Женщина, которая поэт,
Непредвиденная, сказочно свихнулась,
И об этом всем напишется сонет,
Что была, любила, не очнулась

Вона – це сучасний прототип Анни Ахматової чи Марини Цвітаєвої, яка знаходить втіху у тому, що пише. Вона – це натхнення, невичерпне натхнення, яке береться з вдихами сірого диму і лягає на папір рівними рядками нових віршів. Вона – це Єлизавета Несен.

Ліза – студентка 2 курсу спеціальності «Журналістика» Національного університету «Острозька академія». Народилася 30 квітня у місті Лубни, Полтавської області.

Почала писати рано: спочатку короткі дитячі вірші, а потім знайшла свій стиль. Брала участь у літературних конкурсах Лубенщини, писала наукову роботу для Малої академії наук у розділі «Літературна творчість». У 16 років видала свою першу збірку – «Сезонна Алергія».

Активна, невгамовна дівчина, яка хоче спробувати себе у всьому. Саме тому зараз працює на студентському радіо OSTRadio та пише статті на портал Ostroh.Info. Досить сором’язлива, але коли виходить на публіку читати свої вірші – неначе перетворюється на іншу людину. Багато працювала – у кол-центрі, аніматором, перекладала пісні для агенцій, писала поздоровлення. Живе поезією та ідеями. Надихається життям.

Самотні дахи над таким жe самотнім містом
Люди з людьми та скорботою у очах,
Ти можeш потрапити в руки до каратиста,
А можeш згубитись губами у тих ночах.

«Інколи здається, що я народилася з поезією. Вона була і є повсюди, я не змогла б зараз уявити своє життя без неї».

Єлизавета брала участь у різних літературних конкурсах: першим був – «Поетична весна»

«Поетична весна» – це конкурс, що проходить у моєму місті щорічно. Туди приходять молоді творці з міста та району, щоб продемонструвати власні поезії та прози. В кінці визначають переможців».

Також поетеса писала наукову роботу для Малої академії наук у секції «Літературна творчість». Пригадує, як на регіональному етапі відбору судді погано відізвалися про її вірші, розкритикувавши їх.

«Я була максимально розчарована, їхала додому з думкою, що перестану займатись творчістю. Але, на щастя, ті думки пройшли і я подарувала аудиторії ще не один вірш».

Однак, це не зломило її, тому що того ж року вона видала свою першу збірку. І у свої 16 її запрошують до літоб’єднання ім. О. Донченка у рідному місті – Лубнах.

«Не можу сказати, що є вірші, які я не любила, тому що образивши вірш – я ображаю чиюсь творчість. Поезії можна критикувати, але не любити – незаконно. Мене завжди бісили українські переклади зарубіжних віршів. Оригінал завжди краще».

Вірші Єлизавети сучасні, переповнені метафорами і почуттями та дівчина не забуває мріяти.

«Я вважаю себе людиною своєї епохи. Мій стиль, проблематика віршів повністю актуальні зараз. Немає цензури, є багато можливостей презентувати себе. Я б не хотіла кудись телепортувати. Можливо, на годинку лише опинитися в обіймах Єсєніна та завальсувати з ним».

Наостанок вона говорить:

«Я думаю, що в цьому світі багато письменників, які доводять, що писати – це не марна справа. Не знаю, чи можна на цьому заробляти. Мене занадто довго переконували, що творець – не робота. Але якщо вірити в себе, то все вийде».

Софія ГРИЗОВСЬКА,

студентка спеціальності “Журналістика”

Національного університету “Острозька академія”

The post Потаємна історія ще однієї з роду віршів appeared first on Я - журналіст.

Земле моя !

Природи й Бога ти творіння.

Я лиш травиночка твоя,

Пустила тут своє коріння.

Мабуть душою я зріднилась,

З усім, що ти даєш.

І лише зараз прояснилось,

Навіщо ти живеш.

Тому і дякую я Богу,

Вклоняюсь низько я тобі.

За ту наділену дорогу,

Що випала в житті мені.

І хай курличуть журавлі,

Над рідною землею.

Вони як вісники її,

Зріднились теж із нею.

Ці слова належать прекрасній поетесі Харківщини, творчій і талановитій людині. Душевна щедрість, працелюбність, любов до своєї землі та співвітчизників, повага до літніх людей та піклування про дітей, сердечне бажання допомогти іншим, лагідність, оптимістичність, почуття гумору, це далеко не повний перелік найкращих рис характеру цієї людини. Напевно, це  такий природний дар. Таких людей як вона не багато, але все ж таки вони є серед нас. Саме такою людиною і є Лідія Василівна Ментух – добра, щедра та ніжна жінка зі справжнім Божим даром. Читаючи її вірші, складається враження, що ніби сам Всевишній нагородив її талантом слова. Ніби він сам дав їй перо до рук і надихнув творити.

« Є маленьке село на Поділлі,

Там родилась я і зросла,

Мальовничі обрії милі,

І той шлях, що веде до села…»

Ось так Лідія Василівна пише про своє рідне село – Воронівці. Село у якому вона народилась і зросла. Де вона вперше побачила цей світ, сказала своє перше слово та зробила свої перші кроки. Саме на цих мальовничих просторах села Воронівці, у важкі часи війни, 16 червня 1944 року у сім’ї Василя Яковича та Олександри Семенівни Бак, народилася Лідія Василівна. Вона була четвертою дитиною. Вся її родина була дуже талановитою. Старша сестра Лідії Василівни – Ольга, стала провідним дитячим лікарем, а її брати – Василь та Віктор, висококваліфікованими спеціалістами у галузі нафтопромисловості. Мама Лідії – Олександра Семенівна, мала великий хист до шиття та вишивки. Вона власноруч створювала прекрасні українські національні вишиті рушники з багатьма елементами вишивки. Також вона мала прекрасний голос і співала у церковному хорі. Вільно володіла навіть грецькою мовою, але найбільше їй була до душі наша рідна українська мова. Вона знала дуже багато українських народних пісень, звичаїв, приказок та легенд. Саме вона із самого дитинства прививала своїм дітям любов до рідного краю та рідної землі. Вона була прекрасною та вірною дружиною і турботливою та лагідною матусею для своїх дітей. Батько Лідіє Василівни Ментух – Василь Якович, був прекрасним майстром, добрим та щирим чоловіком та люблячим татком. Він дуже кохав свою маленьку донечку Лідочку, дуже мріяв її побачити, хотів міцно обійняти її та віддати їй усе своє тепло. Але не судилося….. Василь Якович загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни, коли його найменші донечці був всього лише один місяць. На жаль, вона так і ніколи не бачила свого татуся. Але багато чула про нього хорошого від своєї мами, братів, сестри, близьких та рідних які його знали. А бабуся Лідії Василівни – Ганна Федорівна Цимбалюк, була не простою жінкою. Вона мала дар від Бога. Господь нагородив її чудом зцілення. Вона зцілювала від хвороб не тільки людей а і тварин. Лікувала людей травами, які сама збирала і сушила. Була дуже розумною і багато чого знала, хоча не вміла ні читати, ні писати. Саме Ганна Федорівна врятувала від смерті Лідію Василівну коли їй були лише декілька місяців. Лідія народилася дуже крихітною дівчинкою, вона постійно хворіла і уже ніхто не надіявся, що вона буде жити. Але її бабуся постійно купала її у цілющих травах, заварювала з них чай і поїла ним дівчинку. І сталося чудо, дівчинка не тільки одужала від недуг і хвороб, а ще й коли підросла стала надійною помічницею своїй мамі і бабусі та дуже розумною та здібною ученицею. Бабуся розвинула у ній хист до медицини. Вона часто брала її із собою до лісу збирати різні лікувальні трави, багато розповідала про їхні цілющі властивості.

І тому, коли Лідія Василівна закінчила Мануїльську середню школу у 1962 році, вона не задумувалась над вибором професії і пішла навчатися у Київське медичне училище №1. Навчання їй давалося легко, вона з цікавістю відвідувала пари та лекції. Багато читала та відкривала для себе щось нове. Тому вона з успішністю закінчила училище. У 1964 році Лідія Василівна вийшла заміж і переїхала до міста Норильська. Саме у цьому місті 13 вересня 1965 року у її родині відбулося велике щастя, вона народила двох синів – близнюків Олега та Олександра, які стали надійною опорою та підтримкою для неї. Працювала вона на той час лаборантом  у лабораторії центральної лікарні міста Норильська. У 1971 році, Лідія Василівна разом із чоловіком та дітьми переїжджає до смт. Червоний Донець, Балаклійського району, Харківської області. Саму тут у 1974 році на світ з’явилася її донька Олена. У цьому місті Лідія Василівна Ментух влаштувалася лаборантом у місцеву лікарню, де й пропрацювала до пенсії. Життя йшло, усе змінювалося. Діти виросли та одружилися, народили своїх дітей. Лідія Василівна безмежно любить своїх дітей і онуків та рідну Батьківщину, той край де вона народилася і той край де вона проживає. Народилася і жила вона 20 років на Хмельниччині, а ось уже 46 років проживає на Харківщині.

Один із своїх віршів Лідія Василівна присвятила саме Харківщині:

«Краю мій, моя ти Харківщино !

З тобою я зріднилася навік,

Бо поруч тут моя родина,

А на погості мама й чоловік…»

Хоча й народилася Лідія Василівна на Хмельниччині, проте великий простір її душі займає саме любов до Харківщини.

У 2007 Лідія Ментух стає учасником народного хору. І до цього часу вона є його активним відвідувачем і душею творчого колективу. У колі однодумців, Лідія Василівна часто читає свої вірші, адже хоче почути від них їхні враження, можливо навіть і критику. Але ще жодна людина, яка читала її поезії не може сказати нічого критичного  про її вірші. Адже її вірші огортають душу немов ангел своїми крильми, її вірші надихають нас творити добро, її вірші – це витвори мистецтва.

Талант поетичного слова з’явився у неї ще у дитинстві. У далекі шкільні роки вона написала вірш про Тараса Шевченка, потім про Україну, рідний край. Але на превеликий жаль ці вірші не дійшли до наших днів. В юні роки, вона писала вірші своєму майбутньому чоловікові, який на той час проходив службу у лавах Збройних сил СРСР. Лиш тоді в ту мить у ній знову спалахнув вогник творчості. А потім сім’я, діти, робота. У ті важкі часи було не до віршів, потрібно було ростити дітей. І лише у 2008 році її талант розкрився по новому і засяяв новими барвами. Перший вірш який вона написала майже за 15 хвилин це був вірш – поема про рідне село Воронівці «Є маленьке село на Поділлі». Саме цей вірш і вважається початком її великої творчості. Після цього вірша, через деякий час на світ з’являються такі вірші як: «Судьба моя», «Запитання», «Вишиванка» та інші. З того часу і до сьогодні, Лідія Василівна пише все нові і нові вірші. За цей час, вона друкувалася у журналах:  «Земля», «Жінка», газетах: «Вісті Балаклійщини», «Мої роки – моє багатство», «Подруга», «Вісті Івано-Франківщини». Після того як Лідія Василівна вперше опублікувала у журналі «Земля»  один із своїх віршів «Земле моя», їй почали надходити коментарі, які приємно здивували її. Всім дуже сподобалося, читачі хотіли б побільше такої поезії. Але найбільшою несподіванкою було те, коли їй надійшов лист із Івано-Франківщини. До неї звертався її одноліток, який прочитавши її вірш у журналі настільки був вражений ним, що навіть поклав її поетичні рядки на музику, адже він сам за фахом був музикантом та композитором.

Творчість Лідії Василівни не має меж. Вона вселяє надії у людські серця. Вона запалює вогник тепла у людських душах. Такі люди як Лідія Ментух нагадують польові квіти – прості і прекрасні. Адже саме такі прості люди і мають у серці те, що не згасає, те що несе добро людям, те що допомагає їм у житті. Саме такі люди і є серед нас, а Лідія Василівна Ментух – одна із них.

Назар ПРИЙМАК,

випускник Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Хмельницька область

Джерело фото: upn.in.ua

The post Лідія Ментух – поетеса від Бога appeared first on Я - журналіст.