Фан-зустріч відбулася у формі інтерв’ю,  акторка відповідала на питання з глядацького залу. Увесь час інтерв’ю Олена жартувала, розповідала про цікаві моменти зі знімального майданчика.

Олена  розповіла, що її героїня дуже відрізняються від себе в реальному житті. Вона не настільки добра як її персонаж. Акторка поділилася  моментами зі зйомок, розповіла, що  сцена в кабінеті директора, коли їй було потрібно заплакати – найскладніша. Вона навіть запросила глядачів на сцену, щоб спробувати самим заплакати.

Розказала, що найкраще вдається заплакати швидше її колезі по цеху – Ірині Кудашовій. Поділилася інформацією щодо того, хто новий герой серіалу – крольчиха Пудра, про інших це була таємниця.

Олені більше сподобалось грати сестру-близнючку Лесі Артемівни – Риту. Їй було легше “перетворитися” в поганий персонаж, ніж гарний.

На головне питання чого вона хоче в серіалі Олена відповіла: ” Більше Лесі Артемівни!”

Акторка поділися інформацією з власної біографії. Виявилося, що Олена Ларіна прийшла до акторства після того як отримала першу вищу освіту, і лише потім вирішила стати акторкою. Артистка розповіла, що також відпочивала в “Молодій Гвардії” декілька років з вихованцями свого гуртка рукоділля.

Глядачі змогли дізнатися про хобі Олени – це дизайн та моделювання одягу.

Уся зустріч відбулася на позитивній хвилі. Олена Ларіна сфотографувалася з усіма бажаючими та роздала автографи. Чекаємо наступних сезонів “Школи”!

P.S. Зустріч відбулася до виходу 2-го сезону серіалу “Школа”.

Ярослава ДЕМИДЕНКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

м.Шостка, Сумська обл.

The post Зустріч з актрисою телесеріалу “Школа” appeared first on Я - журналіст.

Я знаю простий і швидкий спосіб щось змінити – вже, тут і зараз.

Припинити дивитися телевізор.

Виняток, на мою думку, один – місцеві  канали. Того регіону, де живете і працюєте. Новини і програми, в яких показують людей, які безпосередньо впливають або можуть впливати на ваше життя. Наприклад, у Рівному, де я живу і працюю, – міг би рекомендувати канал “Рівне 1”. У кожному обласному центрі цікавий місцевий канал точно є.

Місцеве ТБ – це корисна інформація. Все інше, за великим рахунком, – лохотрон чи ілюзіон. Яке слово вам більше до душі, те і вживайте, суть особливо не змінюється.

Політики вигадують для нас “лякалки” або обіцянки, аби згуртувати страхом загроз чи надією на майбутні “пряники”. Телевізор нав’язує “порядок денного”, щоб промивати мізки й тримати “на короткому повідку”. Механізм – схожий, і цілі – схожі. Недарма боротьба за владу й боротьба за “телевізор” – це складові одного процесу. І вибори часто виграють саме ті, хто перед цим “виграв телевізор”. Або маріонетки тих, хто виграв його насправді.

Телевізор – зручний спосіб перетворення людей на стадо. Той, хто від нього відмовився – це той, кому не потрібні погоничі.

Це не означає, що не потрібно дивитися ніколи й нічого. Це означає – сприймати критично. Фільтрувати. Вимкнути або перемкнути, коли дратує чи нецікаво.

Тобто – бути усвідомлено присутнім у своїй реальності. Мати можливість у будь-який момент відповісти собі на запитання: “Що я роблю? Навіщо?”

І якщо відповідь не влаштовує – почати робити щось інше. Наприклад, вимкнути черговий випуск телешоу про ожиріння чи новин із взаємними звинуваченнями політиків. Краще подивитись відео про природу, де атакують одне одного леви чи леопарди. Вони й зовні гарніші, і адекватніші в своїй агресії – тварини як-не-як.

Очистити свій мозок від шлаку й не робити рейтинги тим, хто прагне задешево купити найдорожче, що в нас є – час нашого життя.

Недарма кажуть, що будь-якій владі пострадянського штибу не вигідний середній клас – той, хто навчився заробляти на себе сам, не потребує “милиць” від держави, його важко загнати в стійло. Вигідно, коли є трохи дуже багатих людей – і багато дуже бідних.

Перші – контролюють телевізор, другі – його дивляться, а потім як барани в стійло ідуть на вибори і голосують за тих, кого їм показали у новинах чи ток-шоу. Купують недорогі продукти, вироблені на заводах тих, хто контролює “кнопку”, і показані в рекламних паузах телешоу. А загалом – “тягнуть лямку” від підйому до відбою й від зарплати до авансу, знаючи, що ввечері можна буде розслабитись – на дивані з банкою пива переглянути телешоу.

Дуже зручний народ.

Згадав промовисту цитату з пісні А.Макаревича:

“Всем по стакану – 
Гуляй себе с утра до темна!
По барабану
Живет и процветает страна,
Смотрит рекламу, 
Отъехав головою в экран.
По барабану! 
Пока не отберут барабан”...

Один із маркерів поділу на умовні “середній клас” та “нижчий за середній” – ставлення до перегляду телепередач.

“Середній клас” або не дивиться ТБ, або дивиться мало. І більшість контенту переглядає на основі власних запитів – на YouTube чи у стрічках соцмереж. Хочеться розслабитись, переглянувши серіал Х – беру і дивлюсь. Бажаю порівняти висвітлення резонансної теми кількома каналами – дивлюсь і порівнюю. Прагну побачити вживу, як виступає цікава мені особистість – знаходжу відео її виступів (байдуже, співак це, бізнес-тренер чи дитячий лікар), сідаю і дивлюсь.

А далі – живу власним життям.

“Нижчий середнього” – дивиться все, що “дають”. Вірить усьому, що кажуть. І споживає не в той час, коли зручно, а в той, який визначили фахівці з телепрограмування. Не у власний “прайм-тайм”, а у “середній по країні”.

Звідси – дві моделі споживання інформаційного контенту. Для зручності називаю їх так: “потокова” (модель мовлення, broadcast) та “за запитом”.

Потокова – це наш спадок з радянських часів. Коли вся країна сідала о 21 годині дивитися програму “Время”. По інших нечисленних каналах усе одно транслювали її ж. Суть потокової моделі – нам сформували “порядок денного” (“потік”), а наша роль – сісти і дивитися (споживати).

Більшість із нас досі живе у цій моделі.

“А на конфорке две картохи сварю,
Телевизор я на Первый включу,
А я лучше, чем в том “Голосе” пою
Потому что петь я с детства люблю…”

Це куплет з пісні групи “Любе” 2015 року. З промовистою назвою – “Все путем…”

Якось так, одним словом.

Альтернатива – це споживання інформації за запитом. Мені цікаво – я дивлюсь. Нецікаво – ігнорую. Подобається телеканал Х – віддаю перевагу його передачам. Не подобається – шукаю телеканал У або Z, який мені більше до вподоби. Дякувати Богу, у нас в Україні не “всьо путьом” – є з чого вибирати. Було б бажання.

На Youtube можна знайти будь-що.  Сформулювати пошуковий запит – справа кількох секунд. Інша річ, що багато хто не знає, що шукати. Простіше, коли дадуть готове. З екрану.

“Дали мне вчера свободу – что я завтра делать буду?” – якраз про це.

З певного моменту часу я практично не дивлюсь телевізор. Усе, що мені цікаве, знаходжу на Youtube і дивлюсь тоді й стільки, коли і скільки мені зручно.

Та й реклами менше.

А якщо і дивлюсь телевізор – то саме тоді, коли усвідомлюю: зараз я просто хочу подивитись телевізор. Відпочити годинку на дивані. Не сприймаючи те, що показують, усерйоз. Так, на рівні мультика “Ну, постривай!”.

Навіть якщо немає доступу до комп’ютера, у телеприймачі середньостатистичної людини – зо два десятки каналів. Є можливість вибору. Чи готовий кожен до неї?

Вимкнути телевізор – це теж, до речі, один із варіантів вибору. До якого більшість готова якраз найменше.

Я не про те, що “дивитися телевізор – погано”. Я про те, що дивитись телевізор і не усвідомлювати навіщо, споживати усе підряд, бути неперебірливим і некритичним, вірити всьому, що кажуть і бути залежним, навіть цього не відчуваючи – ось що погано.

Будь-яка категоричність – це теж із “потокової моделі”. Чорне-біле, перемога – зрада, свої – чужі, патріоти – вороги.

“Идущие вместе” і “сам собі країна” – це не про різні держави, це про різні світогляди. Які цілком можуть співіснувати в межах однієї держави.

Мене не дивують люди, які захоплено дивляться телешоу. Дивують ті, хто всерйоз обговорює у соцмережах їхню якість. Не подобається – не дивись. Чого ти чекаєш від телешоу? Спалаху інтелектуальних інсайтів і духовних одкровень?

Не фанат Олега Винника – слухай класичну музику. Або джаз. Або рок-н-ролл. Або тишу. Інколи саме цей варіант – найприємніший. І найважчий для багатьох – бо страшно залишитися наодинці з власними думками. Особливо якщо їх немає. Від порожнечі в голові хочеться відразу втікти – хоч Винника увімкнути, хоч Дзідзьо, хоч шансон. А потім написати пост про “низькопробну музику”.

Хто фанатіє від джазу – Винника у Фейсбуці не критикує. Навіщо? Справжній поціновувач джазу просто слухає джаз. І поважає право іншого слухати Винника. Місця на музичній карті вистачить усім. Радіостанцій, теле- та youtube-каналів – також.

Питання в тому, чи готовий ти до свободи вибору. І чи готовий протиставити своєму “проти” своє ж “за”. Ну не подобається тобі Винник і реаліті-шоу – а подобається що?

Що подобається – те і дивись. Немає на ТБ – знайди в Youtube  чи соцмережах. Поділись своїм вибором з іншими. Привчи тих, хто біля тебе. Але не нав’язуй суспільству. Бо це – знову ж таки повернення до моделі потокового споживання.

Недарма серед навичок роботи з інформацією, які  сьогодні потрібні для конкурентноздатності кожному, хто працює головою, одна з найпростіших і найважливіших – вміння швидко знайти потрібну інформацію. Яке починається з елментарного – формулювання пошукового запиту.

Формуй свій власний пошуковий запит. І сприймай як належне те, що інші – шукатимуть інше. Це як у Гуглі – є тренди, популярні теми запитів, а є – безліч низькочастотних запитів.

Щоб отримати належну відповідь, потрібно спочатку запитати. Сформулювати запит. Мати що запитувати. Бути готовим жити в моделі “зсередини – назовні”, а не навпаки.

“Зсередини – назовні” – це коли я знаю, чого хочу, і  саме цим своїм цінностям-цілям-завданням підпорядковую діяльність, взаємодію зі світом.

А навпаки – це коли твій порядок денного сформулювати для тебе без тебе.

Для цього є телевізор.

Викинь його або вимкни. А якщо дивишся – хоча б усвідомлюй, навіщо. І не вір усьому, що кажуть.

Віталій ГОЛУБЄВ

The post Телевізору вірити – себе не поважати appeared first on Я - журналіст.