Того Бог карає.

Т. Шевченко

Я був там, де небо сходиться з землею. Де сотні обпечених облич кожного дня благають Бога про добробут своєї сім’ї й держави. Де будь-яка хвилина може стати останньою.

Я захищав твоє життя, українцю. Моє існування було для мене мізерною копійкою у водограї чужих буттів. Може, я чогось не розумію, але, поки попіл війни забарвлює воїнські зіниці в сивий колір і нещадно посріблює чуприну, невже, ти просто продовжуєш повагом складати докупи клапті свого життя, ходити землею, не переймаючись нічим, думати й спокійно заплющувати повіки перед тим, як лягти спати? Вітаю тебе! Ти вже й забув, що ти українець.

Усіх воїнів на фронті сонце палило однаково. Кожен, потрапивши у вир війни, розумів, що більше не вирветься з її кривавих лап. Навіть якщо повернешся , то іншою людиною. Усюди за нашими спинами стояла смерть – вона постійно слідкувала за найменшим рухом і невпинно жадала моменту, коли хтось похитнеться, упаде, опустить руки, знесилиться, змарніє. Невже всі ті, хто були на фронті, і є тими єдиними, у кого в серці золотом гаптувалася Україна? А всі інші просто безпутно прагнули кращого життя?

Улюбленою нашою справою стали скарги на те, що ми народилися не в тій державі, не в той час, не в тій сім’ї, і що тут, в Україні, усе настільки погано й убого, немовбито сам край у цьому винен. Але народ формує обличчя своєї країни. І якщо ми народилися тут, то це наш грунт, наша Батьківщина, вона дана саме нам, як щось глибоко духовне й нетлінне, – і тільки Бог святий знає, скільки помилок ми зробимо до того часу, поки не зрозуміємо цю істину.

Мир із неба не падає. «Сусіди» нам не допоможуть, поки ми самі не захочемо творити державу, саме незалежну державу, не підпорядковану ніяким політичним доктринам, партіям і чужинцям. Зброя сама не опиниться в руках, дух не прокинеться без дії й спокійне прочитання в новинах «доба в АТО: 6 обстрілів, увечері трималася тиша» теж не додасть особливої сміливості. Отож : «Бережи Вітчизну, як око, і вона тебе завжди берегтиме»!

Можна сидіти в холодній кімнаті, вслухаючись у тишу мовчазних стін, і не знати, що відбувається за межами твого простору спокою. Який біль кожного разу поглинає заплакані бабусині очі, які хвороби серця й тіла не дають спати вночі українському воїну. А можна бути в гущі подій, вірити, молитися й жити по-справжньому, уміти співчувати й не ховатися від проблем. Ніхто не прохає всіх лізти під гвинтівку й бути протестувальниками на Майдані, варто просто любити ту землю, якою ти щодня крокуєш.

На лабрадоритній дошці викарбувано блідо-білими горобцями літер прізвище, ім’я, по батькові й дві дати з тире посередині – настільки чітко, нібито вони наскрізь виїдають могильну сірість. На легенях – ще свіжа земля, зверху – кинуті кимось квіти з пелюстками, поцяткованими крихітними кульками сліз. Злегка похилені хрести навколо з фотографіями 20 на 15 збільшуються з кожним днем, утворюючи сіру душевну порожнечу. Покажіть мені ваше козацьке нутро, ваше незгасне прагнення радше померти, ніж коритися ворогові. Доведіть, що тисячі, таких, як я, загинули недаремно.

Ольга ДУДЕНКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ «Острозька академія»,

Полтава

Джерело фото: https://gaponchuk.wordpress.com/%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE-%D0%BC%D0%B5%D1%82%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%96-%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D0%B8/%D0%BD%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D1%96-%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8/

The post Сповідь серця, поцілованого кулею appeared first on Я - журналіст.

Юрій є уродженцем м. Камінь-Каширський, наразі з родиною проживає в Любомлі. Навіть після демобілізації намагається допомогти військовослужбовцям, що перебувають на сході України. Зокрема, разом із господинями Любомльщини часом на волонтерських вечорах готує страви (наприклад, ліпить вареники), які пізніше везуть для бійців АТО.

Не забуває й про своїх побратимів: час від часу зустрічається чи зідзвонюється з ними, подекуди разом займаються улюбленою справою – риболовлею.

Проводжали служити й постійно чекали на його повернення: син і дружина, сім’я брата, друзі, сусіди, волонтери.

     “Отримав повістку по мобілізації 5-го лютого 2015 року, а 12-го числа цього місяця вже був направлений на підготовку в навчальний центр на території Тучинського полігону Рівненської області”, – пригадує чоловік.

Три тижні боєць проходив навчання за посадою кулеметника розвідувальної роти. Потім був зарахований до 1-го батальйону новоствореної 14-ї окремої механізованої бригади. Далі проходив підготовку ще на двох полігонах.

На початку липня приступив до виконання обов’язків в зоні АТО на Маріупольському напрямку, поблизу населеного пункту Сартана. Вкінці серпня передислокувався на Донецький напрямок, а саме у містечко Мар’їнка. Де і тримав оборону до кінця квітня 2016 року. Безпосередньо у зоні АТО був 10 місяців.

     “Почав служити на посаді кулеметника, після двох місяців перебування в АТО був призначений виконуючим обов’язки командира взводу», – зазначає Юрій.

Воїнові пощастило пройти бойовий шлях без поранень. За виконання службового обов’язку він отримав такі нагороди: медаль “За оборону рідної держави”, медаль “Учасник АТО”, Знак народної пошани – медаль “Богдана Хмельницького» та медаль «За бойові дії», нагрудні знаки “За оборону Маріуполя” та “За оборону Мар’їнки”.

     “Для мене день 18-го лютого 2016 року став пекельним: тоді був один із найтриваліших боїв, поблизу Мар’їнки. За даними розвідки до 23-го числа ворог хотів взяти місто. Бій тривав 9 годин”, – говорить про один з найстрашніших моментів служби.

    Корольчук переконаний, що війну давно можна було успішно завершити. Вдячний за допомогу нашій армії волонтерам та небайдужим людям, завдяки яким Збройні сили України покращили своє матеріальне та кадрове становище.

На питання, чи не відчуває себе покинутим та забутим людьми й державою, чоловік відповідає:

     “Ставлення людей прекрасне, а от держави мало б бути кращим. Багато обіцянок так і залишаються обіцянками, а не конкретними діями та допомогою. Та, при загостренні ситуації на фронті, я б знову повернувся в зону АТО. Вважаю, що захист держави має бути обов’язком для усіх громадян. Бо справжні патріоти завжди відстоюють незалежність своєї країни, а не території диванів», – зазначив боєць.

Анна СКЛЯНЧУК, переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 9 класу Любомльської ЗОШ І-ІІІ ст. №2 Волинської обл.

The post Повернувшись з АТО, став волонтером appeared first on Я - журналіст.