Навпроти хатини знаходиться вигон, на якому випасають сільську худобу. Вся трава вже пожовкла на ньому і поодинокі пухнасті голівки кульбабок схиляються до землі.

Загалом, село справляло враження спокійного, неквапливого але потроху занедбаного. Десь помирала старенька бабуся чи дідусь і садок починав заростати бур’янами, розвалювалась хата, хилився паркан. Будівля старіла разом із мешканцями, підкорюючись невблаганному плину часу. Дерева розросталися, а то й і падали, і місцеві корови починали заходити у сад по яблука. У розбиті шибки залітав вітер, роздуваючи брудні фіранки, у діряву покрівлю лив дощ і навіть сонячне проміння не могло висушити величезні калюжі у яких завелися жаби. «Гарні» сусіди вже давно позривали замки й дошки, якими колись забили вікна, і забрали все цінне й потрібне у господарстві. Десь у кутку валяються зламані держаки городнього приладдя, в – іншому друзки глечиків, під стелею висить почорніла ікона з лампадкою. Піч, що вже забула, що таке тепло й запах свіжоспеченого хліба, осиротіло тулиться до стіни. Біля неї прогнилий піл (старовинна назва лежанки, яка розташована між піччю і стіною – прим. авт.) без соломи та із залишками дірявого рядна. Дубові лави біля стін погнулися від старості і сирості, що слугує часу й прискорює його руйнівний вплив.

Траплялися й спалені хати з чорними зіницями пустих вікон. Обвуглені балки лежали у будівлі, нагадуючи чорних страхітливих змій, що чигають на свою жертву в багатолітньому заціпенінні. Кущі й трави росли й у кімнаті, з деяких хат повиростали вже й дерева.

У тих будівлях, що згоріли нещодавно, попіл лежав сірими купами й злітав догори величезними снопами, розносячись по всій хаті при найменшому подиху вітру. Покривав чорні недопалки, ховаючи під собою жалюгідне й жахаюче видовище водночас. Попіл у хатах, що давно згоріли, прилипав до підлоги страшними безформенними плямами. Він був уже не сірий, але й не чорний. У ньому ніби накопичилися всі поневіряння, болі й тяжка праця селян, що жили у цій хаті раніше. Ці лиха прилетіли разом з дощем й вітром, пришкандибали з першими заморозками, заповзли разом з лихими думками недоброзичливців.

Цю моторошну картину розвіювали лише квіти посередині хати, що квітують тут кожного літа. Жовті суцвіття розганяють чорні хмари самотності й песимістичного настрою, що вповзає в душу й залишає у ній неприємні спогади про це місце. Осяяні косим сонячним промінням, що просвічується крізь дах вдень, й холодними снопами світла сріблястого місяця вночі. Квіти розраджують якраз у ту хвилину, коли смуток повністю огортає людину. Схожі на скупчення променистих сонячних зайчиків вони змушують тебе посміхнутися. Простір навколо них немовби світиться, міниться усією палітрою жовтого кольору, наповнює душу теплом. Квіти, як невеличкі острівці щастя, посеред розбурханого океану чорної страхітливості пожежі.

У кінці села знаходиться кладовище. Величезні і моторошні залізні ворота грізно дивляться на людей. Здається, що вже не ти йдеш до них, а вони наближаються до тебе. За обплетеним зеленим плющем візерунчастим парканом лежать могили, засипані осіннім листям. Навколо кладовища стоять буки у журливій тиші та сіруватій димці, зі стовбурами попільного кольору, а помаранчево-багряне листя лежить під ними і дерева кращають відтінені цим природнім сяйвом.

Коли йдеш поміж могилок, хочеться ступати якомога тихіше, аби не сполохати ту дзвінку й піднесену тишу, яка панує тут роками. Он лежать старі, забуті навіть рідними дітьми, предки. Хрести на могилах похилилися, сірі надгробки стоять у сумовитому мовчанні, написи вже давно не можна розгледіти, а тим паче прочитати. Лише ядучо-яскравий зелений мох заполоняє собою всю ділянку та фіолетові квіточки барвінку виглядають з-за іржавих граток. А он – нові, чепурні могили тих, хто помер нещодавно. Є й захоронення прикрашені величними пам’ятниками. Село навіює осінній настрій, а кладовище – гіркий смуток самотності.

Багато чого змінилося за ці роки, та вічний український дух ще витає над селом.

Діана-Катерина РЕДЬКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Київ

The post Є таке місце на землі… appeared first on Я - журналіст.

Усі ми в тому числі і я знаємо історію свого міста чи села поверхнево,а я вирішила ,,копнути’’глибше. Історію рідного села розповідали вчителі Валентина Володимирівна і Сергій Францович. Але мені того, що вони розповідали було недостатньо тому я попросила ще більше матеріалів у Сергія Францовича та взяла літопис свого села в бібліотеці. Зацікавила книжка Леоніда Крикливого, який також написав про моє рідне село. Вона має назву ,,Як ми жили’’.

Чим викликала інтерес саме ця книга? Тому що автор розповів дещо цікаве про мою школу.

Моя школа побудована біля церкви у якій раніше навчали дітей. Також біля школи знаходиться ділянка на якій зараз садять овочі. Але коли біля церкви добували пісок там знаходили людські кістки,черепи,ритуальні прикраси. І також все це знаходили коли будували школу і орали ділянку. І зараз ніхто достовірно не може відповісти на питання чи всі ж кістки забрали із землі коли будували школу? По суті моя школа майже побудована на людських кістках.

Так я дізналась нове про історію рідної школи. Виникло бажання й далі вивчати історію рідного краю.

Дарина МОЛЧАНЮК,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Хмельницька область

The post Моя школа збудована на… appeared first on Я - журналіст.