Сергій переконаний, що героїзм починається не з орденів – він починається з людей, яких ти любиш і заради яких стаєш на захист. 

Я приїхала не за офіційними формулюваннями. Я хотіла почути живу історію: про минуле, сьогодення та простих людей, які стали героями. 

• Сергій Борисович Гуцалюк – голова Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної памʼяті, історик, капітан ЗСУ, старший офіцер відділення моральної підтримки Угруповання військ (сил) «Південь». 

– Які події вашого життя, повʼязані з війною, ви памʼятатимете завжди? 

– Передусім це початок війни – їх у нас фактично два: 2014-й і 2022-й роки. Добре памʼятаю перші дні, коли було захоплено Крим, а також весну та літо 2014-го, коли в Одесі тривало протистояння і не було зрозуміло, чи повториться в місті кримський сценарій. 

Дуже глибоко врізалася в памʼять і моя перша поїздка на фронт. Ми їхали у повну невідомість, не знаючи, що на нас чекає. Дорога тривала майже дві доби. І тоді був такий самий сильний дощ, як і сьогодні [30 вересня 2025 року – примітка]. Я добре памʼятаю дату: 21 вересня 2016-го. 

Ще яскрава згадка – перший день повномасштабного вторгнення. Його забути неможливо. Так само памʼятаю російські обстріли касетними боєприпасами з «Торнадо». Улітку цього року я тричі підпадав під такі атаки на Донеччині. Враження було таке, ніби все падає просто на тебе: один зі снарядів упав за двісті метрів. 

– Чи є у вас особистий герой – людина, яка стала символом мужності та стійкості? 

– Це не одна людина. Якщо говорити про діячів культури, то для мене це, безумовно, Тарас Шевченко та Василь Стус. Якщо говорити про військових, то серед моїх орієнтирів – одесит Всеволод Змієнко, а також Михайло Омелянович-Павленко – видатні постаті української мілітарної історії. З-поміж політичних діячів найбільш героїчною постаттю для мене є Вʼячеслав Чорновіл. 

А загалом зараз дуже багато людей проявляють героїзм. Ми живемо в час великих випробувань, і в моєму оточенні є чимало людей, яких я можу назвати героями. 

– Які події новітньої історії України ми маємо закарбувати в колективній памʼяті, щоб уникнути помилок у майбутньому? 

– Насамперед це Революція на граніті, Помаранчева революція, події 2014-го та 2022-го років. Усі вони – етапи нашої боротьби за справжню незалежність. А особливо варто памʼятати те, що нині відбувається на окупованих територіях. Там триває цілеспрямоване знищення всього українського. У Маріуполь, як приклад, масово переселяють людей із азійських республік російської федерації. Місцевих мешканців витісняють або вони змушені тікати. Їм не дають можливості там жити: місто розбомблене, житло ніхто не відновлює, а до українського населення жодної поваги. 

Коли Україна відновила незалежність, масової боротьби тоді не було, адже вона відбувалася в середині ХХ століття. І завершилася не повною поразкою, а скоріше нічиєю. Саме це стало підґрунтям для відновлення незалежної держави. У світі взагалі нічого не буває марно та випадково. 

А ті події, які я назвав, – це ключові точки нашого шляху до повноцінної незалежності. Виросло покоління українців, яке вже не уявляє себе в іншій країні, окрім сучасної України – нашої політичної нації, що обʼєднує представників усіх етносів, які тут живуть. 

– Чи можна сказати, що сучасна війна вже стала історією, яку мають вивчати школярі? 

Вона вже зараз пишеться на наших очах. Багато школярів – це діти й онуки тих, хто служать у Збройних силах України. Для них ця війна – це не щось далеке, не сторінка підручника і не кадри зі старих фільмів. Уже пишуться книжки, знімаються фільми про сьогоднішні події. Діти самі є свідками, а подекуди й учасниками цієї реальності – через досвід родин. 

І ця війна на довгі роки, десятиліття, можливо, й століття залишиться центральною темою нашої історії. Її памʼятатимуть як боротьбу за українську незалежність. 

«Попри весь негатив, який несе війна, вона все ж стає двигуном суспільних процесів. Це констатація історичного факту», – Сергій Гуцалюк.

– Що ми як суспільство маємо зробити, щоб памʼять про героїв не перетворилася на формальність? 

– Над цим уже ведеться робота. В Українському інституті національної памʼяті, де я працюю, розроблено концепцію вшанування памʼяті про героїв та цю війну. Вона спирається на загальноприйняті світові принципи. 

Передусім потрібно фіксувати історію не лише в книжках чи у фронтових зведеннях. Дуже важливі живі розмови – інтервʼю з учасниками подій, їхні особисті свідчення. 

Не менш важливим є гідне вшанування загиблих. Зараз обговорюються підходи до створення надгробків: чи мають вони бути типовими, чи залежати від релігійної традиції конкретної людини. Для християн – одні символи, для представників іудейської, мусульманської чи буддистської спільнот – інші. 

Є й сучасні форми вшанування. Наприклад, у Кривому Розі встановлено велику електронну конструкцію, на якій 24/7 змінюються фотографії загиблих та коротка інформація про них. Це теж спосіб памʼятати. 

Варіантів багато, але головне – щоб памʼять була живою, а не формальною. 

«Куб памʼяті» у Кривому Розі – це унікальна споруда з використанням сучасних технологій, з чотирма екранами 3х3 метри кожен, на яких відображаються світлини Героїв та інформація про них. Комплекс складається з чотиристороннього LED-екрана. Обладнаний системою зовнішнього озвучення з підсилювачем, медіаплеєром, LED-контролерами та системою віддаленого управління контентом. Для надійності роботи передбачені інвертор, акумуляторна батарея резервного живлення. Для безпеки встановлено міжмережевий екран і модуль криптографічного захисту інформації, а також охоронна система й кліматичні шафи. Завдяки такій комплектації споруда може працювати цілодобово і за будь-яких погодних умов. 

Більш детальну інформацію можна переглянути на вебсайті виконавчого комітету Криворізької міської ради. 

– Коли ви чуєте слово «памʼятатиму», яка картинка постає перед очима? 

– Згадується все – від родинних свят до великих воєнних подій, що стосуються всього нашого суспільства. Національна памʼять формується так само, як і в окремої людини. Тобто є власні родинні традиції, спогади, а є спільна памʼять. І вона починається з родини. 

З родинних свят найяскравіше памʼятаю день народження мого онука. Він народився у 2022 році – у перший рік повномасштабного вторгнення. Коли поруч стільки біди, раптом приходить такий дарунок. Багато людей, у яких діти народилися в 2022-му, казали, що це благословення згори. 

Онук Руслан

– Як ви будете пояснювати своєму онукові, чому так важливо памʼятати? 

– Без памʼяті немає майбутнього. Людина не може існувати без памʼяті – це одна з головних її ознак. Памʼять – це традиція, це повага, це шанування родини, старших, це розуміння того, як правильно поводитися в суспільстві. Наші цінності мають довгу історію – вони тягнуться ще з дохристиянських часів. Без памʼяті неможливий розвиток ані для окремої людини, ані для цілого суспільства. 

– Що означає для вас бути героєм сьогодні і як цей образ відрізняється від уявлень минулих поколінь? 

– Не можу сказати, що уявлення надто змінилося. І тоді, і зараз героями стають прості люди. Ми, коли робили відео про Героїв України з оперативним командуванням «Південь», спілкувалися приблизно з 15 нагородженими. Усі вони звичайні люди, спокійні, без пафосу. Але в момент небезпеки вони повели за собою інших, не злякалися, діяли рішуче. І багато хто з них узагалі не був професійним військовим. 

Якщо читати біографії героїв минулих поколінь і порівнювати з теперішніми, то історії дуже подібні. Людина жила звичайним життям, аж тут стається переломна подія, і вона починає діяти. Єдине, що змінюється, – техніка. Наприклад, у Першій світовій війні новими були кулемети, важка техніка, вперше масштабно застосовано отруйний газ. Авіацію також уперше використали не для розваги, а для бою. А зараз – дрони, кіберпростір, зовсім інший вимір війни. Хто міг подумати, що колись буде війна дронів? Але суть лишається: герої – це прості люди, які у важливий момент не здаються. 

– Якби у вас була можливість залишити майбутнім поколінням попередження з власного досвіду, що б ви сказали? 

– У світі завжди відбуватимуться події, які змінюватимуть життя цілих народів. Це не зникне. І наше покоління зараз живе саме в такий час. Нам потрібно вистояти. Потрібно боротися за своє. 

Майбутнім поколінням я б сказав памʼятати це: свобода ніколи не дається просто так. І завжди її доводиться захищати. 

«Історія доводить: потрібно бути готовими завжди. Наприклад, базові навички першої медичної допомоги мають бути не лише у військових, а й у цивільних. Бо в критичний момент саме ці знання рятують життя. Недарма ще з античних часів існує вислів «Si vis pacem, para bellum» – «хочеш миру – готуйся до війни», – Сергій Гуцалюк. 

– Чи є історія – ваша або почута від побратимів, що врізалася в памʼять і зворушила до сліз? 

– Такі історії трапляються часто, але наведу кілька, що найбільше вкарбувалися. У мене є два товариші. Олександр у 2015 році отримав важке поранення. Він лікувався півтора року, і досі в нього одна нога довша, інша коротша. Але він вижив, вистояв. Нині Олександр керівник Veterans HUB ODESA. 

Другий – Олег. Він був дуже важко поранений на Запорізькому напрямку у 2022 році. Заряд «Граду» впав буквально за кілька метрів. Він дивом лишився живим. У нього були вибиті внутрішні органи. Два роки лікувався і зараз уже ходить. Коли Олег знімає одяг, бачу, що там просто немає живого місця. Але він живий. Це найголовніше. 

Знаю ще історії, де служать і батько з сином, і мама з донькою. І попри все, у цих двох історій – світле завершення: люди вижили, пройшли лікування і сьогодні активно працюють у ветеранському хабі. Ми разом займаємося патріотичним вихованням молоді, як і до повномасштабної війни, зокрема в дитячо-юнацькій військово-патріотичній грі «Сокіл» («Джура»). Це, мабуть, найбільша перемога – коли люди після цього не просто залишаються живими, а ще й несуть силу далі. 

Сергій Гуцалюк разом із сином Романом 

Сергій Гуцалюк разом із Олександром Голопотелюком 

Сила – це не пафос, а жива, часто непроста реальність. Вона народжується у виборі, який люди роблять щодня. У вірності тим, хто поруч. У памʼяті про тих, кого вже нема. На цьому й тримається Україна. 

І я ніколи не забуду свою розмову з Сергієм Гуцалюком. Ми говорили у трагічний для Одеси день – під зливою, що вперто не стихала. Того дня загинули люди. Напевно, було щось символічне в тій погоді. 

Я ніколи не забуду, як Сергій говорив про втрати, про гідність, про відповідальність, про памʼять. Це залишиться зі мною на все життя. 

Памʼятатиму. 

Софія ДМИТРІЄВА,

володарка Гран-прі XVI всеукраїнського конкурсу творчих робіт “Я – журнаілст!”,

студентка І курсу факультету журналістики Національного університету “Одеська юридична академія”

На Європейській площі в Одесі встановлено народний меморіал із прапорцями на честь загиблих українських воїнів

The post Жива історія: Сергій Гуцалюк про героїв і памʼять  appeared first on Я - журналіст.

Всю жизнь мечтала быть актрисой, как и ее мама, но, в конце концов, решила связать свою жизнь с преподаванием английского языка в школе.

«В 22 года я пошла работать в сельскую школу в городе Суворово Измаильского района Одесской области. Работала учителем английского и немецкого языков» – рассказывает Галина Абрамовна.

Но как вообще она попала в нашу школу? И почему именно в нашу?

«Признаюсь, в эту школу я попала совершенно случайно. Я собиралась идти учителем в 121 школу, но при заполнение заявки на украинском языке допустила ошибку и меня не взяли. Я очень переживала и очень расстроилась, но моя мама, которая была депутатом в то время, позвонила в областной отдел образования и узнала, что в школе-интернате №2 есть место воспитателя. Я и согласилась» – вспоминает уважаемая нами учительница.

«До этого я уже была в этой школе, когда была еще студенткой. Меня и моих однокурсниц позвали на танцы (мальчикам нужны были партнерши), ну вот мы и пошли» – дополнила историю Галина Абрамовна.

Галина Абрамовна абсолютно не жалеет о том, что потратила всю свою жизнь на преподавание. Она очень любит свою профессию, а главное очень любит детей. Постоянно говорит: «Дети – радость жизни»

«Больше всего в нашей школе мне нравиться дружеская обстановка, спокойствие и уважение. Дети в нашей школе тянуться к знаниям – это самое главное. Ребенок должен быть трудолюбивым, ставить себе цель в жизни и обязательно мотивировать себя – и только тогда они добьются успеха во всем» – говорит рекордсменка Украины.

К Галине Абрамовне постоянно обращаются за советом и дети, и учителя, и даже наш прекрасный директор. Она заслужила уважения и доверие во всех делах, за время преподавания в нашей школе.

Коренная одесситка очень рада, что выбрала именно профессию преподавателя и, конечно же, хочет продолжать преподавать. Я уверена, что Галина Абрамовна может научить абсолютно каждого, но она дает совет детям, у которых не так сильно развиты способности к языкам.

«Самое главное это систематическая работа. Надо понять, что это тебе пригодится в жизни и самое главное – это желание. Ведь если ты не хочешь этого, то ни один учитель в мире не научит тебя» – советует Галина Абрамовна.

Наша школа очень гордиться Галиной Абрамовной. Мы очень рады, что у нас есть такой прекрасный учитель, который настолько любит свою профессию.

Анна КАПЛІНСЬКА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Одеса

The post Одесская учительница-рекордсменка проработала в школе более 60 лет appeared first on Я - журналіст.