Камінь. Він холодний, правда? Але він так багато знає…
Якщо ти любиш відпочинок, де між кадрами твого фотоапарату «проскакують» готель, покоївки, таксисти, басейн, яхти, то тут тобі немає чого шукати. Типовий портрет гостя Тараканівського форту – це особа, в якої в очах палає вогник бажання пригод, із великим наплічником, у шортах на два розміри більших, ніж потрібно, в кепці, яку «взяв» у старшого брата, футболка, яка вигоріла на сонці, кеди (на лівому шнурок незрозумілого кольору)… Ні, це не портрет вуличного хулігана. Просто в іншому вбранні не те, щоб не можна йти, просто самому шкода…
Портрет з вами зійшовся? Чудово, тоді відправимось у подорож до форту. Отже, спочатку потрібно дістатись до Дубна, а звідти до села Тараканів. У цьому селі немає тарганів, не бійтесь, хіба, що привиди навколо замку, але вони не потурбують! Місцеві жителі радо покажуть вам дорогу далі, адже форт розташований за селом у мальовничій місцевості над річкою Іквою.
Ви відразу потрапляєте в царство живої історії та містики. Знаєте, тут навіть дерева не такі зелені, а інші, трава не така прим’ята, вона просто інша. Вітер стає старанним екскурсоводом, дмухаючи в обличчя залишками симфонії вчорашнього дня, а, можливо, і минулого століття. Коли дістанетесь до місця, перед вами відкриється прекрасна картина: на пагорбі стоїть величезна споруда. Але її не так легко побачити, тому доведеться підійти впритул. Це, до речі, є важливою рисою будівлі, бо вона будувалась як оборонне укріплення Російського кордону після чергового поділу Польщі.
Форт – це ромб зі сторонами по 240 м, обкопаний земляним валом, укріплений потужними стінами. Тараканівський форт – це, по суті, великий штучний пагорб із цегли і бетону, під яким сховано кілька рівнів підземних приміщень і тунелів з досить складною системою комунікацій. Наразі доступні лише три рівня з шести. Що містять інші три, достеменно невідомо, нібито є там залишки боєприпасів і навіть вузькоколійка. Принаймні, підземні вибухи десь у глибинах форту лунають і досі.
Загалом все, що ви там побачите – це низки переходів і підземних приміщень, які без пояснень і коментарів просто схожі одне на інше, та й усе. І обов’язково слід пам’ятати про те, що в окремих приміщеннях форту є глибокі і нічим не відгороджені колодязі. Відповідно, при собі треба мати нормальні ліхтарі.
Але свою популярність форт здобув, здається, лише нещодавно. Чомусь так склались обставини, що форт ні разу не використовувався за призначенням. До 1905 року він слугував величезним складом боєприпасів, пізніше у ньому влаштували гарнізонну в’язницю, після 1915 тут якийсь час перебували австрійці, ще пізніше – поляки, за радянських часів форт намагалися пристосувати то під господарчі потреби, то під потреби спецслужб. Форт залишається лише стояти німим свідком минулих подій, заростати чагарником, покриватися пилюкою та дивними історіями про привидів, що ніби водяться в підземеллях, духів, що не знайшли спокою після війни.
Любителям містики цікаво буде дізнатися, що у форті періодично все-таки дійсно зустрічаються привиди. Мені, щоправда, вони так і не трапилися, але подейкують, що, фотографуючи підземні приміщення, кілька разів бачили на фото напівпрозорі обриси людських фігур, а запрошена якось до форту жінка-екстрасенс, ходячи коридорами і кімнатами, весь час тільки те й робила, що розмовляла з душами померлих. Ну, якби я була привидом, я б, мабуть, теж не упустила можливості комусь ефектно з’явитися у такому колоритному місці.
Так і стоїть форт зараз перед нами – величний, мовчазний, грізний, зберігає в своїх стінах свої секрети та свої бажання. Він дарує нам пікантні спеції старих запахів, що линуть із підземель, нагадуючи про давнину власних стін. У повітрі літає тонкий натяк на запах пороху. При найменшому доторку (аби відчути долонею холодну і обгорілу стіну, вкриту мохом та краплями води) обсипаються стіни.
Знаходитись тут приємно. Але страшно. Здається, що це не каміння посипалось в сусідній кімнаті, а крадеться ворог із автоматом. Здається, що ті маленькі чорні оченята, що дивляться з кожного кутку форту, належать не маленьким нічним мишкам, а якомусь чудовиську із величезною пащею.
Знаходитись тут одиноко. Складається відчуття, що заходячи сюди, ти втрачаєш будь-які зв’язки із реальністю. Здається, що в будь-яку хвилину вирине із-за стіни який-небудь солдат чи навіть лицар. Просто пройде мимо тебе і зникне в павутинні часу.
Знаходитись тут містично. Ввижається, що в славнозвісних кутових кімнатах, які присутні в кожній схожій за побудовою будівлі, досі сидить старий чернець і доживає віку у власній пустій і чорній келії. Кожна цеглина, камінь, гілка не так себе ведуть. Вони тріщать по-іншому, так ніби попереджають, що десь все-таки знаходиться той перехід в інший та давно забутий час.
Знаходитись тут чаруюче. На території форту збереглися розвалини старої церкви. Лише один хрест нагадує про справжнє призначення цих руїн, та те, що вони найменше розписані подорожніми. Престол перекопаний, хтось шукав золота або захованих священиків. Сподіваюсь, щось цікавеньке він знайшов.
Знаходитись тут, це те саме, що знаходитись у величезному 5D-кінотеатрі. Ви відчуваєте найменше коливання повітря, де запах гнилі, пороху, старого затхлого приміщення змінює щораз подих свіжого повітря через чергову щілину. Доноситься звук води, що крапає, в підземеллі і змінюється на звук вибуху, бойового кличу і чужого плачу. Тут від страху заблукати, відчуття загострюються настільки сильно, що фантазія мимовільно домальовує кожній стіні своє власне загадкове призначення.
Доторкаючись до чергових дверей, в очах пробігає ваш власний фільм, який будують залишки холодного розсуду. Фільм, де все починається теплим ранком, а закінчується в окопах та з гвинтівкою в руках. Де від побачених зелених стін, що густо обплетені плющем, складається враження, що якщо рухатись занадто повільно, існує загроза, що вас теж так приплетуть до стіни і ніхто не помітить. Можливо, чиїсь перелякані очі і зараз на вас дивляться із чергової живої стіни?
Уявили картину? Якщо так, то я дуже рада. Воно того варте, щоб приїхати сюди. Скажете, що таких замків всюди багато? Замків багато. Але таких немає. Уявляєте, що стереже цей форт? Уявляєте, скільки таємниць у ньому, скільки мрій в’язнів, будівників, невинних, засуджених на смерть, сліз, вогню, хвороб, молитов в темних келіях, криків, пострілів… Ви можете собі уявити, що в цих окопах сиділи солдати і молились Богу? Уявляєте?
А зараз ви тихенько ступаєте кедами по тому ж холодному каменю, ловите очима цікаву картинку, скидаєте наплічника, щоб стати табором. Але ви навіть не можете уявити, що на вас чекає вночі… В підземеллях, з дозволу вашого здорового глузду, блукатимуть привиди в’язнів, бряжчатимуть кайданами, витимуть та кричатимуть. Десь хтось буде вести давно забуту війну. Десь хтось буде плакати від смертного вироку. Хтось розміновуватиме черговий снаряд. І, можливо, навіть помилиться. Хтось буде дивитись на те, як ви мирно спите і складатиме припущення про те, що ж вам сниться. Але не варто лякатись. Уночі ви туди не підете, правда? От і добре.
Ми провели незабутні вихідні. Побачили та відчули те, що відчував цей куточок світу за останні 120 років. Спробували викупатись в джерелі правдивої, кривавої та прекрасної історії. Блукали забутими, чужими, холодними коридорами свідомості форту. Спускались у підземелля душі мертвої споруди, і для себе відкрили, що його серце все ще б’ється. Лише щоб послухати історію цього холодного матеріалу, вже варто приїхати в гості до форту. Він буде радий новому подорожньому.
Камінь. Він холодний, правда? Але він так багато знає…
Олена БУЛАН