Спершу думав адресувати ці поради насамперед журналістам, адже вони мають можливість, ставлячи співрозмовникам додаткові запитання, уточнювати інформацію і позбавляти її маніпулятивного підтексту ще на етапі створення. Але згодом відчув: найбільш корисним цей текст буде для споживачів інформації. По-перше, для розуміння того, де на них може підстерігати маніпуляція. А, по-друге, щоб ставити самому собі непрості запитання під час читання або перегляду інформаційних продуктів — статей, сюжетів, телепрограм — і не робити нашвидкуруч однозначних висновків.

1. “Невиправдана індукція”

СУТЬ. Висновок, який заснований на недостатній кількості фактів, іноді взагалі на одному окремому факті.

ПРИКЛАД. Журналіст робить висновок “Українців масово кусають змії” – володіючи лише одним фактом із прес-релізу МНС про те, що гадюка вкусила киянку, яка перебувала на пікніку в лісі біля Чорнобиля.

ПРОТИДІЯ. Для таких висновків потрібна достатня кількість фактів, коментар експерта про певну тенденцію. Якщо їх немає — говоримо про окремий відомий нам факт.

По секрету скажу, що журналіст інколи вдається до подібних маніпуляцій не для того, щоб когось обдурити — просто не може здолати спокусу з одного окремо взятого факту “виліпити” тенденцію. Значна кількість статей, що починаються словами “В Україні набирає обертів нова тенденція…” пишуться саме так. Подібний вид актуальності журналістських матеріалів культурно називають “удаваною”, а простіше – “притягнутою за вуха”. Така собі актуальність, висмоктана з пальця: треба про щось написати – вигадуємо тенденцію.

2. “Підміна тези”

СУТЬ. Спочатку говорять про один об’єкт чи предмет, потім — про інший. У підсумку наприкінці виступу висновок робиться стосовно зовсім іншої тези, ніж тієї, яка підлягала обговоренню на початку.

ПРИКЛАД. Співрозмовник журналіста спочатку констатує незадовільні результати зовнішнього тестування старшокласників з фізики. А далі – робить висновок, що з таким знанням технічних дисциплін можна повністю втратити наукоємні галузі економіки. А загрозливі для цього тенденції вже є. Взяти для прикладу хоча б недавній виступ його політичних опонентів у Верховній Раді — і далі йде критика конкретної політичної партії…

ПРОТИДІЯ. Якщо вже почали говорити (або писати) про одне — говоримо про це і далі. Коли читаємо текст і відчуваємо, що почали губитися в хащах авторських висновків — зупиняємось і замислюємось: так про що мова у статті? Автор часом не “зістрибнув” із теми у вигідний йому або замовниками статті бік? Один із маркерів подібного “зістрибування” — висновок, що починається словами “Саме тому політик Х. / політична сила Y. пропонує / розробила програму / ініціювала законопроект…” Мабуть, ви часто чули таке в новинах: почали говорити про якусь проблему – а закінчують розповіддю про те, як певний політик пропонує її подолати. Саме заради цього, відкрию секрет, і готувалась новина. Скажу ще простіше: саме за це і заплатили…

3. “Штучна альтернатива”

СУТЬ. Умисно протиставляються два штучно “висмикнуті” з контексту предмети, персони, явища.

ПРИКЛАД. “Після подорожчання проїзду в метро киянам доведеться ходити пішки”; “Або виграємо Євробачення — або осоромимось на весь світ”.

ПРОТИДІЯ. Спробуйте подивитись на ситуацію ширше з допомогою питань: “А що ЩЕ може трапитись? Як ЩЕ можуть розвиватись події? ЧОМУ має бути або так, або так, і ніяк інакше? А якщо припустити третій, четвертий і т.д. варіанти — якими вони могли б бути?”

4. Упущення дійових осіб.

   СУТЬ. Посилання на не відомих, абстрактних людей, певну їх спільноту (“громадськість”, “всі нормальні люди”, “молодь”).

ПРИКЛАД. “У місті не схвалюють його діяльність…”; “Громадськість давно цього вимагала…”, “Молодь не шукає роботу і працювати не хоче”.

ПРОТИДІЯ. Уточніть, якщо ви журналіст, і просто подумайте, якщо ви читач: звідки співрозмовнику про це відомо, хто саме належить до числа людей, на яких він посилається, чому він вирішив, що позиція людей саме така, чи відомо йому про інші погляди на цю проблему. Якщо автор посилається на анонімних “користувачів соцмереж”, які чимось обурені — інформацію взагалі, як на мене, не варто сприймати всерйоз. Бо в кожного користувача — своя персональна інформаційна “бульбашка”, тобто реальність. І, за бажання, в соцмережах можна знайти певну кількість людей, обурених або захоплених БУДЬ-ЧИМ. Ось вам і “користувачі соцмереж обурені”!..

Фразу “Весь Фейсбук гуде” найчастіше варто розуміти так: “Багато друзів у моїй особистій стрічці, яку Фейсбук формує відповідно до моїх уподобань, про це написали”. І не більше того. Пригадую промовистий приклад: одна авторитетна колега написала перед виборами-2019: “Це тільки у мене вся стрічка балотується від партії Х?” Все правильно: у кожного своє коло спілкування.

Одне слово, у кожного Фейсбук гуде по-своєму.

Хоча, безумовно, це не означає, що немає тем, актуальних для всіх.

Особливо (і передусім) зараз.

5. Невмотивоване пов’язування.

СУТЬ. “В сталося після А = В сталося внаслідок А”.

ПРИКЛАД. “У громаді змінився очільник — і в другому півріччі зросла народжуваність, учні показали кращі, ніж минулого року результати на предметних олімпіадах”. Або: “Щойно Х. став головою ОТГ — а проти нього вже порушено кримінальну справу. Начебто за підробку документів. Хоча насправді — звісно, за активну громадянську позицію…”

ПРОТИДІЯ. Пам’ятайте, що “після цього” не означає “внаслідок цього”. Запитайте себе (або співрозмовника), ЯК САМЕ можуть бути пов’язані А та В і чи пов’язані вони взагалі. Дві події могли “зустрітися” в обмеженому просторі /часі насправді не залежно одна від одної. У документальних кримінальних телепроектах (на зразок “Речдок”) подібне зустрічається часто: людина загинула — а свідки нещодавно чули, як хтось їй погрожував, ось і підозрюваний номер один “намалювався”. А потім з’ясовується, що погрози і загибель, попри спокусу їх пов’язати, насправді не є ланками одного злочинно-трагічного ланцюга…

6. Вживання неконкретних іменників (номіналізацій) та дієслів.

СУТЬ. Зловживання загальними поняттями, які кожен учасник комунікації може зрозуміти по-своєму.

ПРИКЛАД. “Наведення ПОРЯДКУ”, “До мене тут все РОЗВАЛИЛИ”, “Мета конференції — це ПОКРАЩЕННЯ роботи лікарні”, “У нашому селищі пануватиме ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДУХ”.

ПРОТИДІЯ. Якщо ви — журналіст, уточніть, ЩО САМЕ має на увазі співрозмовник під певним загальним поняттям. Чи ОДНАКОВО ви розумієте предмет розмови? Нехай дасть ВИЗНАЧЕННЯ — що є для нього, наприклад, “покращення роботи” – це менше запізнень, закупівля нової техніки чи ремонт господарських приміщень? Можливо, “європейський дух” в уявленні новообраного голови селища — це можливість особисто їздити на безкінечні стажування до Польщі, переймати, так би мовити, європейський досвід?

Корисні запитання: “Як саме? Що конкретно? В чому полягає? Що маєте на увазі? Наприклад? А що ще? А як ще?”

Якщо ж ви — читач, то про це можна хоча б подумати. Якщо співрозмовник обіцяє, що у громаді пануватиме “європейський дух” – за відсутності пояснення, що він під цим розуміє, чи можна довіряти самій лише цій красивій фразі?

7. Некоректне порівняння

СУТЬ. Порівняння невідомо з ким або чим або ж на підставі невідомо яких даних.

ПРИКЛАД. “У Чернігівській області умови для розвитку малого бізнесу кращі”; “Студенти університету Поплавського — найбільш виховані”, “На державних підприємствах податків сплачують більше”.

ПРОТИДІЯ. Уточніть або хоча б подумайте, на підставі яких даних (або чиїх оцінок) здійснюється порівняння чи в порівнянні з чим саме робиться певний висновок. Під час виборів маніпулятивні порівняння часто здійснюються через апелювання до “думки користувачів соцмереж”. Наприклад, розміщується банер із текстом “кандидат Х. має найбільшу довіру виборців” – а далі дрібнісінькими літерами додається: “на підставі опитування користувачів Фейсбуку”. Зрозуміло, що до справжніх досліджень громадської думки, які здійснюються професійними соціологами з допомогою чітко визначеного інструментарію, такі опитування жодного стосунку не мають. Часто подібні позначки робляться на упаковках різних продуктів: великим літерами написано “Лідер довіри покупців”, а внизу, дрібними, щось на зразок: “За результатами фокус-групи серед 20 молодих мам у 2016 році у Великобританії”.

8. “Жонглювання цифрами”

СУТЬ. Співрозмовник наводить цифрову інформацію, яка сама по собі не дає уявлення про результати роботи, котрі вона має характеризувати.

ПРИКЛАД. “Чи ефективно працює рибінспекція? – Звичайно, ми виявили 289 порушень за рік”; “Управлінню не вистачає працівників, бо з початку року ми провели 20 перевірок, а спеціалістів у нас 19”; “На конкурсі танцюристів буде 12 учасників із 3 областей”; “Як охарактеризуєте стан ліфтового господарства міста? – На обслуговуванні перебуває 289 ліфтів, з них 280 у житлових будинках, а 9 — на підприємствах”.

ПРОТИДІЯ. Корисно уточнити: це багато чи мало? А яка норма? А як було у минулі роки чи як є в інших регіонах, де відбувається щось аналогічне? А на яку кількість людей розраховувати і т.д. Тобто — цифри потребують СПІВСТАВЛЕННЯ з чимось.

9. Нав’язування оціночних суджень.

СУТЬ. Співрозмовник супроводжує певну (зазвичай, бажану для нього) тезу словами “невипадково”, “цілком зрозуміло”, “логічно”, “очевидно”, які покликані “підкріпити” значущість його слів, додати їм безапеляційного звучання.

ПРИКЛАД. “Логічно, що якщо батьки не будуть здавати кошти на ремонт шкіл, освіта просто зупиниться”, “Цілком очевидно: цього року поліклініку вже не добудують”. Ну і класичне: “Всім зрозуміло: якщо політики Х. та Y. не пройдуть до Верховної Ради — на всіх позитивних напрацюваннях можна сміливо ставити хрест”.

ПРОТИДІЯ. Корисні питання: “На чию думку логічно? Чому ви маєте таку думку? Справді очевидно? А, може, все-таки добудують? Що мається на увазі під “позитивними напрацюваннями”? Для кого вони позитивні? На них точно поставлять хрест?” Ну і так далі… Тобто — уточнюємо, “персоніфікуємо” жорсткий причинно-наслідковий зв’язок, перетворюючи його на одну з думок, оцінок.

Віталій ГОЛУБЄВ,

засновник Школи універсального журналіста та всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!”,

секретар Національної спілки журналістів України

The post Медіаграмотність: 9 прикладів маніпуляцій у ЗМІ та соцмережах і як їм протидіяти appeared first on Я - журналіст.

«Стрічка соцмереж – це лише дзеркало. Працювати потрібно з собою»

– Соцмережі вимагають від нас певних правил поведінки. Чи можемо ми ці правила змінювати та встановлювати самі?

– Усвідомленість та відповідальність – ось два поняття, на яких, як на мене, базується ефективність нашої поведінки. Не тільки у соцмережах, а й взагалі.

По-перше, ми усвідомлюємо: хто ми є, які наші цілі, до чого рухаємося, які маємо ресурси, яких ресурсів бракує, хто з людей нам може допомогти, чим ти можеш бути корисним для інших і що тобі потрібно від інших людей натомість. Простіше кажучи, йдеться про наше місце у житті.

І, по-друге, це відповідальність, яку ти приймаєш на себе за формування власного життя, за ті думки, які транслюєш, та інформацію, яку споживаєш. Тому що інформація перетворюється на думки, а думки переходять у дії. Якщо на вході неякісна інформація, тоді далі за нею йдуть хаотичні думки, і на виході – або неефективні дії, або їх відсутність, тобто бездіяльність.

А ось коли ти усвідомлюєш, ким ти є, до чого прагнеш, і береш на себе відповідальність за формування своєї персональної реальності – тоді ти ефективний не тільки у соцмережах, які є частиною життя, а й у житті в цілому. Просто до Фейсбука чи інших соцмереж потрібно ставитися так само відповідально, як ми ставимося до свого харчування чи здоров’я. Адже проблеми саме й починаються з безвідповідального ставлення до себе – коли харчуємося будь-чим, нехтуємо своїм здоров’ям, запускаємо якісь хвороби ще на початковій їхній стадії, не приділяємо достатньої уваги близьким і потім це виливається у якісь довготривалі конфлікти. Сформовані шаблони поведінки переходять з офлайна в онлайн і навпаки. Адже соцмережі – це не замінник життя, це його частина.

«Нещасні самотні люди творять війни і перевороти»

– Ви сказали, що Фейсбук формує у нас власну реальність. А наскільки доцільним є це формування, якщо ця реальність може різнитися з реальністю інших?

– Немає однакової для всіх реальності. Є маса суб’єктивних реальностей людей, з яких складається, як з пазлів, картина життя.

Говорячи про Фейсбук, немає поняття «вся стрічка» – є поняття «ваша стрічка».

Тобто, коли людина говорить: «Сьогодні уся стрічка «гуде» з приводу того-того…», варто усвідомлювати: «гуде» саме і лише та стрічка, яку людина сформувала собі сама. Своїми підписками, вподобаннями, поширеннями, спілкуванням у Месенджері й навіть в офлайні. Адже ми знаємо, що алгоритми Фейсбука відстежують безліч параметрів нашої поведінки.

Соцмережі гранично актуалізували закон бумерангу: з ким поведешся, з тим/того і наберешся. На чому фокусуєш увагу – те й маєш у стрічці. Ми – там, де наші думки. Про що думаєш – те й маєш. Отже, якщо в стрічці забагато негативу – справа не в стрічці, а в нас самих.

Стрічка – це дзеркало. Працювати треба з собою. Собою взагалі потрібно займатися набагато більше, ніж більшість із нас займається. Можливо, «більше» – не дуже точне слово. Серйозніше! Вдумливіше. Зосередженіше. Не втомлююсь повторювати: самовдосконалення – амбітний проект на все життя. Хтось вдало сказав: хочеш щось змінити у світі – зміни себе.

Проблема багатьох у тому, що їм важко чи не хочеться займатися проектом «Я» – простіше прагнути змінити весь світ. Нещасні люди, яким страшно чи сумно наодинці з собою, творять війни і перевороти, хаос і зло у світі. Коли хочеться змінити весь несправедливий навколишній світ, варто спробувати для початку регулярно робити щось маленьке, але корисне для себе. Наприклад, бігати вранці. Прибирати біля будинку. Зрештою, почати вдягатися вдома не як безхатько. І з часом, можливо, маніакальне прагнення змінити світ зміниться конструктивним бажанням вдосконалювати той його фрагмент, з яким взаємодієш безпосередньо і на який справді здатний впливати.

Хейтери Фейсбуку, в своїй більшості, – глибоко нещасні самотні люди, у яких розбалансовані «коло уваги» та «коло турбот». Тобто хочеться впливати на весь світ, а ти навіть на себе не впливаєш і на власну сім’ю, якщо вона є. (Часто це лише імітація сім’ї: люди просто живуть під одним дахом, бо, приміром, інакше комунальні не «витягнеш»). Людина підсвідомо це відчуває, але заганяє свої відчуття в «тінь». Звідси – перевитрати внутрішньої енергії: світ не повинен здогадатися, що я нещасний. І ця загнана всередину енергія періодично вибухає віртуальною агресією.

Готовий посперечатися: якщо зараз зайти в оселі 10 випадково обраних фейсбучних скандалістів – у 9 із 10 не прибрано. Немає коли – треба перемагати вселенське зло…

«Зустріли хама – відписуємось. І крапка»

– Фейсбук дуже зручно формує для нас «інформаційні бульбашки». Як цього уникнути, щоб наше життя було різностороннім та цікавим?

– Є поняття плюралізму думок, а є поняття особистих кордонів. Передусім це стосується твоєї ідентичності: національної, мовної, релігійної, сімейної… А не плюралізму політичних поглядів та оцінок подій, які відбуваються навколо нас. Ось тут у мене відповідь однозначна: якщо зазіхають на ідентичність – однозначно бан, відписка.

Кожен із нас має повне право захищати свої особисті кордони від людей, які ображають те, на чому ми виховувались, що складає серцевину нашого «Я», що є для нас дорогим. У кожного є такі ключові, базові речі. Які з роками зазвичай відчуваються все гостріше й гостріше. І нікому нічого не потрібно пояснювати. Інколи одного погляду на аватарку людини достатньо, щоб зрозуміти: нам з нею просто не по дорозі. Не тому, що вона йде не туди, а просто через те, що в нас різні шляхи.

Інша річ – здатність сприймати інші трактування певних подій, інші точки зору. Тут певна гнучкість – це риса адекватної поведінки, як на мене. Тобто в тому-то і тому-то в нас різні трактування, але я сприймаю Ваше право думати інакше. Головне – не ображати один одного і дорогі для кожного з нас речі.

Це особливо актуально, якщо ти публічна особа, яка має справу з інформацією і розвиває свій особистий бренд. В цьому випадку ти так чи інакше будеш постійно стикатися з різними думками. Просто тому, що тобі потрібно бути в контакті з цими людьми – це твої джерела інформації, якщо ти журналіст, або клієнти, якщо йдеться про бізнес.

Приміром, у мене в підписках є багато людей, з якими я можу не погоджуватися в оцінці певних явищ, але вони є профільними експертами, з якими мені потрібно спілкуватися, за діяльністю й думками яких доцільно слідкувати.

Зрештою, якщо ми говоримо про позиціонування себе у соцмережах, то люди, які оцінюють ваш профіль, чи не передусім дивляться на кількість спільних друзів і рівень ваших контактів. Людина дивиться ваш профіль вперше, бачить лідерів думок вашої галузі в спільних друзях і свідомо чи підсвідомо формує до вас «первинну довіру» – мовляв, ми «одного поля ягоди». Тому плюралізму думок – не уникнути.

А щойно починаються образи, хамство, ненормативна лексика – плюралізм повинен закінчуватися. Просто варто прислухатися до фізичних відчуттів: підвищується тиск, пришвидшується пульс, вам некомфортно в голові, в серці – тікайте від таких людей і сторінок. Тіло не обманює.

При цьому раджу не анонсувати чистку друзів, або, як хтось каже, «френдоцит», а просто мовчки видаляти, нічого нікому не пояснюючи. Тому що в офлайні і онлайні коло нашого спілкування різняться: в реальному житті ми можемо напряму пояснити конкретній людині, що саме нам не подобається, спокійним тоном проговорити з нею конфліктні ситуації. А в онлайні, якщо почнеш пояснювати – виявиться, що прочитали це зовсім інші люди. Це все одно як вдома скаржитись на роботодавця, а колегам на роботі – на чоловіка чи дружину. Можна, але неефективно.

Тому в онлайні раджу просто діяти «по факту»: зустріли хама – відписуємось, і крапка. Я зазвичай не лінуюсь і використовую в налаштуваннях всі доступні опції для того, щоб ця людина – маю на увазі її віртуальний образ – стала повністю «невидимою» для мене у Фейсбуці. І настає спокій.

«У будь-якій ситуації прагнути залишатись людиною»

– Де є межа між приватним та публічним у Фейсбуці? Якщо, до прикладу, ти серйозний журналіст, який працює за стандартами, але на своїй сторінці дозволяєш собі транслювати емоційність та суб’єктивізм. Як з цим бути і як втримати професійний та особистий баланс?

– Ми не можемо виміряти градус своєї емоційності. Людство ще не вигадало такої лінійки. Без суб’єктивізму – неможливо. Кожен із нас – особистість. Не стерильна, а жива. Що автоматично передбачає право відчувати і право помилятися. А чи не найголовніше – право змінювати свою думку. Як результат розвитку, який триває все життя.

Напевно, тут немає якогось єдиного рецепту, окрім єдиного – в будь-якій ситуації прагнути залишатися людиною.

І пам’ятайте, що ваша сторінка через деякий час може стати предметом дослідження. Зберетесь у депутати, потрапите на центральний телеканал чи вийдете на новий ринок – знайдуться бажаючі дослідити, «що це за фрукт». Тому важливо замислюватися, якщо йдеться про різкі, гнівні, надміру емоційні пости – наскільки все це залишатиметься актуальним через тиждень, місяць, рік, декілька років…
Можливо, спонтанна реакція, необачно протрансльована в Мережу, реально втратила сенс за годину. А людині, якій ви це написали, потім ще жити з тими думками і словами… Натомість вашу сторінку коли-небудь проскролять до самого початку, до «дна», про яке ви дано забули. Ми бачили подібне під час останньої виборчої кампанії, коли «витягували» давні пости не тільки самих кандидатів, а й членів їхніх сімей, дотичних до них людей.

Не буду приховувати: раніше я час від часу «підчищав» свої пости, коли відчував, що певний запис втратив актуальність чи може зашкодити позиціонуванню. Зараз такої потреби практично немає, бо я чітко сформулював для себе, як саме вести свої сторінки в соцмережах. І просто намагаюсь відсікати зайве на етапі зародження задуму. Тобто час від часу просто ловлю себе: так, прикольна з’явилась ідея, але що вона додасть до позиціонування? І коли відповіді немає – ідея залишається в голові, а не перетворюється на пост. І втілиться максимум у жарт в дружній розмові.

 «Молитва – це спосіб помити голову зсередини»

– А наскільки це коректно – виправляти старі дописи?

– Я вважаю, що цілком прийнятно. По-перше, людині властиво помилятися, по-друге – розвиватися. А розвиток передбачає й можливість зміни ставлення до певних речей.

Колись дівчатка «В Контакте» часто писали в своїх статусах: «Я такая как есть, я не буду другой…» Мені це смішно.

Зрештою, для людини, яка живе в публічному просторі, Фейсбук – це не особистий щоденник. Це – засіб масової інформації, де ти засновник, видавець і єдиний журналіст. Він транслює твій публічний образ, твої меседжі цільовій аудиторії. У серйозній газеті може бути кросворд на останній сторінці, але купують чи передплачують її точно не заради кросворду.

Не люблю говорити про політику, але не втримаюсь від аналогії. Ось балотується кандидат від Зеленського. І опоненти витягують на нього «компромат»: а в 2015-му він ішов у депутати від партії Порошенка… А це нічого, що в 2015-му «Слуги народу» просто не існувало? (Про суто умовну різницю між українськими партіями я взагалі мовчу). Все змінюється, ми змінюємось, і одна з ознак адекватності людини – це здатність змінюватися самому й готовність із розумінням сприймати зміни в інших людях.

Я не вважаю показником зрілості те, що людина постійно дотримується однієї думки. Якщо у нас змінюється волосся, змінюються якісь клітини в організмі – чому не оновлюється стан думок, сприйняття світу, шаблони поведінки? Звісно, людина навряд чи буде змінювати по кілька разів своє віросповідання, але якщо немає ніякого прогресу на нижчих логічних рівнях – оточення, поведінки, здібностей, то це може свідчити, що вона просто живе за шаблоном. Тупцює на місці чи рухається по колу. Навряд чи свідчить про прогрес, про розвиток. Розвиток – це постійне подолання обмежень. У тому числі – в думках, у переконаннях. Інколи, якщо відчуваєш, що не можеш «пробити стелю» в певних життєвих ситуаціях – треба спершу «пробити стелю» в переконаннях.

Я би взагалі прагнув, аби ми як смартфони могли періодично самооновлюватись, завантажуючи певні програми. Приміром, цього місяця інсталювали оновлену версію впевненості в собі, наступного – «Терпимість до інших 2.0»… Простими словами це зветься самовдосконаленням. Один із способів досягнути такого стану – це зміцнюватися у вірі. Я нещодавно зловив себе на думці, що знаю спосіб помити голову не лише ззовні, а й зсередини. Це молитва.

 «Успішна людина для натовпу – часто трохи сволота»

– Ви говорите про припустимість редагування власних постів…

– Якщо я як журналіст змінюватиму думки своїх героїв – це маніпуляція. Для журналіста взагалі «я» співрозмовника має бути великим, а власне «я» – маленьким. Якщо ж я змінюю власні думки – це просто один із можливих побічних результатів постійного процесу самоусвідомлення.

Подібно смартфону, на екрані якого періодично оновлюються дані геолокації, я також час від часу вимірюю координати свого місцязнаходження в навколишньому світі. Світ рухається, я рухаюсь – координати змінюються. А думка – це моментальний знімок мене у мінливих координатах. Він належить мені й не порушує особистих кордонів інших людей доти, доки я не почну свої думки нав’язувати. Хоча навіть у цьому випадку в людини є вибір – як реагувати і чи реагувати взагалі.

– Що є поганим тоном у Фейсбуці? Ми знаємо про образи, насильство, але що окрім цього?

– Усе, що не порушує людських і Божих законів, є припустимим. Божі заповіді і Кримінальний кодекс – це «червоні лінії», які окреслюють кордони того величезного поля гри, яке називається життям. Дехто переступає і через це, але то вже свідомий вибір людини. Головне, аби вона усвідомлювала, яка за це може бути відповідальність. Комусь, знаєте, і померти простіше, ніж жити. Старається-старається людина познущатися над Божим задумом щодо себе, а все не виходить…

Тому я виділю хіба що декілька пунктів, які є недопустимими і неприємними для мене особисто.

Перша – це не жалітися і не скиглити. Пропонувати рішення, а не проблеми.

Є принаймні дві причини не скаржитися.

Перша: так, люди, з одного боку, люблять, коли хтось бідкається – на фоні чужої слабкості легше сприймається власна недосконалість.

(Я трішки перебільшу, але менше з тим: успішна людина для натовпу – часто трохи сволота. Не тому, що робить щось не те, а тому, що дратує. Особливо якщо зважати на те, що вміння говорити «так» можливостям, що ведуть до успіху, завжди пов’язано з умінням казати «ні» чомусь іншому. І комусь – також…)

Поскаржившись, ви майже гарантовано отримаєте співчуття. Ну бо це якось соціально прийнятно – поспівчувати бідному і нещасному. Особливо якщо це ні до чого не зобов’язує того, хто співчуває.

Але співчуття і повага – різні речі.

І звідси логічно випливає друга причина. Багатьом із нас ще належить усвідомити, що Фейсбук – це не щоденник. Не кушетка психоаналітика. Не протокол життя – радше кіносценарій. Це взагалі не зовсім про нас реальних. Це – про наш віртуальний образ.

Для людини публічної – а соцмережі оголюють кожного із нас – це швидше засіб масової інформації, де ти засновник, видавець, редактор і журналіст в одній особі. І там обираєш, які грані віртуального «я» підсвічувати. Мені здається логічним підсвічувати сильні сторони або «умовні слабкі». Але сповіщати світові про те, що сьогодні, вибачте, вранці мав діарею – навіщо? Що це додасть до віртуального образу? А дехто подібні речі транслює, причому постійно. У людини діарея – вона не біжить лікуватися, вона пише про це у Фейсбук. Дуже дорослі люди переживають ніби другий «перехідний вік», тільки не фізіологічно, а психологічно.

Я маю цьому раціональне пояснення – поведінка в соцмережах не має усталеної багаторічної практики, яка, подібно органічним добривам, «перепріла» б у неписані закони, визнані традиції. Всі вчаться всього «з коліс». У тому числі й ті, хто має сміливість навчати інших. Я, звісно, і про себе також.

Звичайно, не варто уникати проблем, вдавати з себе супермена чи рожевого поні, у якого немає невдач. Але вважаю за доцільне фільтрувати те, що пишеш, і відмежовувати дрібні неприємності, які нікому не цікаві. Можна просити порад, писати про те, як ви вирішили певну проблему – це цікавіше.

В однієї моєї колеги почав глючити телефон і вона, замість того, щоб писати про те «яке барахло нам продають», попросила людей порадити йому заміну. Вийшов конструктивний діалог, який залучив підписників, підвищив активність на сторінці, а головне – допоміг відразу декільком людям.

Друге – це не купувати страх. Нам продають страх, щоб потім змусити нас купити щось іще. Я б не радив людям у Фейсбуці поширювати пости, які починаються зі слів: жах, шок, сенсаційна новина, волосся стає дибки і так далі. Це, скоріше за все, фейкові новини, можливо навіть кількарічної давнини, які є не актуальними. Взагалі, мій принцип – не репостити нічого, окрім тих репостів, які націлені на те, щоб врятувати життя людині, яку я особисто знаю.

Також варто подумати над тим, який у нас підхід до коментування. Можна не коментувати нікому і нічого – до речі, дуже цікавий варіант. Але не кожен це витримає. У більшості з нас – колосальна нереалізована потреба бути почутими. Це експлуатують медіа – починаючи від «вуличного телебачення» кінця 90-х і закінчуючи інтерактивним голосуванням у студії Савіка Шустера. І на цьому побудовані соцмережі. Вони продають нам ідею: ось, весь світ – на відстані кліка. Теорія шести рукостискань змінилась теорією одного пошукового запиту. Чи влучного коментаря. Так, це величезні можливості для нетворкінгу, але для зіпсованих стосунків – також. Адже більшість із нас не вміє гарно говорити і не знає, що, як і коли краще сказати. Тому це ще велике питання, чого більше принесла оця «крокова доступність» – вдалих партнерств чи зіпсованих стосунків і нервів. Напевно, що – кому. Як кажуть, шкодить не речовина, а доза.

Так чи інакше, сказати приємне особисто – набагато приємніше, вибачте за тавтологію. А не сказати неприємне ні особисто, ні віртуально – набагато корисніше.

Особисто я намагаюся коментувати лише те, до чого я дотичний і на що впливаю. Якщо я вже не можу втриматися, якщо моя думка додасть балансу до певної дискусії, можу прокоментувати, але лише раз. Бо, за великим рахунком, мені не цікаво, що мені відповідатимуть. Я просто хочу пробити цю «інформаційну бульбашку». Хай далі дискутують без мене. Краще бути приводом для дискусії, аніж її учасником.

Чому я так роблю? Бо глибоко переконаний у тому, що ми нікого ні в чому не переконаємо. Людина, яка сперечається, – не хоче почути нашу думку. Вона просто хоче декілька разів довести власну і когось у чомусь переконати. Хоча, звісно, навряд чи переконає. У суперечках рідко коли народжується істина.

Дуже часто наше бажання посперечатися базується на тому, що насправді ми самі недостатньо у чомусь впевнені. А коли сам зміцнюєшся в певному переконанні – зникає бажання комусь щось доводити. Стає все одно, що думають інші.

– А під своїми постами ви часто берете участь у суперечках?

– Ні. Трапляється конструктивна критика, інколи – певна іронія. Зазвичай я не відповідаю. Схвальних коментарів набагато більше. Ось на них намагаюся реагувати.

Радію, коли бачу, що люди отримують натхнення, мотивацію для розвитку. А суперечки? Вони припинились, коли я сам перестав сперечатися з іншими. Ми отримуємо те, в що віримо і на чому сфокусовані – я в це глибоко вірю. Тому й кажу завжди, що коли стрічка наповнена негативом – працювати варто не зі стрічкою, а з собою.

«Авансуйте якісний контент лайками і коментарями»

– Отже, у Фейсбуці можлива конструктивна дискусія? Як до неї перейти і уникнути тролів?

– Тролів просто не варто годувати своєю увагою. Першим мені про це сказав медіаюрист Олександр Бурмагін, коли я збирався було посперечатися з тролем, ідейно близьким до прихильників колишнього Президента України. Для мене ця порада свого часу стала таким відкриттям!.. А тепер я розумію, що це очевидна річ.

Мій рецепт конструктивного спілкування у Фейсбуці – це авансувати своїми лайками і коментарями той контент, який тобі подобається. Щоб люди відчували затребуваність того, що пишуть, і мали стимул писати ще більше, а я – бачив більше таких постів. Тобто я вважаю важливим для себе постійно створювати позитивний «досвід попередньої взаємодії» з якісним контентом. Зокрема, налаштувати пріоритетний показ тих сторінок, із якими хочеш мати більше «точок контакту».

Це особливо важливо вранці. Адже перший ранковий візит у соцмережі – це своєрідна «точка входу» в новий інформаційний день. Привітати іменинників, почитати пости лідерів думок, мотивуючі цитати – це мені приємно. До речі, якщо ви не знаєте, як привітати фейсбучного «френда» з днем народження і що йому побажати – то це перший кандидат на видалення із друзів. Буває ж таке – дивишся список іменинників дня, і щодо половини людей виникає думка: хто це і що робить у мене в друзях?

– Тобто ви усіх вітаєте з днем народження?

– Звичайно, що ні. Але я прагну хоча б відповісти собі, що це за людина, чому вона у мене у друзях і чим займається.

– Як ви ставитеся до вітань, коли малознайомі люди «ліплять» тобі картинки на сторінку?

– Краще взагалі не вітати. Як на мене, це трішки по-дитячому. Певно, це якась хвороба росту в онлайн-комунікації. Але страшного нічого немає – люди ж з добром це роблять! Повторюсь, практика соцмереж ще не перейшла і не могла перейти в теорію – не той відрізок часу ми там прожили. І це багато що пояснює. І при цьому ніхто не знає, які нововведення чекають на Фейсбук і що буде актуальним через рік чи два. У будь-якому випадку, людина зі смартфоном залишається людиною зі смартфоном і не стає з ним одним цілим, або смартфоном з людським обличчям.

«Потрібен не цифровий детокс, а свідомий вибір»

– Людина, яка не зареєстрована у Фейсбуці – що вона пропускає?

– Нічого.

– ?..

– Просто для публічної особистості, яка свідомо робить ставку на розвиток персонального бренда, користуватись інструментами соцмереж – доволі корисно. Але відсутність у соцмережах навіть для такої людини теж може стати «фішкою». За умови, що працюють інші канали комунікації.

– Чи потрібний цифровий детокс?

– Потрібен не цифровий детокс, а свідомий вибір. Хтось видалився з Фейсбука і йому стало легше. Швидше за все, справа не у Фейсбуці, а в тому, що людина не знайшла там для себе комфортного місця. А хтось знайшов. Підключив цей інструмент і справи навпаки пішли краще. Хто з них правий? Обидва – кожен для себе.

Ну це все одно як жити в столиці! Хтось не уявляє іншого способу життя. Хтось – готовий там тільки працювати, але не жити в глобальному розумінні слова. А хтось ніколи не проміняє глибинку на вогні мегаполіса. Хто з них щасливіший? Абсурдне питання. Адже щастя – відчуття внутрішнє.

Щоб замовити книжки Віталія Голубєва “Лайфхак для журналіста”, “Ефективність для тих, хто працює з інформацію” та “Дієслово: інструменти ефективності для людей розумової праці” в електронному або друкованому вигляді або отримати фрагменти для ознайомлення (перші 20-30 сторінок), Ви можете написати йому на електронну адресу vg2001@ukr.net або у Facebook

Фото Аліни Ромашко

The post Віталій Голубєв: як вижити в соцмережах, не зійти з розуму і взяти максимум корисного appeared first on Я - журналіст.

Але перш за все — важливе зауваження: Instagram Stories для медіа — це не трафік і не продажі, а лояльність і залученість. Це варто розуміти від самого початку — щоб не ставити хибних цілей і не “убиватися” над тим, де “убиватися” просто не варто.

У яких випадках Stories не допоможуть

Навряд чи видавцю або топ-менеджеру є сенс вимагати від відповідального за ведення редакційного Instagram щоденного звіту про приріст рекламних доходів, підкріпленого скріншотами з Google Analitics і банківськими роздруківками.

Так, ведення Instagram — це один із інструментів маркетингу. Так, завдання маркетингу — допомагати продажам. Але сам маркетинг — не продає, він лише створює для цього умови. Простіше кажучи, якщо ви “пропіарите” в Stories постійного або потенційного рекламодавця — це добре для підтримання лояльності або встановлення первинної довіри. Але дзвінка чи візиту менеджера з продажів ці картинки не замінять. І рахунок ви виставлятимете все ж не за картинку, а за послугу. Продати яку, цілком можливо, певна картинка і справді допоможе. Але виступить – одним із інструментів, у комплексі, а не самодостатньо.

Так, можливо, ви продасте рекламодавцю контакт із “сукупною аудиторією”, куди впишете й своїх підписників у Instagram. Але, знову ж таки, ведення акаунту в цьому випадку — це складова цілого “пакету”. Та й рахунок виставлятимуть, швидше за все, зовсім інші люди. Контролюватимуть оплату — також.

Ще складніше — із трафіком на сайт. Так, потенційний рекламодавець Х. після серії ваших піар-реверансів у соцмережах і справді може стати зговірливішим, і це, в підсумку, таки можна буде виміряти конкретними гривнями доходу. (Але “батьків” цього заробітку все одно, ймовірно, буде декілька — як уже йшлося абзацем вище). А ось усерйоз розглядати Instagram як джерело трафіку — точно не слід.

Щонайменше — через відсутність (звісно, тимчасову — кажуть, уже зовсім скоро це виправлять) можливості розміщувати в постах гіперпосилання. Виняток — активні посилання у профілі користувача. (До речі, багато хто вже оцінив лайфхак: якщо профіль є бізнес-сторінкою, додаткове гіперпосилання можна отримати, заповнивши відповідним чином поле “Адреса”). А неактивні посилання на конкретні матеріали можна ставити скільки завгодно, ось тільки ніхто, як показує досвід, за ними не перейде. Максимум хтось зайде на головну сторінку сайту, якщо в Instagram цікаво проанонсовано “забійний” матеріал. Але не більше.

Отже, трафікогенерація — це точно не про Instagram. Звісно, ви можете заперечити, що акаунти з кількістю передплатників понад 10 тисяч, уже нині мають можливість розміщувати у Stories активні посилання. Але, по-перше, чи багато наших медіа мають таку кількість підписників? А, по-друге, що найголовніше, даних про статистично значиму кількість трафіку, отриманого в такий спосіб, автор поки що не зустрічав.

Як Stories зміцнюють бренд медіа

Тоді ж для чого це все? Відповідаю: лояльність, впізнаваність, залученість. Все те, що зміцнює бренд вашого медіа. А підсилення бренду підсилює продажі.

Невеличкий відступ. Обсяг інформації, яку споживають люди, – зростає. А частка медіа в цьому “пирозі” – зменшується. Кількість годин, яку виділяють користувачі в бюджеті свого часу на споживання різних видів контенту, – більша, ніж 5, 10 чи, тим більше, 25 років тому. А частка в цьому контенті продукції, яку виробляють медіа, – менша. Тобто сумарно люди споживають більше інформації упродовж більшого проміжку часу, ніж раніше. Але при цьому ризикують узагалі розминутися з тим, що виробляє наше (ваше) медіа. Просто тому, що мають незрівнянно більше можливостей вибору, ніж в “аналогову” епоху. Тоді поради лікарів читали у журналі “Здоров’я”, про технічні новинки дізнавалися з журналів “Наука и жизнь”, “Радио”, “Техника — молодежи”, а про життя за кордоном читали в “Вокруг света” і, згодом, в “Эхо планеты”. Зараз кількість доступних джерел інформації з тієї чи іншої теми обмежена хіба що можливостями пошуковика, а їх хронологічна глибина — кількістю оцифрованих джерел доцифрової епохи.

Тому в еру багатоекранного медіаспоживання і кліпової свідомості можливість розповісти потенційному читачеві про саме існування нашого медіа (а тим більше — спонукати його познайомитись із нашим контентом) дуже часто напряму залежить від того, чи побачить він наш медіабренд у своєму гаджеті. Де, поряд із нами, за увагу того самого читача конкурують сотні й тисячі звичайних і рекламних повідомлень від людей і брендів.

Instagram Stories — це ніби “пріоритетна викладка” в супермаркеті. Багато хто, заходячи в цю соцмережу, починає перегляд новин саме з “прокрутки” Stories. А дехто — цим і обмежується. Гріх не скористатися такими перевагами.

Отже, головна функція Stories для медіа — щоб про вас знали. Щоб вам довіряли. А довіряючи — заходили знову. І таким чином запам’ятовували. Для певної частини користувачів ті, чиї Stories він переглядає регулярно, стають ніби друзями чи членами сім’ї. Таким собі звичним елементом щоденної інформаційної картини. До таких акаунтів — звикають. І нові історії відкривають ніби “на автоматі”. А це нам і потрібно. По-перше, коли ви постійно помітні – є ймовірність, що, за інших рівних умов, куплять саме у вас, бо ви — ось тут, щодня поряд, на відстані кліка. По-друге, впізнаваність добре впливає на експертність. А експертний імідж — один із способів прямої генерації продажів. (“Ви експерт? Тоді я замовлю ці послуги у Вас”). І, зрештою, впізнаваність добре впливає на результати опитувань. А їм дехто все ж таки довіряє.

У короткостроковій перспективі всі ці “рухи” корисні можливістю максимально “накачати” бренд медіа напередодні виборів-2019. У надії, що виборчі бюджети багаторазово перекриють витрати на оплату праці редакторів і контент-менеджерів. А у довгостроковій — у довгостроковій узагалі йдеться про виживання медіа. Багато з яких досі не стали бізнесом, і, швидше за все, вже й не стануть. Просто не встигнуть — під натиском тих самих соцмереж… Але ж поборотися — варто.

Так що постити у Stories?

Сподіваюсь, переконав. Займатися Stories варто. Тому далі — лише список. Обирайте один або декілька пунктів, пробуйте, аналізуйте результат, не чекайте швидкої віддачі в грошах — і пробуйте далі. Хоча би для того, щоб не стояти на місці, коли інші — рухаються. А ще — для того, щоб набрати підписників. Бо якщо їх замало — то хто ж бачитиме всі ваші візуальні креативи? І це — ще один аргумент на користь того, що очікувати тут швидких грошей — марно. Спочатку треба вкладати в контент, у якість. І це відрізняє предмет нашої розмови від, приміром, традиційної газетної бізнес-моделі — зібрати гроші за передплату, а потім щось цим передплатникам розповідати. Тут — як в інфобізнесі: цінність, контент — спочатку. Щоб потім бодай отримати базу підписників, якій пропонувати ще більше цінності й ще більше контенту — вже за гроші.

1. Перехресні анонси: зі Stories відправляємо читача на сторінку, зі сторінки — у Stories

Має сенс, якщо інформація, заради якої користувач повинен зробити додатковий перехід — справді корисна. Приміром, рецепт, афіша, вакансія. Але точно не прес-реліз.

Якщо вас “душить жаба”, чого це ви повинні ділитися корисною інформацією просто так, не запрошуючи відвідати сайт чи придбати газету – варто змусити себе “наступити на горло власній пісні”. Ніхто на сайт не піде. І газету купувати не побіжить.

Розміщуйте “самодостатню” інформацією, яка нічого не продає і нікуди не веде. Яка є цінною сама по собі — в тому інтерфейсі, в якому читач її отримує просто зараз, без жодних додаткових переходів. Пам’ятайте, що можливостей вибору джерел інформації в сьогоднішнього інтернет-користувача — безліч. І скажіть спасибі, що він узагалі затримався бодай на кілька секунд на сторінці вашого ЗМІ. А ви йому хочете “втулити” прес-реліз… Втулюйте, тільки ваша зустріч, найімовірніше, виявиться останньою.

2. Фото і відео з подій

Поки матеріал про подію пишеться — візуальний контент, який відзняв там журналіст, уже може жити власним життям у Stories. Ідеально підходить для масових подій із багатим візуальним рядом (виставка собак, парад випускників, святкування Дня Незалежності, показ мод, Перший дзвоник). Яскраве фото, короткий підпис, який пояснює, що на ньому зображено — і вперед!

Політика — не для Instagram. І це теж варто розуміти, колегам, значна частина яких усерйоз впевнена, що засідання постійних комісій обласної ради — надзвичайно цікаво. Хоча й “паркет” насправді можна подати у візуальному форматі — приміром, журналіст (швидше – журналістка) може зробити фотогалерею костюмів, які носять депутати. Але тоді це історія — саме про моду для чоловіків, а не про призначення керівників комунальних закладів.

3. Відеотрансляції

Журналіст із місця події розповідає і показує про те, що відбувається у нього за спиною. Як варіант — спілкується з гостем: у редакції, в кафе, в парку, безпосередньо на події, зрештою, вдома. Зручно тим, що запитання до співрозмовника можна відразу приймати в коментарях. Мінус — неоднакова (і неідеальна) швидкість завантаження і відтворення відео на різних пристроях у різних місцях у різних користувачів. Як наслідок — можлива нестабільна аудиторія глядачів і малий час перегляду. Зайшов — відео погано відтворюється або розмова видалась нецікавою — вийшов.

Знову ж таки, Instagram — це не про політику і не про “голови, які говорять”. Тому бліц-інтерв’ю з зіркою шоу-бізнесу, яка виступає на стадіоні у вашому місті — це може бути цікаво. Коментар щойно призначеного керівника комунального закладу — навряд чи. Відеотрансляція того, як готують коктейль у барі, який щойно відкрився у вашому місті, – це може бути цікаво. Змагання з чищення картоплі на швидкість — так само. Журналістка ділиться сімейним рецептом варення з яблук і демонструє процес приготування на власній кухні — аналогічно. Дитина розпаковує новорічний подарунок від політика — супер. А ось виступ політика на святі Миколая в дитячому садочку — вибачте, ні за які гроші.

4. “Серіали”

Історії в Instagram добрі тим, що показуються послідовно. Отже, є можливість розповідати цілу історію: картинка за картинкою. Наприклад, у форматі “до і після”. У місті збудували новий багатоповерховий будинок? Реконструювали школу? Відкрили ковзанку? Знайдіть архівне фото того самого місця і покажіть дві картинки – “як було” і “як стало”.

У такому самому форматі можна розповідати про приготування страв, виготовлення виробів хенд-мейд — будь-що, де процес має декілька етапів. І ось тут уже може з’являтись комерційний потенціал. Якщо, звісно, акаунт вашого ЗМІ має пристойну кількість підписників. Принаймні більшу, ніж акаунт людини, яка виступатиме героєм вашої історії.

Інший формат “серіалу” – знайти кількох людей, об’єднаних однією ознакою, і послідовно розмістити їхні фото з підписами-поясненнями у Stories. Наприклад, фотографії всіх гравців місцевої футбольної команди — до початку ігрового сезону. Світлини учасниць конкурсу краси — напередодні фіналу конкурсу. Якщо ви таки не можете без розповідей про депутатів (а досвід автора підказує, що практично жодне ЗМІ без цього просто не мислить свого життя) — створіть добірку фото депутатів у вишиванках. Благо, на День вишиванки і День незалежності вони люблять продемонструвати патріотизм і вишуканість гардеробу “в одному флаконі”.

Думається, не варто пояснювати, що кожне фото повинно супроводжуватись як мінімумом текстом з ім’ям та прізвищем людини, яка на ньому зображена. А в ідеалі — посиланням на акаунт людини в тому самому Instagram. Якщо у випадку з депутатами це можливе не на 100 відсотків, то з учасницями конкурсу краси — можливо точно! Якщо ви коректно позначите людину (почавши вводити перші літери профілю, побачите, що він автоматично “підтягнувся”) – вона дізнається про це. І, цілком можливо, або подякує вам, миттєво відреагувавши на історію приватним повідомленням чи картинкою-“гіфкою”, або навіть зробить репост чи скрін. У будь-якому випадку, вона вступить у взаємодію з вашим медіаконтентом, що позитивно вплине на показник залученості. І на лояльність і впізнаваність, звісно, також.

Звідси — ще один висновок: писати в Instagram варто передусім про тих, хто є користувачем цієї соцмережі. Інтуїтивно багато хто з нас і так відчуває, які новини — більш “фейсбучні”, а які – “інстаграмні”. Я ж пропоную додати до здорової інтуїції простий розрахунок: людина побачить пост про себе і зможе вступити з ним у взаємодію, покращивши тим самим статистику нашого акаунта — чи ні.

Сказане не стосується випадків, коли контент про людину — настільки самоцінний, що нам в принципі все одно, чи є вона в Instagram. Головне, що цю інформацію прочитають тисячі людей. Наприклад, фото про перебування у невеличкому райцентрі Президента України. Тут головне — те, що ви поширили новину про медійну особистість. А не те, що вашу історію лайкне відповідальний за ведення Instagram-акаунту глави держави.

А ось якщо вибирати, про кого з двох місцевих нотаріусів написати у День вишиванки (за умови, що маєте “вишивані” фото обох конкурентів) — то однозначно про того, хто є в Instagram.

5. Скріншоти

З одного боку, це інструмент анонсування новин на сайті. Особливо якщо новина коротка і вміщається в один екран. (Саме тому інколи варто знехтувати можливістю розмістити фото відразу після заголовку — втрачається дорогоцінне місце. Ліпше ознайомити читача з текстом новини, аніж займати півекрану стоковим тематичним фото. Особливо приїлися, приміром, фото дерев’яного молоточка, яким більшість ЗМІ ілюструють новини про судові засідання — на суди в нас мало хто ходить, особливо у провінції, тому й гуляє просторами інтернету одне й те саме фото на всі випадки життя).

Але ми ж пам’ятаємо, що переходити зі Stories на сайт навряд чи хтось буде. Тому скріншот короткого матеріалу на сайті, швидше за все, спрацює по-іншому — для “самодостатнього” ознайомлення з новиною. Яке не потребуватиме переходу на сайт. Але створюватиме в читача (за умови постійного використання цього прийому) асоціацію — в цього акаунту регулярно бувають цікаві новини. Чого б їх не читати й далі?

Якщо вам прийдеться до душі цей прийом — слідкуйте, аби ті новини, з яких робитимете скріншоти, були для цього придатними: вміщувались на один екран і не перебивались рекламними банерами. Гіперпосилання на інші матеріали, які дехто вставляє після кожного абзацу статті, тут теж недоречні. Бо виглядатиме це все одно як скріншот з відео на YouTube, розміщений на газетній сторінці. (Інтернетом “гуляє” такий приклад). Іронія — це не та емоція, яку нам варто викликати в користувача.

Ще один варіант використання скріншотів – “скріншотити” стрічку новин. Читач бачитиме, скільки у вас всього цікавого. Але якщо робити тільки це і щодня — ефект, знову ж таки, буде швидше негативний. (Типу “Ну молодці, але мені з того що?”). А час від часу, як частину вашої активності в Instagram — чому б не використовувати й таку можливість показати, що ви робите.

Ще один варіант — колаж з кількох картинок із короткими підписами “Головні новини дня” або “Головні новини за вихідні”. Якщо заголовки виглядатимуть самодостатньо, а не вимагатимуть заходити на сайт, щоб зрозуміти, про що ж мова — такі пости можуть виявитись досить популярними.

6. Знайомство з журналістами редакції

Особливо актуально, якщо ваші журналісти — це переважно журналістки. Вчорашні чи сьогоднішні студентки. Які і так цілоденно сидять в Instagram. Ось і є можливість поєднати приємне з корисним — познайомити читачів з тими, хто творить ваше медіа, і дати амбітним молодим журналісткам можливість “пропіаритись”. Можливо, і хтось із хлопців-чоловіків зацікавиться. Хоча досвід мені підказує, що швидше вдасться досягнути порозуміння саме з жіночою частиною редакції. Якщо журналістів п’ятеро чи семеро — можна розділити за днями тижня їхні виходи в “прямий ефір”. Наприклад, з анонсами матеріалів сайту. Читатимуть їх після того навряд чи, але кілька додаткових балів у скарбничку впізнаваності медіабренду — зарахуєте. А ще журналісти можуть ділитися рецептами, розповідати про те, яку купують косметику або які будівельні матеріали використовують для ремонту. Якщо ваш журналіст — не блогер з багатотисячною армією підписників, то гроші за подібний product placement ви навряд чи візьмете. (А якщо у вас справді працює блогер-стотисячник — він усе одно візьме гроші без вашої допомоги). А ось використовувати подібні невинні візуальні формати як бонуси постійним або перспективним рекламодавцям — чому б і ні? Головне — не писати відразу після того, як цікавий вам потенційний клієнт лайкне фото з його продукцією: “То що, дасте грошей на рекламу?..”

Чим може бути корисний такий формат? Тим, що спілкуються на бренд з брендом, а людина з людиною. Як кажуть, навіть бізнес “В2В” насправді – “В2С”. Це якраз – про спілкування в соцмережах: тут будь-яка ділова комунікація – це “В2С”. Якщо люди бачитимуть, хто реально стоїть за “вивіскою” вашої редакції – вам можуть більше довіряти.

7. Відеоекскурсії

Коротке відео або серія відео, яке ви відзняли там, куди більшість ваших читачів навряд чи потрапить. Або там, де вона ще не бувала. Приміром, у закладі відпочинку, який лише відчинив двері. У новому відділенні місцевої лікарні. У щойно відкритому Центрі з надання адміністративних послуг. Коротке відео, закадровий коментар журналіста — і вашу історію з задоволенням дивитимуться ті, кому ви в такий спосіб допоможете краще орієнтуватися в навколишньому світі. Головне, знову ж таки, – це динамічність і корисність відео. У випадку з відділенням лікарні — як туди зайти, де припаркуватись, якого кольору стіни і скільки ліжок у палаті. А не інтерв’ю головного лікаря й перерізання стрічки чиновниками з адміністрації. А у випадку зі ЦНАПом може бути цікаво, коли приймають, які там черги й скільки робочих місць.

Можна зробити відеоекскурсію до редакції. Якщо, звісно, знайдете, що показати з вашого “залаштункового” життя. У більш виграшному становищі тут — радійники і телевізійники. Вони можуть відзняти багато коротких роликів з різних етапів технологічного процесу й потім виставляти їх хоч півроку. Але газетярі можуть поїхати до друкарні, де дають життя їхній газеті, й назнімати відео там. Не сказати, що це дуже вже цікаво, але як один із інструментів утримання уваги читачів — чому б і ні.

Паралельно зі збільшенням граничної тривалості відео, яке можна буде розміщувати у Stories, зростатиме й комерційний його потенціал: відеоекскурсія до нового салону краси тривалістю 60 секунд — цікавіша як послуга, ніж 15-секундний ролик.

8. Опитування

Картинка, запитання, два варіанти відповідей, які ви формулюєте самі — і, як кажуть користувачі соцмереж, “go!” Головне — не перемудрувати з запитанням: надмірно довге і складне елементарно не встигнуть прочитати або ж на нього не захочуть відповідати.

Приклад. “Як ви оцінюєте проект рішення міської ради щодо виділення коштів на облаштування пляжу…” – однозначно “мимо каси”. Кращий варіант: “На що витратити півмільйона?” І два варіанти відповіді: “Пляж” та “Ремонт дитсадка”.

Зручність опитувань в Instagram — персоналізованість відповідей. Ви бачите не лише результати голосування, а й хто як проголосував. Звісно, ви навряд чи персонально звертатиметесь до кожного респондента. Але за наявності певної фантазії, можна періодично ставити запитання, які стосуються вашого бізнесу. Або бізнесу ваших рекламодавців. (Якщо вони самі не можуть або не хочуть цього зробити). Наприклад, тестувати новинки чи варіанти пропозицій. А потім адресно пропонувати людям те, що зацікавило саме їх. Якщо вистачить ресурсів на персональне листування.

Можна запитати в людей, який вид контенту краще постити у Stories. І порівняти ваші уявлення про смаки користувачів із отриманими відповідями.

Головне — не забувати, що будь-яке опитування, що проводиться без використання професійного соціологічного інструментарію — аж ніяк не репрезентативне. Це просто думка тих, кому не лінь дати відповідь. Не більше того.

9. Конкурси, акції

Про те, як проводити конкурси в Instagram, написано стільки, що в межах цієї статті навряд чи варто заглиблюватися в механіку проведення розіграшів. Простіше загуглити, спробувати доступний для вас формат — і оцінити результат. Наприклад, порівняти кількість підписників до конкурсу — і після.

А ось про анонсування акцій варто написати детальніше. Маю на увазі не комерційні, а саме редакційні проекти або проекти партнерів. Приміром, благодійний збір коштів, флешмоб, волонтерський ярмарок тощо. Зручність Stories — у тому, що анонс акції можна розміщувати щодня. І щодня його бачитимуть у “верхній прокрутці” користувачі, які регулярно переглядають інші ваші історії. А пост на вашій сторінці за певний час піде донизу в загальній стрічці — і вже не даватиме бажаного охоплення. (Якщо, звісно, ви його не рекламуватимете або не експериментуватимете зі штучним підігрівом інтересу аудиторії через стимулювання коментарів). А Stories — це можливість контакту щодня.

Щоб не набридати користувачам, наперед виберіть кілька зображень, з допомогою яких анонсуватимете акцію – і чергуйте їх. Тексти теж бажано варіювати. Найпростіший спосіб — відштовхуватися від дати: “Вже завтра…”, “Вже сьогодні…” – і далі за текстом.

Дуже важливо продовжити говорити про акцію і після її завершення. Що саме? Дякувати учасникам (позначаючи їх) і розповідати про результати. Скільки грошей зібрали, як рахуєте їх, як купуєте ліки, як передаєте їх. (У випадку, якщо акція стосується збору допомоги на лікування). По-перше, це — елементарна прозорість. Люди мають право знати, чим завершилась акція, до якої вони долучились. Особливо якщо ви збирали кошти. По-друге, є така психологічна потреба, як потреба у завершеності історій. Тому не зайвим буде повернутися до долі героя і через місяць, і через півроку, і через рік. Їхати до нього не обов’язково — можна домовитись, щоб скинув свіже фото й написав кілька слів про своє нинішнє життя. Для історії в Instagram цього цілком вистачить: одне речення — нагадування про акцію, друге — про те, як нині живе її герой. Роботи — на 5 хвилин. А ефект — дуже позитивний. Нас, журналістів, часто звинувачують у тому, що ми мало розповідаємо про подальшу долю своїх героїв. І, зізнаюсь, звинувачують справедливо.

10.Продаж “фізичних” товарів чи послуг

Багатьом редакціям, щоб елементарно вижити, доводиться або незабаром доведеться здавати в оренду свої приміщення. Показати вільні площі майбутнім потенційним сусідам — теж зручно через Instagram. Можна показати всі ракурси на відео або розмістити добірку фото в кількох Stories поспіль.

А якщо, окрім інформаційних продуктів, ви продаєте ще щось — тут і думати немає чого – експериментуйте. У цьому плані можна подумати ще й ось над чим: хто з родичів, друзів чи знайомих працівників редакції має щось на продаж, але не вміє користуватися Instagram?

Ну і звичайне ненав’язливе “підпіарювання” рекламодавців, про яке стільки йшлося вище, – теж логічно згадати і в цьому пункті.

Головне — у будь-якому випадку не переборщити з продажами. Хоча той, від кого залежатимете бюджет нашої активності в соцмережах, імовірно, все одно відразу вимагатиме розрахунків: коли і як це окупиться. (Якщо таких питань вам не ставитимуть — за вас залишається лише порадіти й висловити сподівання, що нинішня фінансова стабільність редакції — це всерйоз і надовго).

Якщо ми — медіа, то наша унікальність — у володінні широкою інформаційною картиною, великій контактній базі й тих зв’язках, які можемо встановлювати між людьми всередині нашої аудиторії (місцевої громади, професійної спільноти, держави в цілому). За інших рівних умов, більше шансів, що у вас щось куплять, тоді, коли ви — цікаві та корисні, а не просто продаєте. Або просто ви — найближче. На відстані кліка. А щоб стати близьким, все одно доведеться спочатку стати цікавим і корисним. Та і потім залишатися таким. Щось у досвіді підказує, що найкращих результатів є шанс досягти тоді, коли ми є і залишаємось самими собою. Але при потребі гнучко адаптовуємось під умови, що змінюються.

Віталій ГОЛУБЄВ,

головний редактор Видавничого дому “ОГО”,

викладач кафедри журналістики Національного університету “Острозька академія”,

керівник Школи універсального журналіста,

секретар Національної спілки журналістів України.

Слідкуйте за автором в Instagram

Джерело фото: https://thenextweb.com/facebook/2018/05/08/instagram-may-soon-let-you-add-music-to-your-stories/

The post Як медіа можуть використовувати Instagram Stories: 10 ідей для журналістів, редакторів і видавців appeared first on Я - журналіст.