Знайомтеся, Яна Доля. Вона мала свій бізнес у Донецьку, але мусила кинути все і починати свою справу з нуля у Пологах (Запорізька область). Відкрила власну студію нігтьового дизайну «ЯД», активно бере участь у чемпіонатах з неіл-арту, має свою школу та учениць, яким передає свої знання, та стала суддею на всеукраїнському рівні.

Перші нігті: то був жах

Народилася Яна в Донецьку, але потім разом з батьками переїхала до Поліг. Тут вона закінчила школу, а потім вступила до Мелітопольського педагогічно інституту на спеціальність «Музика, хореографія, вокал».

– У дитинстві я мріяла стати педагогом, навчати дітей і ставити двійки тим, хто мене ображав, – з посмішкою згадувала Яна. – В інституті мені дуже подобалося навчатися. Паралельно я ще викладала у школі, а влітку пропадала у дитячих таборах. Але була у мене одна мрія, яку я ніяк не могла здійснити. Хотіла гарний манікюр і довгі нігті. Оскільки навчалася на музичному відділенні, то довгі нігті були для нас табу (бо довгий манікюр заважав грі на фортепіано). Аж ось настав останній держіспит з вокалу. Незадовго до цього я пішла і наростила собі довгі-довгі нігті.

У той час мода на них тільки-но почала народжуватися, і їх робили в стоматології. Так, вам не почулося саме там, поряд із зубами та бормашинами я наростила свої перші нігті. І нехай вони були товстими, горбатими. То були мої перші нігті.

Під час іспиту Яна стояла на сцені і виконувала пісню. Як відомо, всі співаки активно жестикулюють, і вона не була винятком. Склала іспит на відмінно, їй аплодував весь зал. Але потім до студентки підійшла викладачка і доволі суворо прокоментувала такий вчинок:

– Яно, це був жах!

А вона злякано запитала:

– В чому справа?

Викладачка лиш відповіла:

– Твої нігті. Вони жахливі. Ти схожа на Бабу Ягу!

Проте Яні було все одно. Це ж мрія, а мрії треба здійснювати!

Манікюр переміг

Після закінчення навчання Яна повернулася в Донецьк вже з чоловіком і почала працювати у місцевій школі педагогом-організатором. А тим часом прийшов час робити корекцію нігтів, і їй довелося шукати майстра уже в Донецьку. У майстрині її неабияк здивували ліпнини, художній розпис типсів. До цього вона бачила щось подібне лише в журналі, ще в Мелітополі, проте їй сказали, що таке не роблять в Україні взагалі.

– Ні для кого не секрет, що зарплата вчителя не надто висока. Я проводила дуже багато часу на роботі, часто бувала у роз’їздах, бо доводилося супроводжувати дітей на різні змагання та конкурси. І ось одного вечора чоловік мені запропонував обрати якусь іншу, більш прибуткову та спокійну професію. Він був готовий оплатити будь-яке навчання чи підготовчі курси. Я, навіть не замислюючись, сказала, що хочу займатися манікюрною справою. І чоловік мене підтримав, – розповіла неіл-мастриня, як вирішила змінити професію.

На курсах манікюру Яна Доля дуже здивувала викладача своїм бажанням навчитися всього і відразу (розпис, акрил, гель-лак, ліплення). Вона проходила навчання три місяці і паралельно відвідувала різні майстер-класи.

– Мене це так захопило, що я навіть вночі відпрацьовувала техніку, розробляла нові дизайни. А потім пішла працювати в салон-перукарню, де і здобувала свій перший досвід. Моїми першими клієнтками були мама і подружка. Тоді не все виходило, але саме завдяки зусиллям, практиці мені вдалося досягти досконалості, – розповідає про свої перші кроки власниця нігтьової студії.

Хай там що говорять, але Яна впевнена, якщо людина має бажання і докладає до цього зусиль, все обов’язково вийде. А найголовніше, що вона постійно відчуває підтримку свого чоловіка, який хвилюється за неї та її команду, яка в неї дуже швидко з’явилася.

Ця чарівна жінка, як магніт, притягує своєю світлою енергетикою до себе людей. Досить швидко в Донецьку вона започаткувала свою справу. Але відкриттям салону манікюру не обмежилася. Яна Доля отримує колосальне задоволення від того, що разом з командою їздить на чемпіонати, бере участь у майстер-класах і сама навчає інших робити шедевральний манікюр. З досягненням майстерності та покращенням навичок стала однією з найкращих майстринь нігтьової справи, а згодом її стали запрошувати на чемпіонати в ролі судді.

Війна прийшла, коли її не чекали

Травень 2014 року. Вагітна Яна разом із чоловіком та сином все ще жили в Донецьку. Вони до останнього сподівалися, що війни не буде. Яна згадує, як ще в квітні скептично ставилися до думки, що в наш час можуть народжуватися діти війни. Страшний був час, доводилося ходити з двома прапорцями, Росії та України, бо ніхто не знав, які заворушення можуть бути. Ніби зараз перед її очима стоїть страшна картина:

– У мене був курс з дівчатами, наша нігтьова школа розташовувалася на 6 поверсі бізнес-центру з великими панорамними вікнами навпроти Донбас-арени. Раптом я повертаю голову – і на рівні моїх очей пролітає вертоліт. Мені телефонує власник бізнес-центру, говорить, що треба евакуюватися, тікати. Тоді пролунали найстрашніші слова: «У місто зайшли танки, почалася війна!». Уявіть, я вагітна стою і до кінця не розумію ситуацію. Була просто в ступорі. Невдовзі зателефонував чоловік, сказав, що по мене приїде. А я стою і кажу йому, що у мене курс, нігті. «Яно, ти що не розумієш? Треба тікати!» – почула у слухавці. І саме цього вечора почалися розмови про переїзд.

Вона була проти переїзду, бо саме в той час готувалася до пологів і була впевнена, що все це скоро закінчиться. Але далі сталося те, що змусило кардинально змінити точку зору з приводу переїзду.

– У нас була дуже серйозна розмова з чоловіком, що все, час збирати речі і переїжджати. Але я не готова була покинути те, що будувала роками: манікюрний бізнес, дім, улюблене місто. Ми навіть трохи посперечалися. Після цього я сиділа вночі, гортала сторінки з новинами і на очі потрапило про те, що в маму з дитиною влучив снаряд. Статтю ще підкріпили кривавими фото. І тільки тоді зрозуміла, що не маю права наражати на небезпеку свою родину, – зі сльозами на очах згадує жінка.

Збираючись, вони навіть не підозрювали, що назавжди прощаються зі своїм домом. Зібрали мінімум речей на 2 місяці і поїхали разом із сестрою чоловіка в Пологи.

– Ми навіть холодильник не вимикали, бо були впевнені, що скоро повернемося. На блокпостах нас майже не оглядали, бачили, що я вагітна. А почуття страху не полишало, – продовжувала Яна.

Вибір очевидний – тільки Україна!

Деякий час вони жили разом з батьками, потім переїхали в орендовану квартиру, де живуть і зараз. Яна народила хлопчика. А в Донецьк вони повернулися вже після Нового року для того, щоб забрати речі і назавжди переїхати в Україну.

– До Нового року в нас навіть не було особистих речей. Знайомі, друзі давали якісь теплі речі. Ми навіть не мали ложок та виделок.

Особливо складно було адаптуватися старшому сину до нового місця. Він вірив в те, що скоро повернеться додому, адже там, у Донецьку, залишилися його друзі, однокласники. Але все-таки пішов на навчання до пологівської школи, щоб не пропускати рік. Коли заходила мова про війну, про АТО, син починав плакати прямо в класі. Я розуміла, як йому важко. Він впродовж року щоночі прокидався, кричав і плакав. Я і сама два роки не могла спокійно говорити на цю тему. У мене просто наверталися сльози на очі, – ділилася спогадами мама двох чудових хлопчиків.

Яна з чоловіком завжди були за Україну, перед ними навіть не стояв вибір, куди від’їжджати, хоча не раз чули на свою адресу бридкі вислови. Молода жінка не втомлюється доводити свою позицію:

– Ми за Україну! Ми ніколи не підтримували владу ДНР та ЛНР. І багато людей, які не мали можливості виїхати, також за Україну. Було прикро і до болю боляче, коли нам прямо в очі люди стверджували, що ми – сепаратисти. Я намагалася абстрагуватися і не відповідала на це.

Основна проблема ще в тому, що на території Донецька та Луганська припинили своє існування українські телерадіокомпанії. І людям доводиться слухати те, що говорять на російських телеканалах.

Яна і досі підтримує зв’язок з родичами та друзями за допомогою Інтернету. Нині вона згадує, як приживалися на новому місці:

– Найгірше те, що війна розділила родини! Переїхавши до мирних Поліг, ми отримували виплати для переселенців. Пам’ятаю, як поїхали на якийсь тренінг для переселенців, і мені так стало дивно, що нас там почали вчити, як чистити зуби, що руки потрібно мити з милом. Тобто нас не навчали, як пристосуватися до життя, як справитися зі стресом.

Як переселенцям нам також давали «Набори життя». Набір складався з продуктів першої необхідності. Але вже тоді ми з чоловіком достатньо заробляли на життя, тому відмовилися від допомоги, бо знали, що є люди, яким цей набір потрібен більше.

Пологи стали другою домівкою

Не просто було Яні відкривати бізнес. Двічі вона втрачала свою справу в Донецьку, а тепер ось знову довелося починати з чистого аркуша в Пологах. Але працювала не покладаючи рук, і зараз в топі найкращих майстрів манікюру в Україні.

– Батьківщина і дім – це два різні поняття. Донецьк був містом, де я народилася, а Пологи вже стали рідним домом. У мого чоловіка було все навпаки: він хотів на схилі років повернутися в Пологи. І так склалася доля, що зараз ми тут, і Пологи – стали для мене маленькою Батьківщиною.

Мені дуже подобається тут, бо люди в Пологах набагато щиріші, готові завжди тобі допомогти, тут немає того шаленого ритму життя, як у великих містах.

Але найважчим для мене є те, що у маленькому місті є плітки, і мені й досі важко до цього звикнути, – зізнається власниця неіл-студії «ЯД».

Успіх і родина

Одну з найважливіших ролей у становленні Яни, як особистості, відіграли батьки. Тато був саме тією людиною, заради якої вона працювала і якій весь час доводила, що у неї все вийде.

Не обходилося без суперечок і з чоловіком з приводу того, що багато їздить і часто не буває вдома, але відверта розмова допомогла владнати конфлікти. Чоловік зрозумів Яну і зараз в усьому підтримує та допомагає їй, а вона з гордістю і великою любов’ю говорить:

– Він – мій янгол-охоронець. Я відчуваю себе за ним, як за кам’яною стіною. Якби не він, я, можливо, нічого не досягла б.

Як і всі зайняті люди, бізнесвумен намагається все встигати, буває, що про якісь справи забуває, але їй подобається таке життя.

– Якби я не була такою активною, а просто сиділа б удома, напевне б, занудьгувала і захандрила, – розмірковує жінка.

Безумовно, у Яни бувають моменти, коли нічого не хочеться робити, немає натхнення, але це трапляється рідко. Зараз у неї період творчого піднесення. Вона повна ідей і намагається втілити їх у життя. А як бути із заздрісниками? У неї свій рецепт боротьби з ними:

– Я намагаюся не звертати увагу на тих, хто ставить палки в колеса. Я таких людей жалію. Мене надзвичайно мотивують мудрі притчі, які читаю із задоволенням і переосмислюю своє життя.

P.S. Ця війна зламала життя тисяч людей, але, як і Яна, я вірю в те, що одного дня пролунають такі жадані слова: «На території України більше немає російських військ. ООС завершено. Донецьк та Луганськ повністю підконтрольні Україні».

Ксенія СТОРЧАК,

володарка Гран-прі Х Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,

м.Пологи, Запорізька область

The post Життя спочатку: успіх – війна – і знову старт appeared first on Я - журналіст.

Ця добірка порад із висвітлення тематики внутрішньо переміщених осіб (ВПО) підготовлена за підсумками серії медіатренінгів, які провели автор статті Віталій Голубєв разом із першим секретарем Національної спілки журналістів України Ліною Кущ улітку 2018 року в рамках спільного проекту НСЖУ та Благодійного фонду «Горєніє» за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.

1. Закладайте на інтерв’ю більше часу, ніж плануєте зазвичай. У нашому випадку дуже важливо встановити довіру між героєм та журналістом. Довіра дуже часто – це питання насамперед часу. Не поспішайте. Не підганяйте свого героя. Підлаштуйтесь під темп його мовлення. Починайте з загальних питань. Покажіть, що Вам можна довіряти насамперед як людині. Поясніть, для чого Ви тут.

2. Підготуйте більше запитань, ніж, на вашу думку, буде реально потрібно для інтерв’ю. Бажано, щоб вони стосувалися різних аспектів теми. Адже, якщо всі запитання стосуватимуться лише чогось одного, людина може відразу ж прикро здивувати Вас, зізнавшись, що мало про це знає, не хоче говорити або журналіст узагалі помилився, з кимось її переплутавши. Це може спричинити розгубленість і поставити під загрозу проведення інтерв’ю взагалі. Тому не варто, особливо на початку розмови, висловлювати героєві вашу гіпотезу майбутнього матеріалу. Ставте більш загальні питання, бо матеріал може виявитись зовсім про інше.

Наприклад, Ви прийшли на розмову з готовою гіпотезою, яку відразу ж озвучили: “Я знаю, що Ви вже рік живете в нашому місті й навіть відкрили тут власну справу. Хочу написати історію успіху Вашого кафе”. Герой відповідає: “Ні, я тут лише півроку. І кафе ще не відкрилось. Тільки в планах. Не знаю, чи взагалі вийде. Дуже важко це все. Так що вам немає про що писати”. І журналіст може подумати: “А й справді, помилка вийшла. Не напишу я історію успіху”.

3. Під час спілкування будьте готові діяти за ситуацією, а не “чіплятися” за перелік питань, які насправді вже втратили актуальність. Відхилення розмови “вбік” може дати цікавіший і більш несподіваний результат, ніж рутинне слідування наперед заготовленому списку тем для розмови. Будьте готові до того, що матеріал узагалі може виявитись на зовсім іншу тему, ніж ви планували на початку.

4. Один із критеріїв успішності інтерв’ю – кількість яскравих висловлювань співрозмовника. (“Підводимо” героя до них, вдало формулюючи запитання. Не боїмось переформулювати те саме за змістом запитання іншими словами. Це особливо важливо, якщо інтерв’ю записується на камеру (співрозмовника потрібно “вивести на синхрон”). Водночас, особливо в нашій надзвичайно чутливій темі, вкрай важливо нічого не “домислювати” і не “договорювати” за співрозмовника – яскраві ключові фрази повинні прозвучати саме з його уст. Не шукайте підтвердження власних думок. Не підводьте героя до цього. І в жодному разі не замінюйте його оцінки своїми судженнями.

5. Професіоналізм журналіста проявляється в тому, щоб уже під час інтерв’ю уявляти, як зібрана інформація буде виглядати у матеріалі. Тому, спілкуючись, тримайте в голові майбутній результат розмови. Наскільки те, що відбувається зараз, відповідатиме тому результату, який потрібно отримати “на виході”? Адже цікава нібито розмова може виявитися непридатною для публікації – наприклад, якщо більшість відповідей не стосувались теми, співрозмовник відповідав банальностями або швидко переходив від теми до теми, жодну як слід не розкриваючи, а журналіст при цьому уважно слухав, але нічого не уточнював.

Постійне “тримання у фокусі” того, як виглядатиме майбутній матеріал, допоможе Вам:

–  контролювати хід розмови, повертаючи співрозмовника до потрібної теми;

–  ставити уточнюючі запитання, аби глибше розкрити той чи інший аспект;

–  повертатися до попередніх запитань, якщо відчуваєте, що отриманої інформації недостатньо;

–  “на ходу” придумувати нові запитання, якщо відчуваєте, що наявних – бракує, або отримані відповіді не “працюють” на задум матеріалу;

–  вчасно відчути, що зібраної інформації вистачає, аби перейти до завершення розмови.

6. Інтерв’ю – це не розшифровка бесіди і не протокол, а текст, написаний на основі бесіди. Тому не розшифровуйте інтерв’ю дослівно. Передавайте “дух”, а не “букву” розмови:

–  уникайте повторів (зазвичай людина, розповідаючи про щось, повертається до однієї й тієї самої теми чи думки декілька разів. Це може слугувати показником важливості для неї цієї теми. Але Вам краще врахувати це опосередковано, для розуміння героя, для розстановки акцентів – а не напряму дослівно передаючи весь хід спілкування);

–  скорочуйте вставні слова і речення, які нічого не дають для розуміння теми та героя;

–  забирайте фрагменти, які не стосуються обраної теми;

–  якщо співрозмовник вжив слова, які можуть бути незрозумілими читачеві, – розшифруйте їх. А якщо ви й самі не зрозуміли, що він сказав – уточніть під час розмови або додатково сконтактуйте для цього з героєм. (Приклад. Герой розповідає: “Он бывал на нуле”. Надзвичайно важливо розуміти, в якому значенні було вжите слово “нуль”…);

–  об’єднайте висловлювання з однієї теми в один блок (типова помилка журналіста – повторювати схожі за змістом висловлювання героя в кількох фрагментах інтерв’ю тільки тому, що він говорив про це в різний час);

–  якщо текст виходить у жанрі інтерв’ю і ви маєте декілька коротких відповідей на додаткові уточнюючі запитання, якими ви “витягували” з героя фрагменти інформації – ці відповіді можна об’єднати в одну. А надмірно довгу, але інформативну відповідь, навпаки можна розділити кількома запитаннями або принаймні розбити на абзаци [4].

7. Ставте більше відкритих запитань, особливо на початку розмови. Поставивши запитання, уважно слухайте, щоб, по-перше, отримати “первинний масив” інформації з теми, а, по-друге, оцінити, наскільки співрозмовник іде на контакт, про що йому легше/цікавіше говорити тощо – і, на основі цього, в разі потреби підкоригувати подальшу тактику ведення спілкування.

Інколи найкращий початок розмови – це відсутність першого запитання взагалі: Ви просто уважно дивитесь на людину і своїм виглядом даєте зрозуміти, що готові її не просто слухати, а й вислухати.

Не завжди спрацьовує питання “Що ви відчували/відчуваєте?” – багатьом людям важко говорити про свої відчуття або важко їх описати словами. Тому дуже часто спрацьовують надзвичайно прості, навіть примітивні, на думку декого, питання. Приміром: “Розкажіть, як це було”, “Розкажіть трохи про себе”, “Як Ви?” і т. д.

8. Пишучи про людину, варто прагнути до того, щоб знайти якомога більше специфічного, характерного саме для конкретної особи. Тому, коли готуватимете матеріал про свого героя, перегляньте зібрану інформацію: вона характеризує саме цю конкретну людину чи може бути, за необхідності, використана для підготовки матеріалу про будь-кого? (“Непростим був його шлях…”). Простий засіб самоперевірки: ось про Вас особисто можна було б сказати те саме? (Наприклад, “непростим був його шлях…”).

9. Увійдіть у контекст теми. Адже розповідь про людину, яка опинилась у скрутних обставинах, яка долає життєві виклики, зазвичай передбачає і вивчення масиву інформації, і особистісну компетенцію, яка дозволяє цю інформацію осмислити, “побачити за деревами ліс”. Перед розмовою “входження в контекст” допоможе краще розуміти людину, ставити героєві більш змістовні й доречні запитання. Після розмови – це може дати розуміння, наскільки саме ця історія може бути частиною “великої картини”, як її можна вписати в загальну канву подій у державі, регіоні. Яким чином те конкретне, що Ви описали, може бути частиною цілого?

“Якщо ви пишете на теми ВПО, відслідковуйте все, що зможете. Бути в курсі – не примха, це – професійна безпека і гарантія того, що ви зможете написати якісний текст” [3].

10. Спілкування з героєм під час підготовки матеріалу про нього може бути статичним і динамічним. Динамічне – доцільніше, бо зазвичай є інформативнішим для підготовки матеріалу.

Статичне спілкування – це коли журналіст і персонаж спілкуються сидячи або прогулюючись.

Динамічне – коли співрозмовник займається своїми звичними справами, час від часу відповідаючи на запитання журналіста, який спостерігає за ситуацією.

Основний прийом під час статичного спілкування – реконструктивні питання (людину запитують, що вона говорила, думала і відчувала у важливих ситуаціях свого життя).

Динамічне спілкування корисне тим, що дозволяє не лише почути, що герой розповідає про себе, а й побачити, як це насправді виглядає. Спостерігати варто як мінімум до того моменту, коли персонаж і оточуючі не припинять звертати увагу на журналіста й почнуть вести себе природно [4].

Наведемо ще один аргумент на користь динамічного спілкування. Опитування журналістів показали, що недостатня увага медіа до ВПО інколи може бути пов’язана з браком інформаційних приводів, нерозумінням, які саме аспекти цієї теми можуть бути важливі. «Українські ЗМІ часто сприймають переселенців як пасивну групу, мовляв, вони переїхали, їм погано живеться, і на цьому все: з ними нічого не відбувається» [1].

11. Наприкінці спілкування поцікавтеся в свого героя – можливо, ви ще про щось хотіли сказати? І не поспішайте закінчувати розмову, витримайте паузу. Часом людина спочатку відповідає “Та ні, вже все розповів”, а потім, подумавши, може “видати” справді важливу інформацію, надати яку на початку розмови просто не наважувався. Приміром, через відсутність достатньої довіри до журналіста.

12. Не лякайте людей журналістськими термінами і сленгом. Пояснюйте свою роботу простою доступною мовою. Для переважної більшості наших героїв спілкування з журналістом: а) відбувається вперше в житті; б) є стресом. Тому пояснюйте, що саме ви робите і навіщо, зрозумілими словами – приміром, так, як це робить хороший зубний лікар. (“Зараз ми зробимо знімок і побачимо – видаляти зуб чи можна запломбувати. Якщо ставити пломбу, то спочатку встановимо тимчасову, а потім через три дні ви можете прийти і я поставлю постійну. Якщо зуб запущений, то лікування може розтягнутися на 4-5 прийомів”). Так і ви пояснюйте: “Ми зараз спочатку з Вами просто так поговоримо, а потім запишемо трішки на камеру. Ми виберемо з цього частину для ефіру. А якщо Ви щось не так сказали, це можна буде переписати або ми заберемо при монтажі. На оператора увагу не звертайте, він просто робить свою роботу, а Ви говоріть зі мною так ніби ми просто з Вами зустрілися як знайомі і спілкуємось про життя”. Не варто лякати людину: “Мені потрібен ваш синхрон”, “Постійте для розкадровки, треба кілька крупних планів”, “Хочу взяти у вас коментар” тощо. Можна пояснити простіше: “Хочу вас дещо запитати”, “Зараз оператор ще робить свою роботу, то постійте, будь ласка, ще хвилину”, “Можна з вами поспілкуватися?” тощо.

Усвідомлення того, що зараз людина не просто “спілкується”, а “дає інтерв’ю” спонукає багатьох почуватися напружено, вживати не властиві собі слова, тобто створювати певний образ, а не бути собою. Це може негативно позначитись на достовірності матеріалу.

13. Уникайте словесного таврування і доцільно вживайте відповідну лексику. По-перше, не варто виокремлювати ВПО як окрему групу. Це такі самі громадяни України, але вони опинилися в дуже складних обставинах. По-друге, розрізняйте терміни “ВПО” та “біженці”. “Біженці” – це ті, хто покинув свою власну країну. “Внутрішньо переміщені особи” (ВПО) або “вимушені переселенці” – це громадяни України, які вирішали не виїжджати за межі своєї держави.

14. Захищайте приватну інформацію своїх героїв, коли це потрібно. Наприклад, чи завжди буде доцільно розповідати в деталях про сім’ю героя, яка залишилась на окупованій території? Будьте готові до того, що вже після розмови герой зателефонує чи напише вам і попросить не оприлюднювати певну інформацію. У нашому випадку така імовірність вища, ніж у багатьох інших. Будьте готові проявити розуміння. Безпека людей повинна залишатися на першому місці.

Можливо, людина не хоче, щоб у кадрі (на фото чи відео) було її обличчя? Варто взяти до уваги, що навіть якщо ми його заретушуємо з допомогою фото- чи відеоредактора зображень, оригінал фото чи відео може потрапити в небажані руки. В такому разі варто подумати, як знімати людину так, щоб і оригінал матеріалу не зміг їй нашкодити. Наприклад, можна знімати зі спини. Або тільки руки, якщо акцент у матеріалі на певному виді праці, яку виконує наш герой [6]. Можна пояснити в закадровому тексті, чому глядач не побачить обличчя героя. Найкраще – нічого не вигадувати і пояснити все так, як воно і є.

Пам’ятаймо, що ми не створюємо сенсації за будь-яку ціну, а розповідаємо історії людей, які зіткнулись зі складними викликами долі й нині, в міру своїх сил і можливостей, їх долають. Тому та чи інша інформація, а ще й залежно від кута подачі, може або допомогти в цьому, або зашкодити.

15. Будьте особливо відповідальними, беручи інтерв’ю в дітей (тільки з дозволу батьків і дуже делікатно). Чи взагалі доцільна поява дитини у матеріалі? Якщо так – ще більше приділяйте увагу відкритим запитанням, ніж у випадку з дорослими. (Краще запитувати “А розкажи, як ти навчаєшся у школі”, “А хто твої друзі?”, “А яка вчителька – улюблена?” замість “Тобі подобається в новій школі? Знайшов тут нових друзів? Учителі добре ставляться?”). Це критично важливо у випадку з телеінтерв’ю – може виявитись, що у Вас просто немає фрагментів для синхронів (суцільне “Так” або “Не знаю”).

16. Розглядайте цифри у контексті: це багато чи мало? З чим це можна порівняти? У своїй розповіді переходьте від людини до статистики, а не обмежуйтесь цифрами і коментарями держчиновників. Знайдіть цифри, які допоможуть узагальнити почуте Вами від Вашого героя. (Найпростіші прийоми: “Таких як він у нашому місті – …”; “Він і ще десять тисяч таких як він приїхали до нас із…”, “Таких життєвих історій лише в нашому районі – понад 20 тисяч. І кожна по-своєму унікальна”; “Валерій і ще п’ятеро вимушених переселенців відкрили в нашому місті заклади малого бізнесу. Це кафе, стоматкабінет і три швейні майстерні. А загалом, за даними міського центру зайнятості, …” ). Люди люблять читати і дивитись про людей, а не про відсотки виконання планів, тони та кілометри. Зрештою, цифри теж можуть бути більш і менш промовистими: розмір допомоги на відкриття власної справи, яку отримала людина, скаже для читача більше, ніж кількість людей, яким була видана така допомога.

Цифри стають більш промовистими тоді, коли вони або наводяться у порівнянні з чимось, або характеризують одну окремо взяту людину, а не групу людей (температура конкретного хворого означає більше, ніж середня температура по лікарні).

17. Шукайте коментарі в державних чиновників та експертів (представників громадських організацій, які опікуються ВПО) за принципом “від людини – до статистики”, а не “статистика замість людини”. Різні ракурси подачі інформації зроблять матеріал не лише об’ємнішим, змістовнішим, багатоплановішим, а й насамперед дадуть змогу перевірити достовірність інформації, побачити контекст проблеми, “вплести” історію в загальну канву. А, не виключено, – й привернути увагу та залучити ресурси тих, хто міг би допомогти людині в подоланні тих чи інших викликів. “Журналісти не звертаються до посадовців, зокрема в органи місцевої влади, не питають, що було зроблено” [1].

Тобто доцільніше не взяти прес-реліз і підготувати матеріал на його основі, а розповісти історію людини, а вже потім – взяти коментарі про конкретну ситуацію та контекст, у якому вона існує. У тому числі, можливо, – й звернувшись до вже наявного прес-релізу. Але в цьому випадку він стає “точкою В” до конкретної історії, що є точкою “А”, а не так, як здебільшого буває, коли реліз, власне, і стає єдиною точкою.

Інколи доцільніше почекати відповіді на інформаційний запит, аніж подавати неперевірену чи недостатню інформацію. Людська долі – це не той випадок, коли потрібен поспіх. Тому для цього майте в запасі “короткі” та “довгі” теми: якщо виявилось, що підготовка матеріалу затягується через необхідність очікування офіційних коментарів – паралельно працюйте над іншими, оперативнішими матеріалами. Бажано, щоб запас тем у Вас завжди був більшим, ніж реальні можливості все це висвітлити.

Запаралелюйте процеси: поки очікуєте відповіді на інфозапит – пишете короткі новини, поки пишете сам запит – скачуєте фото чи відео, поки довго і безуспішно набираєте номер чиновника – паралельно цікавитесь іншими можливими джерелами коментаря (наприклад, через місцеві спільноти в соцмережах) тощо.

18. Будьте обережними, беручи коментарі в політиків і висвітлюючи інформацію, надану їхніми прес-службами: допомогу з боку фондів, заснованих політичними діячами, варто сприймати і з огляду на політичні інтереси засновників. Це не означає, що такі факти потрібно замовчувати або умисно ігнорувати. Просто варто тримати це у фокусі свого розуміння, зважуючи: наскільки та чи інша інформація є суспільно важливою для нашої цільової аудиторії, а не лише для політика, який її надав через свою прес-службу. Яка частина цієї інформації – має суспільну вагу та містить інформаційний привід, а яка – лише піар-складову.

Пам’ятаймо, що наше завдання як ЗМІ – інформувати людей, повідомляючи їм новини й розповідаючи історії; орієнтувати їх у навколишньому світі, його можливостях і загрозах, допомагаючи знаходити відповіді на запитання, які виникають сьогодні й виникатимуть завтра. А не слугувати піар-інструментом для політиків.

Варто наголосити: ця проблематика, з огляду на наближення президентських та парламентських виборів, у найближчий рік буде лише актуалізуватися. Тому надзвичайно важливо відділяти факти і реальні приклади від політичних заяв і звинувачень.

19. Повертайтесь до своїх історій та героїв: будь-яка подія – це подія в розвитку. Життя – це суцільна лінія, а не сукупність окремих “крапок” – подій. Що змінилось через рік? Чи досягла людина бажаного? Чи подолала перешкоди? Якщо так, то що їй допомогло? Якщо ні, то чому? Окремо взятий матеріал можна перетворити на “серіал”, коли кожна нова фаза розвитку подій стає темою для окремого матеріалу, а короткий виклад передісторії (“бекграунда”) допоможе актуалізувати тему, особливо для тих, хто попередніх матеріалів не читав або не бачив (а таких – переважна більшість, і навіть ті, хто читав або бачив – не пам’ятає). Тому доцільно відразу ж після виходу першого матеріалу зробити коротку “вижимку” його суті для використання в якості бекграунду при підготовці наступних матеріалів. (Потім буде змога зекономити час: просто робитимемо в текст нового матеріалу вставку на зразок “Нагадаємо, як усе починалось…”). Збережіть цей матеріал окремим файлом.

Якщо періодично висвітлюєте “довгограючі” історії – можливо, є сенс створити окрему папку для “бекграундів”.

Зберігайте оригінали файлів з попередніми матеріалами на своєму комп’ютері (щоб не залежати від наявності доступу до сайту або підшивки газет, де він оприлюднений).

20. Думайте і пам’ятайте про наслідки своїх матеріалів. Що відчує або захоче зробити людина, прочитавши або переглянувши продукт вашої праці? (“Я це пишу, щоби що?” – корисне запитання до самого себе). Негативний приклад: “Зловили переселенця, який пограбував кафе” – що, тільки переселенці скоюють правопорушення? Про аналогічні випадки, які в набагато більшій кількості сталися за той самий часовий проміжок з участю корінних мешканців вашої місцевості – ви так само ретельно повідомляли? Позитивний приклад: ви розповідаєте про успішну соціальну адаптацію в новій громаді представника ВПО. Інші переселенці переглядають матеріал і у когось із них народжується думка: “Я теж зміг би. Чим я гірший?” Ви підштовхнули людину до корисної дії.

Діліться зі своїми героями корисною інформацією – в силу своєї професії ми, журналісти, часто більш обізнані, ніж більшість тих, про кого розповідаємо. Наш соціальний капітал – це контакти та інформація, і вони можуть стати у пригоді нашим героям. Не обіцяйте того, чого не можете обіцяти (наприклад, вирішити проблеми, які насправді перебувають у компетенції конкретного державного органу чи службовця). Не обнадіюйте людину, що її проблема вирішиться внаслідок самого лише виходу вашого матеріалу. Але допоможіть тим, чим можете допомогти – телефоном, адресою, інформацією про алгоритм звернення до тієї чи іншої установи, та, власне, самим оприлюдненням проблемної ситуації.

Не сприймайте свого героя як “відпрацьований матеріал” після виходу статті чи сюжету – часто людина телефонує або пише журналісту, щоб або подякувати, або поділитися власними відчуттями після оприлюднення матеріалу (як вона виглядала на екрані; про що хотіла, або забула сказати; що сказали про побачене родичі, сусіди). Знайдіть у собі сили вислухати людину, заспокоїти в разі потреби, що на екрані вона виглядала нормально, розповідь звучала доречно. Знову ж таки повертаємось до того, що взаємодія з журналістом для більшості пересічних людей – це стрес, і стрес, хай і невеличкий, часто варто “проговорити” на етапі “до” і на етапі “після”. Водночас, коли вам розповідатимуть про проблеми, які поза вашою компетенцією, – спокійно, ввічливо, але переконливо поясніть, що ви як журналіст свою роботу виконали, але є речі, які Вам не під силу. Знову ж таки, порадьте, куди можна звернутися.

Висвітлення конфліктів і людей в умовах конфліктів – це завжди більше, ніж “шукати і поширювати інформацію”. Це – не лише про інформацію. Це – про людяність і відповідальність. Це – так само про мистецтво ставити сьогодні питання, на які відповідатимемо завтра.

Поради підготував Віталій ГОЛУБЄВ,

секретар Національної спілки журналістів України,

викладач кафедри журналістики Національного університету “Острозька академія”,

керівник Школи універсального журналіста,

головний редактор Видавничого дому “ОГО”

Джерела:

1. Висвітлення проблем переселенців: недовіра до медіа стає бар’єром. [Ел.ресурс]. Режим доступу: http://ms.detector.media/ethics/standards/visvitlennya_problem_pereselentsiv_nedovira_do_media_stae_barerom/
2. Голубєв В. Лайфхак для журналіста: як ефективно використовувати час та інформацію. – Рівне: Друк Волині, 2017. – 136 с.
3. Журналістика в умовах конфлікту: передовий досвід та рекомендації: Посібник рекомендацій для працівників ЗМІ. – К.: «Компанія ВАІТЕ», 2016. – 118 с.
4. Колесниченко А.В. Прикладная журналистика: 15 мастер-классов: Учеб. пособие для студентов вузов / А.В.Колесниченко. – М.: Издательство “Аспект Пресс”, 2017. – 112 с.
5. Настанови для журналістів в Україні з висвітлення тематики внутрішньо переміщених осіб (ВПО), 2017. [Ел. Ресурс]. Режим доступу: http://www.thomsonfoundation.org/media/69148/self-reg-guidelines_idps_2017_slukrv2.pdf
6. «Це 1,6 мільйона історій»: як Євросоюз допомагає українцям не забувати про переселенців. [Ел. Ресурс]. Режим доступу: https://projects.platfor.ma/-tse-16-milioniv-istorii-/

Ілюстративне фото, джерело – uainfo.org/blognews/1530779879-informatsiya-dlya-pereselentsiv-i-ne-tilki-dlya-nih.html

The post Як писати про переселенців: 20 порад журналістам appeared first on Я - журналіст.

Школа універсального журналіста запрошує на навчання учнів 9-11 класів з усієї України

Україна зіштовхнулась з проблемою переселенців вже навесні 2014 року. Після анексії Криму, а пізніше бойовими діями на Донбасі майже 1,7 мільйонів українців стали внутрішньо переміщеними особами. Що сталося з цими людьми? Де їх сім’ї? З маленькими дітьми, з хворими батьками-пенсіонерами? Когось прихистили родичі, хтось винаймає житло, дехто отримав соціальне житло у приватних таборах. Та хіба можуть ті невеликі гроші, тимчасове житло замінити їм назавжди втрачену рідну домівку, друзів, улюблену роботу, тим паче, загиблих рідних і близьких.

Добре пам’ятаю, як у нашому селищі з’явились перші переселенці не тільки з Луганської, а й Донецької областей. Далеко не всі мали змогу взяти з собою найнеобхідніше – документи, одяг, гроші. А потім у школі і в нашому класі з’явилися нові учні з непідконтрольної Україні території. Їхні сім’ї тікали від війни, руїн, від смерті. Нам важко було уявити, що пережили вони, кого втратили. Хтось з них втратив житло, зруйноване обстрілами, рідних, майно, а хтось, можливо, й надію.

Ми радо прийняли їх, дівчат і хлопців, стривожених, переляканих обстрілами, смертями, змучених важкими переїздами, у свою шкільну сім’ю. Допомагали всі чим могли – їжею, одягом, шкільним приладдям, обігріли душевним теплом.

За час війни слово «переселенець» дещо стало звичним, втративши гостроту, за якою ховається трагедія мільйонів людей… Проти свого бажання, волею гіркої долі ці люди опинилися в чужих містах і селах, не маючи житла й роботи. Вони починали своє життя заново.

Я хочу розповісти про цікаву людину, про те, як складні життєві обставини навчили її боротися й перемагати. Це – директор нашого НВК Новоайдарська школа – гімназія Новоайдарської районної ради Луганської області Світлана Володимирівна Бережна.

Цього року на одній з класних годин я дізналась про те, що вона теж переселенка. До війни Світлана Володимирівна працювала одинадцять років директором ГНВК «Загальноосвітня школа 1-3 ступенів № 4-багатопрофільний ліцей «Еліт» Горлівської міської ради Донецької області. У зв’язку з тимчасовою окупацією міста Горлівка Росією, вона була змушена покинути місце роботи директора ГНВК та виїхати на тимчасове місце проживання у місто Сєвєродонецьк Луганської області. Вона встала на захист незалежності України. У зв’язку з чим отримала статус учасника бойових дій.

Війна назавжди змінила її долю.

Вона згадує про останні місяці, проведені в улюбленому місті. Тривога і вдень, і вночі. Особливо страшно було вночі, коли так хотілось спокою і хоч якогось забуття. Та заснути було важко. Ніч спускалась якось раптово і огортала все навколо. На високому чорному небі спалахували яскраві зірки, та всім було не до зірок. Вікна будинків починали швидко згасати – темні будинки не так привертають увагу. В кожній оселі із жахом чекали моторошних звуків, від яких мороз йшов поза шкірою. А звуки ці насувались невідворотно. Вже всі знали, що ніде немає захисту від артилерійських снарядів. Якщо від куль хоч якось захищали стіни, то від снарядів не було порятунку навіть у підвалі школи, де ховалися під час обстрілів педагоги, учні та їх батьки. Разом зі своїми учнями та педагогами там була і Світлана Володимирівна. Одного разу батьки одного з учнів, які виїжджали до Святогірська, передали їй свою сімейну святиню – ікону Сергія Радонежського Чудотворця, щоб вона оберігала у школі її та дітей, які залишалися у Горлівці. І справді, сталося диво – жодна дитина не постраждала. Виконавши свій громадянський обов’язок, Світлана Володимирівна не бачила свого майбутнього у рідному місті.

В м. Сєвєродонецьку почала працювати на державній службі. Все вдавалось, і колеги приємні, добрі люди. Та серце рвалося до школи…

Два роки назад нам сказали, що в гімназії буде новий директор. Ми замислилися: що це буде за людина, які зміни чекають на наш заклад і на учнів?

Тепер ми розуміємо, що, напевно, важко знайти більш відповідальну та старанну людину, ніж Світлана Володимирівна, яка здатна з таким сумлінням віддаватися роботі, незважаючи на труднощі й негаразди. Жодна класна кімната, жоден куточок нашої гімназії не залишився без її уваги. Вона доклала багатьох зусиль, аби школа стала більш затишною, щоб кожен учень відчував її материнську турботу. Оновлений спортзал і дитячий майданчик, затишна їдальня і чудові трояндові клумби – все милує око, всюди чистота і порядок. А її не покидає тривога за долю колишніх учнів. Зараз на базі НВК працює екстернатна форма навчання для дітей з окупованих територій України. Це тридцять – сорок учні-екстерники кожного року. Навчаються у нас і 7 учнів з ліцею м. Горлівки, у якому працювала Світлана Володимирівна. Учні нашої школи дослухаються до її порад, цінують за щирість, відвертість, готовність до змін, до нових проектів. Сьогодні ми говоримо «дякую» чудовому директору за те, що вона по-материнськи ставиться до кожного з нас. Світлана Володимирівна дала нам змогу реалізувати себе в двох великих проектах ГО «Закон та ми» та «Шкільне телебачення «Лідер –ТВ». Вона радіє нашим успіхам, допомагає у важкі хвилини, і ми повірили в себе, в свої сили, готові у всіх справах підтримувати нашого директора. За заслуги з відродження духовності в Україні наш директор нагороджена Патріархом Київським і всієї Русі – України Філаретом Орденом Святої великомучениці Варвари.

Шановна Світлано Володимирівно, хай Ваша життєва дорога буде гладкою, здоров’я міцним, а світло Вашої душі зігріває й окрилює кожного учня й надихає робити добро на землі! Починаючи життя з чистого аркуша, Ви не змирилась з обставинами, не втратили оптимізму, мужності, які так потрібні сьогодні всім нам, нашій країні.

Катерина ГРЕЧИШКІНА,

учениця 11 класу НВК “Новоайдарська школа – гімназія” Новоайдарської районної ради Луганської області,

лауреатка Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”.

Фото з офіційного сайту Новоайдарської школи-гімназії

The post Війна назавжди змінила її долю appeared first on Я - журналіст.

…Одного дня все змінилося настільки різко й кардинально, як , здається, буває тільки у фільмах. Не нами розпочата війна похитнула українську волю, але не зламала її, придушила правду, та не змогла розчавити. Тепер вони тікають від звуків смерті та війни, бо люблять життя, і вже ніколи не повернуться на окуповані території, бо люблять Україну … Раніше рятували своїх «пацієнтів», а тепер мають урятувати себе. Хоч і втратили багато нажитого роками, не зрадили ні улюбленої справи, ні Батьківщини, ні своїх переконань – стали тільки сильнішими.

Школа універсального журналіста запрошує на навчання учнів 9-11 класів з усієї України

За цю статтю Тетяна Удодова, окрім Гран-прі конкурсу “Я – журналіст!”, удостоєна спеціальної відзнаки в номінації “Життя заново” – за висвітлення життя вимушених переселенців

Спочатку вагалися, сподівалися , що все минеться, але не так сталося, як гадалося. Довелося Денисові пакувати валізи, залишаючи війну позаду. Він був державним службовцем. Молодий спеціаліст тільки почав брати активну участь у відбудові міста(ставив паркани, лавки, облаштовував вулички, активно займався громадською діяльністю), та не судилося продовжити справу. Хоча спочатку ще не було схоже на війну, це був спалах божевілля, спалах масової втрати здорового глузду, що запалився чорним вогнем боротьби та вбивств… Шкода, що не всі розуміли й розуміють наслідки, адже в подальшому цей вогонь залишить тільки попіл пам’яті, чорний відбиток на карті історії…Опинившись в епіцентрі жахливих подій, пан Денис мусив утікати, щоб вижити. Більшість його колег загинули саме в цей день, чоловіку дивом вдалося врятуватися. Вислизнувши з рук смерті, він ще довго журитиметься – скільки зроблено, скільки вкладено, і все зруйновано в одну мить.

Пані Олесі ще рік довелося жити в Краснодоні, де прокинутися – це вже щастя. Жінка похапцем розпродавала ліки ветеринарної аптеки, кожного разу молила Бога, щоб куля минала її, молоду матусю, і тільки в 2015 змогла покинути вкрай небезпечну територію.

Вона з жахом згадує, як до аптеки заходили озброєні чеченці. Широкоплечі чоловіки середнього віку з автоматами в руках та якимось недобрим, ворожим блиском в очах викликали шалене тремтіння всередині. Тендітна беззахисна жінка була абсолютно безпорадна перед ворогами, на жаль, уже на окупованій території . Провокаційні питання стосовно політичних поглядів та криштально-українська душа пані Олесі ніяк не поєднувалися (відповіді були б зовсім не такими, якими їх хочуть чути чоловіки зі зброєю). Та попри всі загрози , на паспорті у неї так само написано «Україна», і в серці так само викарбовано «Україна». Жінка вже ніколи не повернеться туди, де рідний стяг замінили ворожими триколорами, де її щиро проукраїнські погляди точно ніхто не розділить, де сина неможливо буде віддати в україномовний клас, про що давно мріяла, бо таких просто немає.

Того року Колісниченки далеко не поїдуть , зупиняться на малій батьківщині пані Олесі в Лисичанську, де жінка провела дитинство. Тут залишилися оті найсвітліші спогади. Саме на вулицях цього міста вона збирала всіх кошенят та цуценят, яких прилаштовувала жити на своєму подвір’ї. Можливо, саме вони «вплинули» на подальший вибір професії…

Тож тепер, переїхавши до Лисичанська, уже через півтора року відкрили власну справу – амбулаторію для лікування тварин та ветеринарну аптеку. Сюди завжди великі черги, тут не буває мало клієнтів, попри те, що конкурентів вистачає. Це й не дивно, адже те, що зроблено з душею, користується великим попитом. Пацієнти Дениса й Олесі не розкажуть про симптоми та проблеми, не скажуть, що болить та як себе почувають, бо вони в більшості чотирилапі. А родина Колісниченків – ветеринари, фахівці у своїй галузі й справжні прихильники власної справи. Гадаю, їх звело спільне покликання: двоє навчалися в Луганському національному аграрному університеті, двоє мріяли рятувати друзів наших менших, бути корисними. І вони знайшли один одного! Хоча, зізнається подружжя, було дуже складно усвідомити, що треба будувати все спочатку, та Колісниченки як ніхто інший знають, як розпочати життя з нового аркуша так, щоб залишатися щасливими. Мабуть, секрет їхнього успіху в єдності, адже вони не просто колеги, не просто чоловік з дружиною – справжня команда. Серця Дениса й Олесі б’ються в унісон, вибивають один ритм, і це робить родину сильнішою. Вони такі різні зовні, й такі схожі всередині, бо є одним цілим – якщо щось роблять, то тільки разом. Навіть на роботі не розлучаються. Денис, здобувши освіту ветеринара, оглядає тварин, робить складні операції, а Олеся – його права рука. Вона й асистентом встигає бути, й на касі торгувати.

Тут вони знаходять щастя у допомозі тим, кому ніхто крім кваліфікованого ветеринара не може зарадити. До аптеки Колісниченків приносять хворих безпритульних песиків та кошенят. Вважаючи своїм обов’язком простягати руку тим, хто цього потребує, подружжя не в змозі відмовити чи то старенькій бабусі, що не має коштів на дороге лікування свого вихованця, чи то школяру, який підібрав тваринку і приніс до амбулаторії з надією, що тут їй допоможуть. Від звичайної застуди до зламаної лапи або тяжкої хвороби – у цій амбулаторії не звикли відмовляти. Список ліків складуть, операцію за потреби проведуть, ще й за подальшим станом доглянуть. Вони щасливі, адже можуть безкорисливо комусь допомогти. Такі випадки вже стали буденністю, звичною справою, обов’язком перш за все перед собою. Зробити добро, бути корисними – формула не даремно прожитого дня. Ось такі волонтери, добрі лікарі-рятівники…

Дуже складно пережити випробування, коли те, що було «до» перекреслюється, і зробити так, щоб «після» було кращим. Важко долати перешкоди, не зводячи посмішки, не зламатися, не втратити віру в людей, у життя, у себе. Родина Колісниченків здолала все, міцно тримаючись за руки. Ветеринарія стала справжнім кредом для Дениса і Олесі. Вони люблять те, чим займаються, люблять Батьківщину й один одного, разом крокують по життю з усмішкою та вірою в краще майбутнє, але вміють зупинятися, насолоджуватися миттю тут і зараз, незважаючи ні на що. А хіба не це справжнє щастя?

Тетяна УДОДОВА,

володарка Гран-прі Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 9 класу КЗ «Лисичанська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №8 Лисичанської міської ради Луганської області»

The post Життя спочатку: коли серця б’ються в унісон appeared first on Я - журналіст.