, – відповідав юний дослідник, ніжно стискаючи тоненькими пальцями рук яскравий букет ромашок, знайдений в лузі спеціально для бабусі, яка так любила дарувати онукові солодощі. Дениско, як, звісна річ, всі діти, їх любив. Бабуся говорила, що коли йшла з поля, стріла довговухого зайчика. Ото він і передав Дениску цукерки. І тоді солодощі видавались хлопчику смачними-пресмачними, адже вони з лісу, від… зайчика-кулінара, що вмів готувати усе на світі. Як би хотілося з ним познайомитися, покуштувати всі його шоколадні вироби. Певно, він має їх багато, адже ділиться з усіма, нікого не обділяє ласкою й турботою, жодну дитину…
У теплий серпневий понеділок Дениско десь роздобув велетенського павука, котрого обережно посадив до банки, а в обіді, як всі намилувалися новою дивовижною знахідкою, і хлопчик впевнився, що це не той екземпляр, який потрібен, — павука одноголосно вирішили відпустити до його сімейства. У вівторок Дениско дослідив справжнісінького богомола, котрий, за словами хлопчика, вискочив на кросівок. Середа була знаменна знайденням жука-оленя, а четвер – носорога. Куди тільки не ступала нога юного дослідника.
Штаб-квартира знаходилась в широкому дідовому малиннику, а опорні пункти — в гаю, між беріз, у лісових хащах, в сонному лузі, осяяному промінням сонця…
Дениско любить цей світ, він хоче пізнати всі його таємниці, відкрити секрети, опанувати мудрощі природи. Восени Дениско назбирував велетенські коші білих грибів. Де він їх стільки нашукував? Певно, одну таємницю він для себе уже відкрив. «Я розумію мову грибів, вони мене самі знаходять», – усміхається Дениско, а вітер розкуйовджує його неслухняне чорняве волосся, завзято бавиться з ним…
Одного зимового дня Дениску раптово стало зле. Різко піднялася температура, руки й ноги почали судомно труситися, ясні оченята, що так любили світ, раптово засльозилися й потьмяніли. Батьки не на жарт перелякалися. Бабуся, що відвідувала онука щодня, почала плакати, її холодні, солоні, щирі сльози скочувались і падали на гарячого хлопчикового лоба, розліталися перламутровими блисками. Медсестра з місцевої амбулаторії не змогла нічого вдіяти. Довелося викликати “швидку” й везти хлопчика до райцентру. По дорозі до лікарні змушені були тричі зупинятися, Дениско не міг всидіти на місці, ноги заклякали й починали нестерпно боліти… Це сталося в грудні…
В лікарні почував себе самотнім. Ні, він товаришував з іншими однолітками, яких вітер часу заносив до палати, але хлопчику так хотілося додому, до вікна, що мороз обсипав «барвінком та мальвами», до носатого сніговичка, що сестричка-першокласниця Іванка зліпила до приїзду братика… Дениска відпустили через два тижні. Сказали, що то була банальна застуда, одначе з ускладненнями. А судоми виникли через температуру, котра раптово й різко піднялася. Дениско крізь сльози усміхнувся: «Додому!…». Вночі, перед тим, як хлопчика мали виписати з лікарні, йому наснився рідний будинок, а над ними – янголи. Яскраві й крилаті… Світало… Попереду новий день…
За два дні до Нового 2011 року, що, за Китайським календарем, мав називатися роком Білого Кроля брат подарував Дениску яскраво-сніжного кролика. Хлопчик одразу ж знайшов йому помешкання – дерев’яна огорожа в старому сараї. Там було тепло…
Дениско обійняв свого нового друга, нагодував морквою, що йому люб’язно її віддав сніговик… Через п’ять годин після того Дениска вже везли на пересувному ліжку до кімнати обласної реанімації. Поруч біг батько, тримав непритомного сина за руку, лікарі метушились, не знали як їм діяти, як рятувати хлопчика. Рум’яні щічки Дениска зблідли. Він бачив яскравоперого янгола. Того, що йому недавно снився. Він світився блаженним полум’ям, кликав до себе, гладив хлопчика за чуба, усміхався… Дениско любив життя, його надзвичайна активність, енергія завжди заряджали інших. Тепер хлопчик згасає… У нього менінгіт… Страшне захворювання, яке потребує негайного втручання лікарів… «На ранніх, не прогресивних стадіях це виліковується. Одначе, нам потрібно негайно провести ряд аналізів.
Ви ж розумієте, що ситуація складна. Хлопчик в тяжкому стані», – останнє, що чув Дениско перед тим як заснути. Лікар в яскравому, білому халаті розмовляв з батьком. Двері були прочинені. Знову янголи. Цього разу вогненні, сніжно-білі, як дим, що линув з димаря бабусі, чіпляючись за гострі вістря акацієвих гілок… В уяві хлопчика розквітали дивні квіти. Маленькі, ясні, як ліхтарики лісових світляків, що вночі витають, мов чари, між квітами папороті, легенько дзвенять і переливаються. Дзвін… Тихий, лагідний зворушив душу Дениска. Як хочеться жити! Заради тата, мами, сестрички, бабусі… Заради всього того, що є на світі доброго й щирого. Заради любові… Лікар щось вколов хлопчику. Йому не боліло, зірки-оченята закрились. Дениско поринув у довгий і спокійний сон. Останнє відчуття — легкий, але тривожний біль в голові…
Дениска врятували… Уберегла любов людей, яких він колись зарядив своїм теплом, відданістю й душевною ласкою. Бабуся щогодини плакала й молилась за внука до Божої Матері, тремтячими руками згортала руки до Діви Марії з Ісусом на руках, просила заступництва, помочі. Серце калатало в тривозі. Воно не спочивало від напруження вже сім ночей поспіль, стомилось від тривог і печалей, скупане у виплаканих почуттях, в тривозі й муці… Бабуся віддала останнє, що було в неї, аби врятувати рідного внука… Батько весь час пробув з сином…
Два місяці разом з ним провів у лікарні… Матері зносили кошти. Хто скільки міг. Тітка, друзі, сусіди, просто добрі люди… Свої гроші збирала школа, однокласники не змирилися б з втратою щирого друга. Релігійники з молитвенного дому щонеділі дружно молилися за здоров’я хлопчика. Молитва, переплетена з печаллю й надією, линула до небес, в Храм Божий… Більше тридцяти тисяч пішло на лікування. Денискове серце витримало реанімацію, щогодинні ін’єкції, нестерпний біль, судомні муки й усі страхи жахливої хвороби. Дениско хотів жити. Його серце, залюблене в цей яскравий світ, билося. Й не зупинилося завдяки добрим людям, які, розуміючи біду, підтримали й допомогли…
Прийшла весна… Дениско вже впевнено й гарно ходить, радіє світлу сонця й білому кроликові. Вже місяць він не їсть цукерок. «Я відкладаю по декілька кожному, хто допоміг мені в біді», – ніжно торкаючись першого весняного паростка, каже хлопчик, а серце, сповнене весняним дивом, радісно калатає… Дениско усміхнувся. Він живе…. А разом з ним приходить на Полісся й весна, Денискова весна, адже він її так довго чекав, щоб посадити молодий пагін яблуньки, аби залишити свій слід на землі…
Петро КАТЕРИНИЧ. На світлині: Дениско Артюшок