<?xml version="1.0" encoding="UTF-8"?><feed
	xmlns="http://www.w3.org/2005/Atom"
	xmlns:thr="http://purl.org/syndication/thread/1.0"
	xml:lang="uk"
	>
	<title type="text">Я &#8211; журналіст</title>
	<subtitle type="text"></subtitle>

	<updated>2026-07-06T15:13:31Z</updated>

	<link rel="alternate" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua" />
	<id>https://ij.ogo.ua/feed/atom/</id>
	<link rel="self" type="application/atom+xml" href="https://ij.ogo.ua/feed/atom/" />

	<generator uri="https://wordpress.org/" version="6.8.5">WordPress</generator>
<icon>https://ij.ogo.ua/wp-content/uploads/2017/04/ico-150x150.png</icon>
	<entry>
		<author>
			<name>Сайт «Я журналіст»</name>
							<uri>https://ij.ogo.ua</uri>
						</author>

		<title type="html"><![CDATA[Пригоди української книжки]]></title>
		<link rel="alternate" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/suzh/prigodi-ukrayinskoyi-knizhki/" />

		<id>https://ij.ogo.ua/?p=57063</id>
		<updated>2026-07-06T15:13:31Z</updated>
		<published>2026-07-06T15:13:31Z</published>
		<category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Гарячі новини" /><category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Школа універсального журналіста" />
		<summary type="html"><![CDATA[<p>Одного холодного осіннього ранку, коли остання зоря ще трималася за край неба, я прокинулась від дивного звуку. Поличка, яка була моїм затишним домом, почала ходити ходором. Деякі  мої подруги-сусідки попадали на підлогу, а їх відірвані сторінки самотньо лежали білими острівцями. Я розгублено почала роздивлятись навколо, шукаючи старенького дідуся, що був моїм власником. Почулися людські кроки, [&#8230;]</p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/suzh/prigodi-ukrayinskoyi-knizhki/">Пригоди української книжки</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></summary>

					<content type="html" xml:base="https://ij.ogo.ua/suzh/prigodi-ukrayinskoyi-knizhki/"><![CDATA[<p>Одного холодного осіннього ранку, коли остання зоря ще трималася за край неба, я прокинулась від дивного звуку. Поличка, яка була моїм затишним домом, почала ходити ходором. Деякі  мої подруги-сусідки попадали на підлогу, а їх відірвані сторінки самотньо лежали білими острівцями. Я розгублено почала роздивлятись навколо, шукаючи старенького дідуся, що був моїм власником. Почулися людські кроки, але на відміну від повільного човгання сивочолого, ці були схожі на тупіт коней, тверді, швидкі. Раптом із сусідньої кімнати долинув глухий звук удару. Болісний крик заповнив увесь простір. Та тривав він недовго. Його розірвав різкий короткий звук, ніби десь у самому небі <strong>тріснула велетенська туго натягнута струна</strong>. Мене охопило дивне відчуття, наче насувається щось лихе.</p>
<p>Момент мертвої тиші запав у кімнаті, та за мить в наш книжковий спокій ввірвався хаос. Четверо кремезних чоловіків у військовій формі і з рушницями в руках вибили антикварні двері. Витончена скляна мозаїка розсипалася кришталевим дощем, перетворюючись на сотні різнокольорових лез. Заблуди почали трощити все навколо. Дубовий стіл, що стояв ще з початку існування цього помешкання, розколовся рівно навпіл із глухим тріском. Бильця масивного позолоченого дивана стирчали в картині, що була написана ще в епоху ренесансу. Виродки наближалися до книжкової полиці.</p>
<p>Я споглядала, як шматували моїх паперових сестер. Як Біблію раз по раз прорізали гострим штик-ножем. Черга швидко дійшла до мене. Я відчула, як масивні руки хапають мене за корінець. За секунду я опинилась у непроглядній темряві. Мене і ще кілька книг несли в невідомому напрямку. Чувся лише тупіт коней і реготання темних душ.  Їх мова була брудною, грубою, неотесаною. Я із тугою згадувала тихий, м’який тембр власника, що часто читав уголос у своєму книжковому закуточку. Зараз від нього залишились тільки спогади.</p>
<p>Хтозна-через скільки часу коні спинилися. Нас грубо потягли в безвість, а потім викинули з мішка, як сміття. Я опинилась на брудній дерев’яній підлозі посеред купи книг, які так само не розуміли, що буде далі. Солдати, які нас принесли почали розмову:</p>
<ul>
<li>И чё нам с этим хламом делать? – сказав один із посіпак.</li>
<li>Приказ ясен: ликвидировать опасный материал. Сжечь всё к чертям собачьим, чтоб и пепла не осталось! – випалив найбільший із них.</li>
</ul>
<p>Мене охопив жах. Навіть уявити страшно, що язики полум’я задушать все навколо.</p>
<ul>
<li>Завтра порешаем. Я с дороги никакой, копыта откидываю, – висловився солдат.</li>
</ul>
<p>Варвари вийшли з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Мені ж залишалося чекати неминучого кінця.</p>
<p>Сонце вже зайшло за обрій. Крізь старе вікно просочувалося тьмяне світло місяця. Пил в приміщенні помалу осідав на палітурці. Валяючись на підлозі, я вже майже змирилась із фатальним фіналом, але раптом почувся тихий скрип дверей. В кімнату зайшов худорлявий солдат. Ступав він тихо й невпевнено, з мішком у руці. Одну за одною хлопець обережно клав у нього книги, намагаючись не наробити шуму. Тремтячі руки підняли мене із паркету і поклали до інших моїх посестер. Хоча я знову опинилась у темряві, проте занепокоєння не відчула.</p>
<p>Ми знову були в дорозі. Солдат скакав на коні галопом, наче остерігаючись переслідування. Мішок трусився, і ми часто стукались одна об одну. Кінь сповільнився. Згодом юнак зіскочив на землю. Він забрав мішок і дав комусь в руки зі словами:</p>
<ul>
<li>Сховай їх десь і бережи як зіницю ока.</li>
</ul>
<p>Більше його голосу я не чула.</p>
<p>Нас занесли в приміщення. Мішок відкрила молода чорнява кароока дівчина. Вона дбайливо витягала кожну книгу і обережно складала на стіл. Будинок був не такий розкішний, як той, що належав дідусеві, але від нього віяло теплом та спокоєм.</p>
<p>Наша нова власниця була завідуючою міської бібліотеки, яка переховувала у себе книги під час масових репресій. Я прожила тут багато років. Спочатку мене помістили в безпечне місце разом з іншими книгами, щоб червоні посіпаки не знищили нас. Через деякий час власниця струсила з нас пил і дала знову відчути дотики рук та перегортання сторінок. Потім до будинку повернувся той самий солдат, що й врятував нас від знищення. Згодом вони із власницею побрались, і на світ з’явилась пара дітлахів. Пам’ятаю, сніжними зимовими вечорами вони сідали у вітальні і читали своїй малечі різні твори. Не буду приховувати, я була найулюбленішою книгою родини.</p>
<p>За пів століття мої сторінки пожовкли, стали сухими й тонкими, як осіннє листя. Колись міцна палітурка тепер була зворушливо потертою на кутиках, а корінець &#8211; обшарпаний та вицвілий на сонці. Час від часу мене брали перечитувати, і я думала, що  в такій приємній атмосфері пройдуть мої останні книжкові роки. Все мало бути ідеально.</p>
<p>24 лютого 2022 року. Цього холодного зимового ранку я прокинулась від  стозвукого грому, що геть не був пов’язаний із погодою. Дверцята книжкової шафи, в якій я лежала, прочинилися через вібрацію. Я роздивлялась навколо, шукаючи власників, та будинок був порожнім. Вони поїхали, забравши із собою все світло і тепло, що наповнювало оселю. Залишився морок. В моїй старій паперовій голові одразу виринув спогад майже столітньої давності. Я знала що сталось. Молоді, щойно видані книги, що лежали поруч, сполошилися від невідомості. Я ж  заново проживала найжахливіший момент у своєму житті.</p>
<p>Світ розколовся в одну мить. Тишу розітнув нещадний свердлячий свист, який за частку секунди переріс у всеохопний гуркіт, від якого моє старе паперове серце заніміло. Залізна смерть вгризлася в плоть будинку з такою люттю, що стіни здригнулися й осіли в задушливій хмарі цегляного пилу. На шафу впала кам’яна брила, розтрощивши все, що було всередині.</p>
<p>Я пам’ятаю сіре небо, вкрите чорним густим димом. Залізні птахи літали навколо, а постріли пронизували важке повітря, залишаючи криваві сліди на асфальті. Я лежала на розтрощеному склі. Сторінки мої розлетілись у різні боки, а палітурка поволі тліла. Раптом мій туманний погляд угледів книгу, яку привезли лише місяць тому. Понівечена, та жива, вона лежала поміж каміння. Я горіла заживо, мовчки змирилася із невідворотною смертю і просто чекала. Але мій фінал не збігався з долею моєї паперової сестри. Останнє, що я бачила &#8211; це те, як маленький хлопчик, весь подертий і брудний, взяв до рученят  книгу і сховав її під одягом. В той момент я зрозуміла, що є речі невмирущі. Поки живе українська книга – житиме і Україна!</p>
<p><em><strong>Марія ДАВИСКИБА,</strong></em></p>
<p><em><strong>випускниця Школи універсального журналіста</strong></em></p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/suzh/prigodi-ukrayinskoyi-knizhki/">Пригоди української книжки</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></content>
		
					<link rel="replies" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/suzh/prigodi-ukrayinskoyi-knizhki/#comments" thr:count="0" />
			<link rel="replies" type="application/atom+xml" href="https://ij.ogo.ua/suzh/prigodi-ukrayinskoyi-knizhki/feed/atom/" thr:count="0" />
			<thr:total>0</thr:total>
			</entry>
		<entry>
		<author>
			<name>Сайт «Я журналіст»</name>
							<uri>https://ij.ogo.ua</uri>
						</author>

		<title type="html"><![CDATA[Чи всі чемпіони приречені бути двієчниками?]]></title>
		<link rel="alternate" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/suzh/chi-vsi-chempioni-prirecheni-buti-dviyechnikami/" />

		<id>https://ij.ogo.ua/?p=57061</id>
		<updated>2026-07-06T15:06:19Z</updated>
		<published>2026-07-06T15:06:19Z</published>
		<category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Гарячі новини" /><category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Школа універсального журналіста" />
		<summary type="html"><![CDATA[<p>Стереотип про те, що спорт та навчання — це несумісні речі, знайомий кожному з нас, але чи так це насправді? Всупереч поширеній думці, я вважаю, що здобутки в одній сфері можуть лише підсилювати результати в іншій. Щоденні тренування не тільки розвивають фізичні якості, а й навчають дисципліни. Саме вона є досить важливою складовою для освіти. [&#8230;]</p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/suzh/chi-vsi-chempioni-prirecheni-buti-dviyechnikami/">Чи всі чемпіони приречені бути двієчниками?</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></summary>

					<content type="html" xml:base="https://ij.ogo.ua/suzh/chi-vsi-chempioni-prirecheni-buti-dviyechnikami/"><![CDATA[<p>Стереотип про те, що спорт та навчання — це несумісні речі, знайомий кожному з нас, але чи так це насправді?</p>
<p>Всупереч поширеній думці, я вважаю, що здобутки в одній сфері можуть лише підсилювати результати в іншій. Щоденні тренування не тільки розвивають фізичні якості, а й навчають дисципліни. Саме вона є досить важливою складовою для освіти. Крім того, здатність долати втому та йти до своєї мети формує характер справжнього переможця.</p>
<p>З власного досвіду скажу, що активні заняття карате та танцями, а також перемоги на олімпіадах у поєднанні з відмінними оцінками — цілком поєднувані речі. А хтось і досі вважає, що захоплення настільки різними видами активності — це щось нереальне.</p>
<p>Ще одним яскравим прикладом є талановитий Ян Чоботар. Змалечку він віддавав себе танцювальному залу. Майже щодня — семигодинні тренування. Яну лише пʼятнадцять років, а він уже підкорює міжнародні сцени і дає власні майстер-класи. І я була на одному з них, а тому дійсно захоплююсь цією людиною.</p>
<p>Отже, перемоги в різних галузях — це не вирок для здібностей, а свідчення сильного характеру та прагнення до самовдосконалення, що приводить до вершин.</p>
<p><em><strong>Анастасія АБИЗОВА,</strong></em></p>
<p><em><strong>випускниця Школи універсального журналіста</strong></em></p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/suzh/chi-vsi-chempioni-prirecheni-buti-dviyechnikami/">Чи всі чемпіони приречені бути двієчниками?</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></content>
		
					<link rel="replies" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/suzh/chi-vsi-chempioni-prirecheni-buti-dviyechnikami/#comments" thr:count="0" />
			<link rel="replies" type="application/atom+xml" href="https://ij.ogo.ua/suzh/chi-vsi-chempioni-prirecheni-buti-dviyechnikami/feed/atom/" thr:count="0" />
			<thr:total>0</thr:total>
			</entry>
		<entry>
		<author>
			<name>Сайт «Я журналіст»</name>
							<uri>https://ij.ogo.ua</uri>
						</author>

		<title type="html"><![CDATA[Електрофілософія]]></title>
		<link rel="alternate" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/suzh/elektrofilosofiya/" />

		<id>https://ij.ogo.ua/?p=57059</id>
		<updated>2026-07-06T15:04:20Z</updated>
		<published>2026-07-06T15:04:20Z</published>
		<category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Гарячі новини" /><category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Школа універсального журналіста" />
		<summary type="html"><![CDATA[<p>Є така деталь в електроніці — діод. На перший погляд він дуже простий: пропускає струм лише в одному напрямку, а в іншому його блокує. Саме через це багато електронних пристроїв працюють правильно. Мені здається, що люди теж можуть бути схожими на діоди. Вони не пропускають у своє життя все підряд. Вони вміють сказати «ні» поганим [&#8230;]</p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/suzh/elektrofilosofiya/">Електрофілософія</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></summary>

					<content type="html" xml:base="https://ij.ogo.ua/suzh/elektrofilosofiya/"><![CDATA[<p>Є така деталь в електроніці — діод. На перший погляд він дуже простий: пропускає струм лише в одному напрямку, а в іншому його блокує. Саме через це багато електронних пристроїв працюють правильно.</p>
<p>Мені здається, що люди теж можуть бути схожими на діоди. Вони не пропускають у своє життя все підряд. Вони вміють сказати «ні» поганим звичкам, токсичним людям або рішенням, які можуть їм зашкодити. Хтось назве це впертістю, але насправді це здатність захищати власні принципи.</p>
<p>Якби діод пропускав струм у будь-якому напрямку, схема могла б вийти з ладу. Так само і людина, яка погоджується на все без роздумів, ризикує втратити себе. Іноді одна проста відмова може вберегти від великої помилки.</p>
<p>Тому, як на мене, кожному варто бути трохи схожим на діод: залишатися відкритим для хорошого, але не дозволяти всьому негативному безперешкодно проходити у своє життя. Саме такі межі допомагають зберегти характер і не збитися зі свого шляху.</p>
<p><em><strong>Юліан ШЕПЕТЬКО,</strong></em></p>
<p><em><strong>випускник Школи універсального журналіста</strong></em></p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/suzh/elektrofilosofiya/">Електрофілософія</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></content>
		
					<link rel="replies" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/suzh/elektrofilosofiya/#comments" thr:count="0" />
			<link rel="replies" type="application/atom+xml" href="https://ij.ogo.ua/suzh/elektrofilosofiya/feed/atom/" thr:count="0" />
			<thr:total>0</thr:total>
			</entry>
		<entry>
		<author>
			<name>Сергій Шагоферов</name>
					</author>

		<title type="html"><![CDATA[7 критеріїв вибору відеопроєктора на стіну]]></title>
		<link rel="alternate" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/blog/7-kriteriyiv-viboru-videoproyektora-na-stinu/" />

		<id>https://ij.ogo.ua/?p=57055</id>
		<updated>2026-06-30T12:55:01Z</updated>
		<published>2026-06-30T12:55:01Z</published>
		<category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Блог" />
		<summary type="html"><![CDATA[<p>Проєктор використовують для перегляду фільмів, ігор та презентацій на великому екрані, зазвичай — на стіні або дошці в аудиторії. Якість зображення залежить не лише від ціни, а й від набору технічних характеристик. Перед купівлею важливо оцінити умови приміщення та сценарії використання. Як вибрати модель, яка забезпечить стабільне зображення без втрати якості та затримок сигналу, розповідаємо [&#8230;]</p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/blog/7-kriteriyiv-viboru-videoproyektora-na-stinu/">7 критеріїв вибору відеопроєктора на стіну</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></summary>

					<content type="html" xml:base="https://ij.ogo.ua/blog/7-kriteriyiv-viboru-videoproyektora-na-stinu/"><![CDATA[<p>Проєктор використовують для перегляду фільмів, ігор та презентацій на великому екрані, зазвичай — на стіні або дошці в аудиторії. Якість зображення залежить не лише від ціни, а й від набору технічних характеристик. Перед купівлею важливо оцінити умови приміщення та сценарії використання. Як вибрати модель, яка забезпечить стабільне зображення без втрати якості та затримок сигналу, розповідаємо в статті нижче.</p>
<p><img fetchpriority="high" decoding="async" class="aligncenter size-full wp-image-57056" src="https://ij.ogo.ua/wp-content/uploads/2026/06/Q6A-2.jpg" alt="" width="700" height="282" srcset="https://ij.ogo.ua/wp-content/uploads/2026/06/Q6A-2.jpg 700w, https://ij.ogo.ua/wp-content/uploads/2026/06/Q6A-2-300x121.jpg 300w" sizes="(max-width: 700px) 100vw, 700px" /></p>
<h2>Яскравість світлового потоку</h2>
<p>Оцінюйте яскравість у люменах і порівнюйте її з умовами приміщення. У світлому приміщенні проєктор потребує високого світлового потоку, щоб зображення залишалося чітким. У затемненому приміщенні достатньо менших значень. При цьому <a href="https://allo.ua/ua/proektory/">ціна проєктора</a> далеко не завжди впливає на показники яскравості. Обов’язково перевіряйте роботу пристрою при денному світлі та при штучному освітленні — наочні відеоогляди та відгуки покупців допомагають легше зорієнтуватися.</p>
<h2>Роздільна здатність зображення</h2>
<p>Обирайте роздільну здатність відповідно до завдань, наприклад:</p>
<ol>
<li>Full HD підходить для фільмів і більшості ігор;</li>
<li>4K забезпечує високу деталізацію та зберігає чіткість на великих діагоналях.</li>
</ol>
<p>Роздільна здатність також впливає на різкість тексту та дрібних деталей. Чим більший формат трансляції, тим вищим має бути цей показник для якісного результату.</p>
<h2>Проєкційна відстань і коефіцієнт проєкції</h2>
<p>Заздалегідь виміряйте відстань від проєктора до стіни та порівняйте її з можливою діагоналлю зображення. Короткофокусні моделі формують велике зображення при близькому розміщенні. Стандартні пристрої потребують більше простору. Враховуйте планування кімнати під час вибору — подумайте, де саме стоятиме проєктор.</p>
<h2>Якість передачі темних відтінків</h2>
<p>Оцінюйте глибину темних сцен і переходи між світлом та тінню. Високий контраст зберігає деталі у фільмах та іграх. Перевіряйте зображення на сценах із широким діапазоном яскравості, щоб побачити поведінку матриці.</p>
<h2>Інтерфейси та способи підключення</h2>
<p>Перевіряйте наявність:</p>
<ol>
<li>HDMI;</li>
<li>USB;</li>
<li>бездротових модулів.</li>
</ol>
<p>Провідне підключення забезпечує стабільний сигнал без затримок, тоді як бездротові технології спрощують роботу з ноутбуками та смартфонами.</p>
<h2>Тип джерела світла та термін служби</h2>
<p>Існують лампові, світлодіодні та лазерні рішення:</p>
<ol>
<li>лазерні та світлодіодні моделі з каталогу Алло працюють довше та швидко виходять на робочий режим;</li>
<li>лампові проєктори коштують дешевше, але потребують регулярної заміни, тому важливо врахувати витрати на обслуговування.</li>
</ol>
<h2>Рівень шуму та вбудований звук</h2>
<p>Перевіряйте рівень шуму системи охолодження під час роботи на високій яскравості. Тиха робота підвищує комфорт під час тривалого перегляду. Вбудовані динаміки в проєкторах зазвичай підходять для базового використання, але для фільмів та ігор краще підключати зовнішню акустику.</p>
<p>&nbsp;</p>
<p><em>На правах реклами</em></p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/blog/7-kriteriyiv-viboru-videoproyektora-na-stinu/">7 критеріїв вибору відеопроєктора на стіну</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></content>
		
					<link rel="replies" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/blog/7-kriteriyiv-viboru-videoproyektora-na-stinu/#comments" thr:count="0" />
			<link rel="replies" type="application/atom+xml" href="https://ij.ogo.ua/blog/7-kriteriyiv-viboru-videoproyektora-na-stinu/feed/atom/" thr:count="0" />
			<thr:total>0</thr:total>
			</entry>
		<entry>
		<author>
			<name>Сайт «Я журналіст»</name>
							<uri>https://ij.ogo.ua</uri>
						</author>

		<title type="html"><![CDATA[Від фронту до безпеки: як волонтери рятують українські родини]]></title>
		<link rel="alternate" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/vid-frontu-bezpeki-yak-volonteri-ryatuyut-ukrayinski-rodini/" />

		<id>https://ij.ogo.ua/?p=57052</id>
		<updated>2026-06-09T19:43:56Z</updated>
		<published>2026-06-09T19:43:56Z</published>
		<category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Я - журналіст" />
		<summary type="html"><![CDATA[<p>Робота на XVI всеукраїнський конкурс &#8220;Я &#8211; журналіст!&#8221; Авторки: Богдана ІВАНЧО та Анастасія ЛИВЛЯС, вихованки гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області</p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/vid-frontu-bezpeki-yak-volonteri-ryatuyut-ukrayinski-rodini/">Від фронту до безпеки: як волонтери рятують українські родини</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></summary>

					<content type="html" xml:base="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/vid-frontu-bezpeki-yak-volonteri-ryatuyut-ukrayinski-rodini/"><![CDATA[<p>Робота на XVI всеукраїнський конкурс &#8220;Я &#8211; журналіст!&#8221;</p>
<p>Авторки:</p>
<p><em><strong>Богдана ІВАНЧО та Анастасія ЛИВЛЯС, вихованки гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області</strong></em></p>
<div class="video-container"><iframe title="Від фронту до безпеки: як волонтери рятують українські родини " width="1060" height="596" src="https://www.youtube.com/embed/Xd2d6ByPFIA?feature=oembed" frameborder="0" allow="accelerometer; autoplay; clipboard-write; encrypted-media; gyroscope; picture-in-picture; web-share" referrerpolicy="strict-origin-when-cross-origin" allowfullscreen></iframe></div>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/vid-frontu-bezpeki-yak-volonteri-ryatuyut-ukrayinski-rodini/">Від фронту до безпеки: як волонтери рятують українські родини</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></content>
		
					<link rel="replies" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/vid-frontu-bezpeki-yak-volonteri-ryatuyut-ukrayinski-rodini/#comments" thr:count="0" />
			<link rel="replies" type="application/atom+xml" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/vid-frontu-bezpeki-yak-volonteri-ryatuyut-ukrayinski-rodini/feed/atom/" thr:count="0" />
			<thr:total>0</thr:total>
			</entry>
		<entry>
		<author>
			<name>Сайт «Я журналіст»</name>
							<uri>https://ij.ogo.ua</uri>
						</author>

		<title type="html"><![CDATA[Мрія, що живе в серці: історія Тетяни Герцуської]]></title>
		<link rel="alternate" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/mriya-shho-zhive-v-sertsi-istoriya-tetyani-gertsuskoyi/" />

		<id>https://ij.ogo.ua/?p=57050</id>
		<updated>2026-06-09T19:37:47Z</updated>
		<published>2026-06-09T19:37:47Z</published>
		<category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Я - журналіст" />
		<summary type="html"><![CDATA[<p>Конкурсна відеоробота Олександри МІКЛИ, вихованки гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області, учениці 8 класу Лохівського ЗЗСО імені Юрія Герца Закарпатської області &#160;</p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/mriya-shho-zhive-v-sertsi-istoriya-tetyani-gertsuskoyi/">Мрія, що живе в серці: історія Тетяни Герцуської</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></summary>

					<content type="html" xml:base="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/mriya-shho-zhive-v-sertsi-istoriya-tetyani-gertsuskoyi/"><![CDATA[<p>Конкурсна відеоробота <em><strong>Олександри МІКЛИ, вихованки гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області, учениці 8 класу Лохівського ЗЗСО імені Юрія Герца Закарпатської області</strong></em></p>
<div class="video-container"><iframe title="Мрія, що живе в серці: історія Тетяни Герцуської" width="1060" height="596" src="https://www.youtube.com/embed/YhqqgUDlpr8?feature=oembed" frameborder="0" allow="accelerometer; autoplay; clipboard-write; encrypted-media; gyroscope; picture-in-picture; web-share" referrerpolicy="strict-origin-when-cross-origin" allowfullscreen></iframe></div>
<p>&nbsp;</p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/mriya-shho-zhive-v-sertsi-istoriya-tetyani-gertsuskoyi/">Мрія, що живе в серці: історія Тетяни Герцуської</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></content>
		
					<link rel="replies" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/mriya-shho-zhive-v-sertsi-istoriya-tetyani-gertsuskoyi/#comments" thr:count="0" />
			<link rel="replies" type="application/atom+xml" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/mriya-shho-zhive-v-sertsi-istoriya-tetyani-gertsuskoyi/feed/atom/" thr:count="0" />
			<thr:total>0</thr:total>
			</entry>
		<entry>
		<author>
			<name>Голубєв Віталій</name>
							<uri>https://ij.ogo.ua</uri>
						</author>

		<title type="html"><![CDATA[Просто Пес]]></title>
		<link rel="alternate" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/prosto-pes/" />

		<id>https://ij.ogo.ua/?p=57048</id>
		<updated>2026-06-09T19:25:18Z</updated>
		<published>2026-06-09T19:25:18Z</published>
		<category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Я - журналіст" />
		<summary type="html"><![CDATA[<p>Закінчувався жовтень. Я брела додому після занять у школі. Після літніх канікул, проведених у гірському, оточеному лісом, селі, де повітря пахне травами і медом, де зорі настільки близько, що, здається, дотягнешся рукою, я важко знову звикала до школи. Хоч цього літа в селі ( яку, як і мене привезли на природу) була лиш одна дівчинка [&#8230;]</p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/prosto-pes/">Просто Пес</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></summary>

					<content type="html" xml:base="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/prosto-pes/"><![CDATA[<p>Закінчувався жовтень. Я брела додому після занять у школі. Після літніх канікул, проведених у гірському, оточеному лісом, селі, де повітря пахне травами і медом, де зорі настільки близько, що, здається, дотягнешся рукою, я важко знову звикала до школи. Хоч цього літа в селі ( яку, як і мене привезли на природу) була лиш одна дівчинка мого віку, ми з нею і бабусиним Рексом набігалися, надихалися, наїлися лісових ягід. Та недавно ми з татом повезли бабусі дещо на зиму, бо інколи взимку навіть досить потужна татова машина “задихається” на тих горах, а старі автобуси рідко доїжджають аж до села, і дізналися сумну новину &#8211; Рекса не стало. До цього я якось не думала, що собаки, як люди &#8211; старіють, хворіють і вмирають.</p>
<p>Мої сумні думки перервав гучний гавкіт. Красива собачка модної породи мальтіпу  з  “зачіскою” від дорогого майстра, брендовий комбінезончик, витончена хазяйка, яка гидливо відтягувала свою живу іграшку від купи листя :”Фу, фу, облиш, він брудний і блохастий!”&#8230;</p>
<p>На купі жовто-зеленого осіннього листя, майже зливаючись з ним,  лежав пес немодної тепер породи німецька вівчарка. Він підняв голову, глянув на голосного песика і відвернувся. Пані з песиком пішла, а я залишилась стояти. Цією дорогою, через невеличкий парк між гуртожитком і корпусом місцевого універу, я йду  двічі на тиждень, але дотепер пса тут не бачила, а може не звернула уваги. Він явно не був бродячим, правда виглядав худим, а сивина на морді свідчила про старість.</p>
<ul>
<li>Ти чого лежиш? Хворий чи що? Йди додому, тут холодно!</li>
</ul>
<p>Пес повернув голову, глянув на мене упівока і байдуже відвернувся.</p>
<p>Наступного дня, кинувши в ранець пару шматочків ковбаси, я після уроків пішла в парк, кинула їжу здалеку, але Пес лише глянув, втягнув носом повітря і… відвернувся. На всі мої вмовляння не реагував, лиш по рухах вуха можна було зрозуміти, що він слухає.</p>
<p>Через кілька днів тато поцікавився, де я блукаю після школи. Довелося розповісти про Пса. ( Я стала його так називати після того, як перебрала цілу купу кличок, але жодна з них мого знайомця не зацікавила).</p>
<p>Тато, знаючи мою любов до усіх собак світу, не розсердився, правда, нагадав про небезпеку і пообіцяв порадитись зі знайомим собаківником: може можна буде забрати Пса в село?</p>
<p>Через кілька днів ми пішли відвідати Пса разом з татом. Тато заговорив до собаки, сказав, що хоче його забрати, дати йому дім.  Пес, почувши татів голос, піднявся, але потягнув носом повітря і, накульгуючи, повернув углиб парку. Але, коли ми повернулися, щоб йти геть, хрипло гавкнув, ми вражено озирнулися і я побачила, що Пес ворухнув хвостом.</p>
<ul>
<li>Він тебе зрозумів, він тобі подякував! &#8211; Я аж стрибала від радості.</li>
</ul>
<p>Собаківник був зайнятий, тато поїхав у справах, а ми з молодшою сестрою затемпературили. То ж у перший шкільний день я бігом вискочила з класу після уроків і помчала в парк. Біля огорожі стояв мінітрактор з причепом, куди двоє літніх чоловіків зсипали листя.</p>
<ul>
<li>Чого тобі? &#8211; звернув на мене увагу один з них.</li>
<li>Пес, тут був Пес!</li>
<li>Твій чи що?</li>
<li>Напевне той, що здох, охоронець сказав, той, що згрібав листя, &#8211; байдуже відреагував другий чоловік.</li>
</ul>
<p>Я відвернулася, сльози заливали окуляри. Вдома мене довго не могли заспокоїти.</p>
<ul>
<li>Може в нього була якась серйозна хвороба, &#8211; умовляв тато. &#8211; Ми щось придумаємо, якщо ти так хочеш собаку.</li>
</ul>
<p>Я продовжувала ходити знайомою дорогою і деколи зупинялася, розглядаючи нові купи листя, які осінь зривала з дерев, і згадувала Пса.</p>
<p>Історія несподівано дістала продовження. Охоронець виявився знайомим тата і якось у розмові згадав пса, який кілька місяців жив у парку.</p>
<ul>
<li>Був дуже розумний, вчений, але йому не пощастило.</li>
</ul>
<p>Пес виявився переселенцем. Його господарі, сімейна пара, яка разом з старенькою мамою ледве вирвалися з прифронтового пекла у перші дні війни, розповіли, що з жалем розсталися зі своїм улюбленцем,бо великій собаці не знайшлося місця у машині з напівлежачою жінкою і речами. Але, переночувавши у рідних на безпечній території, де мама умовила залишити їі, вранці з подивом і радістю побачили свою собаку на подвір&#8217;ї, худу, стомлену, у крові, але живу. Далі поіхали втрьох. Пошкоджена нога  заживала погано і собака так і лишилась кульгавою. Деякий час подружжя жило в університетському гуртожитку, туди собаку не пускали. Але господарі постелили ій у парку, кормили і собака щоранку виглядала їх біля дверей. Але господарі поїхали ще далі.</p>
<p>Чи не хотіли брати собаку чи ще яка причина, але пес залишився. Щодня чекав коло дверей, потім обходив усі знайомі місця і повертався на своє місце. Спочатку не хотів їсти, потім їв те, що йому приносили з кухні, але коли ніхто не дивився. Напевно, помер від суму, собака не людина, вона ніколи не зраджує.</p>
<ul>
<li>Ці слова я пам&#8217;ятатиму все життя, &#8211; пообіцяла я Псові.</li>
</ul>
<p>А днями тато дотримав слова. Правда, собачку &#8211; маленького курцхаара, купили для тітоньки (маминоі сестри, яка живе разом з бабусею у селі). Але я зможу під час канікул вчити іі, тренувати, гратися. Бабуся захотіла назвати собачку Рекс, але я розповіла ій історію про собаку, яку зустріла у парку, ми поплакали і бабуся сказала: ”Пес, так Пес!”</p>
<p>Тепер я читаю книжку про породу курцхаар і чекаю вихідних. Навіть якщо влітку в селі знову не буде з ким дружити, мене чекатиме Пес.</p>
<p><em><strong>Дар&#8217;я ШЕРШУН,</strong></em></p>
<p><em><strong>вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,</strong></em></p>
<p><em><strong>учениця 7-І класу ЗОШ №13 міста Мукачева</strong></em></p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/prosto-pes/">Просто Пес</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></content>
		
					<link rel="replies" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/prosto-pes/#comments" thr:count="0" />
			<link rel="replies" type="application/atom+xml" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/prosto-pes/feed/atom/" thr:count="0" />
			<thr:total>0</thr:total>
			</entry>
		<entry>
		<author>
			<name>Сайт «Я журналіст»</name>
							<uri>https://ij.ogo.ua</uri>
						</author>

		<title type="html"><![CDATA[&#8220;Не чоловіча&#8221; робота]]></title>
		<link rel="alternate" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/ne-cholovicha-robota/" />

		<id>https://ij.ogo.ua/?p=57046</id>
		<updated>2026-06-09T19:15:25Z</updated>
		<published>2026-06-09T19:15:25Z</published>
		<category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Я - журналіст" />
		<summary type="html"><![CDATA[<p>Можна довго дивитися на те, як чоловічі руки віртуозно вплітають у сітчасту основу стрічки тканини. Такий потрібний нині на фронті нашим військовим атрибут, який маскує і техніку і місця розташування військових, Сергій Михайлович Азаров в&#8217;яже вже кілька місяців. Каже, що загалом зв&#8217;язав уже може й два десятки сіток. Усе своє життя він працював, був між [&#8230;]</p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/ne-cholovicha-robota/">&#8220;Не чоловіча&#8221; робота</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></summary>

					<content type="html" xml:base="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/ne-cholovicha-robota/"><![CDATA[<p>Можна довго дивитися на те, як чоловічі руки віртуозно вплітають у сітчасту основу стрічки тканини. Такий потрібний нині на фронті нашим військовим атрибут, який маскує і техніку і місця розташування військових, Сергій Михайлович Азаров в&#8217;яже вже кілька місяців. Каже, що загалом зв&#8217;язав уже може й два десятки сіток. Усе своє життя він працював, був між людьми і тому, коли дізнався, що у волонтерській організації бракує робочих рук, прийшов і сумлінно виконує незвичну для чоловіка роботу. Йому подобається, що тут все чітко організоване. Керівник організації, волонтери забезпечують тканиною, жінки, яким важко довго стояти на ногах &#8211; нарізають ту тканину на смужки, а потім ще й надрізають, щоб на сітці вона нагадувала листочки… Військові добре знають, куди звертатися ( свідчення цьому численні грамоти та подяки від фронтовиків, якими обвішані всі стіни), тому замовлень завжди дуже багато.</p>
<p>З рідного Бердянська разом з дружиною виїхав одразу, щойно дізнався про вторгнення. Документи, ліки, деякі речі стояли запаковані вже кілька днів. Сам Сергій Михайлович після армії якийсь час прослужив прапорщиком, то ж без зайвих слів повірив зятеві &#8211; підполковнику, який попередив: “ Щось буде серйозне, будьте готові виїхати за кілька хвилин”. Та й “ждуни” насторожували &#8211; було зрозуміло, що їх щось радує. Спочатку родина поїхала на Хмельниччину, але там через постійні тривоги було не дуже затишно, тому вирішили їхати на Закарпаття, де було найголовніше &#8211; житло. Коли зятя &#8211; кадрового війського, перевели на інше місце служби, донька ( також має військове звання &#8211; сержант) поїхала слідом, службова квартира лишилася закритою.</p>
<p>Сергій Михайлович, хоч чудово володіє українською, довго звикав до специфічноі місцевоі закарпатської говірки, сумував за рідним містом, морем, друзями. Колись їх було немало, адже майже три десятиліття відпрацював на заводі, був висококваліфікованим токарем- розточником. У Бердянську лишилася рідні люди, квартира, машина, знайомі вулиці&#8230; Та найбільше гнітило, що під окупацією залишилися старенька мама і сестра.</p>
<p>Згадавши маму, Сергій Михайлович замовкає, на кілька секунд опускає голову.</p>
<p>&#8211; Вірив, що ще побачимось, але&#8230;</p>
<p>У 2023- матері не стало. З сестрою і кількома вірними друзями спілкуються рідко &#8211; для них небезпечно та й зв&#8217;язок нестабільний.</p>
<p>-Щоб поговорити, сестрі доводилося їхати за кілька кілометрів, де був більш- менш зв&#8217;язок, а тепер там все повиключали, то може вже навіть і не поговоримо більше, &#8211; каже чоловік.</p>
<p>На несміливе запитання: “ Ви не змогли поїхати на похорон?”, &#8211; Сергій Михайлович реагує дуже емоційно: ” Та я б якраз до підвалу доїхав!”. Побачивши, що я не зрозуміла, пояснює, що там, де зараз ворог, є списки, де всі неблагонадійні давно записані. А він і сам неблагонадійний, бо не радів “визволителям”, та й два зяті, донька, онук &#8211; усі у війську, а це…</p>
<ul>
<li>Його б найближчі сусіди здали, &#8211; сердито доповнює жінка, яка в&#8217;яже сітку поруч, &#8211; він би може й до підвалу не дійшов. Там на таких, як ми, кулі не шкодують.</li>
</ul>
<p>У приміщенні, де знаходиться один з підрозділів волонтерського руху “ Мукачівські сітки”, холодно, велику площу важко зігріти одним електрообігрівачем, та й  електрику часто відключають, люди працюють у верхньому одязі, дехто в рукавичках.</p>
<p>Цим людям не платять гроші, ніхто їх не змушує йти сюди щодня, не всі мають такий мотив, як Сергій Михайлович. Йому хотілося б захистити собою  усіх своїх, які виконують нині найголовнішу роботу &#8211; тримають фронт, він і сам готовий відправитись туди, та вік вже не той.  Всі ці люди, волонтери, вірять в мирне майбутнє України, мріють повернутися до своїх домівок, а наразі щирою працею намагаються наблизити спільну перемогу.</p>
<p><em><strong>Соломія ПОЛЕВА,</strong></em></p>
<p><em><strong>вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,</strong></em></p>
<p><em><strong>учениця 7-Б класу ЗОШ №16 міста Мукачева</strong></em></p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/ne-cholovicha-robota/">&#8220;Не чоловіча&#8221; робота</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></content>
		
					<link rel="replies" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/ne-cholovicha-robota/#comments" thr:count="0" />
			<link rel="replies" type="application/atom+xml" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/ne-cholovicha-robota/feed/atom/" thr:count="0" />
			<thr:total>0</thr:total>
			</entry>
		<entry>
		<author>
			<name>Сайт «Я журналіст»</name>
							<uri>https://ij.ogo.ua</uri>
						</author>

		<title type="html"><![CDATA[Стати героєм? Не планував!]]></title>
		<link rel="alternate" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/stati-geroyem-ne-planuvav/" />

		<id>https://ij.ogo.ua/?p=57044</id>
		<updated>2026-06-09T19:07:26Z</updated>
		<published>2026-06-09T19:07:26Z</published>
		<category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Гарячі новини" /><category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Я - журналіст" />
		<summary type="html"><![CDATA[<p>Йдучи на зустріч з людиною, яка має стати героєм статті, згадувала запитання, на які хотіла почути відповідь, переживала, чи зможу розговорити, уявляла собі звичайного, середнього віку, закарпатця &#8211; із тих, що колись жили спокійним життям серед гір, лісів і тиші. Але вже з перших хвилин розмови стало зрозуміло: переді мною зовсім інша людина… Його погляд [&#8230;]</p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/stati-geroyem-ne-planuvav/">Стати героєм? Не планував!</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></summary>

					<content type="html" xml:base="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/stati-geroyem-ne-planuvav/"><![CDATA[<p>Йдучи на зустріч з людиною, яка має стати героєм статті, згадувала запитання, на які хотіла почути відповідь, переживала, чи зможу розговорити, уявляла собі звичайного, середнього віку, закарпатця &#8211; із тих, що колись жили спокійним життям серед гір, лісів і тиші. Але вже з перших хвилин розмови стало зрозуміло: переді мною зовсім інша людина… Його погляд нагадав мені одного сільського, майже столітнього довгожителя. Люди говорили, що в того дідуся такі очі, бо він вже бачить вічність, щось таке, чого не може собі уявити проста людина.</p>
<p>Свою розповідь Руді  і справді почав зі свого мирного життя.  До війни усе було просто: дім, родина, робота, плани на завтра. Закарпаття для нього було не просто місцем проживання &#8211; це був спокій, родина, привітні люди, гарна природа, робота. Увечері його чекала дружина, дитячий сміх, запах домашньої їжі, тепло власних стін. Він водив синів до школи, допомагав їм з  уроками, планував майбутнє. Але у 2014 році мирне життя обірвалося. І  хоч стріляли десь далеко, а не поруч з домом, задумався, зважував,мовчав, а потім сказав рідним: «Я не можу сидіти, коли Україні погано». І поїхав на війну.</p>
<p>Перший раз взяти в руки зброю було і цікаво, і страшно. Йому видали холодний і важкий автомат. Інструктори вчили: як тримати, як заряджати, як не панікувати. Пальці тремтіли, серце калатало. Йому здавалося, що навіть постріл звучить інакше, коли знаєш &#8211; це не навчання. У перші дні боліло все тіло: від важкого незвичного бронежилета, від постійного бігу, від напруги.</p>
<ul>
<li>А голова просто пухла, &#8211; з натяком на посмішку продовжив Руді.</li>
</ul>
<p>На моє невисловлене наївне: “ Від каски?”, відповів &#8211; “Від думок!”  Тоді він вперше усвідомив: тут немає місця слабкості, тут себе не пожалієш, мусиш і робиш те, що треба.</p>
<p>Потім були окопи, холод, нічні чергування. Спали уривками, не роздягаючись, зброя під рукою. Земля стала домом, а небо &#8211; ворогом. Кожен свист міни різав повітря і серце.</p>
<p>-Там або одразу ламаєшся або різко  дорослішаєш, &#8211; вдивляючись кудись у видиме лише йому, монотонно продовжив мій візаві. По-справжньому страшно стало, коли загинув перший боєць. Учора ввечері сміялися, сьогодні вранці &#8211; тиша.</p>
<p>&#8211; Війна забрала життя молодого здорового хлопця, а від моєї душі щось відкололося…</p>
<p>Коли Руді демобілізувався, здавалося &#8211; зцілився, але не до кінця. Він знову обіймав дітей, чув їхній сміх, та всередині постійно жив неспокій. Уночі прокидався від уявних вибухів, різко сідав на ліжку, прислухався до тиші. Діти дивилися злякано, дружина брала його за руку й шепотіла, що все добре.</p>
<p>-Я думав, що повернуся і все забудеться, але та сука ( він кинув погляд на мене і виправився) та проклята війна вже пустила в мені коріння.</p>
<p>А потім настав 2022 рік. Повномасштабне вторгнення для людини, яка вже пізнала війну, не залишило сумнівів. Він знову зібрав речі. Той день болів сильніше, ніж у 2014-му. Діти не хотіли відпускати. Вже досить дорослі хлопці мовчки трималися за його куртку. Дружина плакала тихо, не кричала &#8211; просто дивилася, ніби хотіла запам’ятати кожну рису обличчя. Він обіймав їх і хоч на серці було дуже важко, повторював: «Зі мною все буде добре!».</p>
<p>-Я не міг піддатися слабкості,- розумієш?  Руді перевів погляд на мене. &#8211; Мусів показати впевненість, бути сильним!</p>
<p>16 березня Руді  поїхав на фронт. Перші дні знову були схожі на кошмар. Нове коло людей, інша реальність. Тут не рахували дні тижня &#8211;  рахували живих. Довелося звикати до постійного гуркоту,  вибухів.</p>
<p>-Сидиш, їж, а сам слухаєш небо. Спиш &#8211; у бронежилеті. Мовчиш, а в голові гримить. Але таке солдатське життя. З таких, як я і складається армія. Бо ким ми були в цивільному житті? Хтось робітником, хтось вчителем, от навіть один наш ужгородський професор воював. Ми вміли щось робити своїми руками, хтось “ працював” головою, ніхто ж не мріяв убивати… А тепер мусили навчитися це робити.</p>
<p>Зв’язок із родиною був рідкістю. Іноді мережі не було тижнями. Доводилося шукати найвищі точки: пагорби, руїни будівель, щоб спіймати хоч одну риску зв’язку.  Навіть тоді, коли було зовсім важко, дружині писав: “ Зі мною все добре!” Окремо писав синам, щоб підтримували маму, щоб  не додавали  їй клопоту та й самі щоб не хвилювалися.</p>
<p>-В сім’ї так: “ Знають, що живий, що ніби все добре &#8211; тримаються! Надіятися дуже важливо”…</p>
<p>Одного разу їм з хлопцями довелося заходити в бій на техніці.  Повітря було важке, ніби сама природа знала, що зараз станеться щось страшне. В танку — тісно, темно, гарячий метал і запах мастила. Серце гупало в грудях, як молот. Він стискав зброю й намагався не думати про бій, згадував дітей: виросли хлопці, подорослішали&#8230;</p>
<p>Раптом &#8211; різкий поштовх. Наче  вирвали з-під ніг землю. Танк якось підстрибнув, закрутився. Метал скреготав, вуха заклало, щось вибухало, горіло. Полум’я ковтало простір, густий дим роздирав груди, хтось кричав, хтось молився. Він наосліп намагався виповзти, але тіло не слухалося, з усіх боків було розпечене залізо.</p>
<p>-Чомусь мені в той момент було все одно, що буде далі, головне &#8211; вдихнути нормального повітря.</p>
<p>Досі не розуміє,як хлопцям вдалося його витягнути з тої пастки. Уже на землі він побачив, як корчиться від жару метал,  вибухи розривають ніч і війна за секунди забирає в людини все.</p>
<p>-Хлопці завжди жартували з мого імені, бо знайомлячись, думали, що то позивний :” Ну, який ти рудий, ти ж чорнявий! Фарбований чи що?” Рудольф, скорочено &#8211; Руді, не дуже поширене ім’я, а от після того танка сміятися перестали,  я став таким &#8211; сірим.</p>
<p>Мій співрозмовник, все так же дивлячись кудись далеко, замовкає. Рада, що він говорить сам, не чекаючи моїх запитань, мовчу і я. Та все ж, не витримавши довгої паузи, нагадую про себе: “А що було далі, вас поранили?”</p>
<p>-Та ні, правда, підсмажився трохи і досить довго не міг нормально дихати. А далі… А далі воював, як усі, та пізніше сталося те, чим найбільше лякали &#8211; полон.</p>
<p>Все сталося просто. Під час стрілянини вибухом відкинуло вбік, втратив свідомість, а до тями прийшов уже від “Хохол, руки вверх!”</p>
<p>-Ті 140 днів, майже п’ять місяців, тут, доторкаючись до грудей, &#8211; продовжує Руді, вони в мене записані посекундно. І розповідає далі.</p>
<p>Нормальної їжі &#8211; нема, світла нема, холодні слизькі стіни, мокра підлога, густе повітря…Хочуть, наллють якоїсь баланди, не хочуть &#8211; не дадуть нічого, сидіти не можна, тільки стояти.</p>
<ul>
<li>Довго стояти?- запитую наївно.</li>
<li>Цілий день, до відбою. Сідати не можна, можна падати, але тоді буде боляче ( ні,не від падіння, від “ виховання”).  Шлунок зводить від голоду, тіло &#8211; від холоду, душу &#8211; від страху. Найгірше, коли не пускали в туалет, організм знає своє, а ти починаєш себе ненавидіти.</li>
</ul>
<p>Темрява не приносила відпочинку. Кожен шурхіт змушував здригатися. Кроки &#8211; значить прийшли. А якщо прийшли, то знов буде боляче. Люди просто ламалися, готові були на будь-що , лише б не знущалися.</p>
<p>-А що Ви робили, щоб не здатися?</p>
<p>&#8211; Думав! Уявляв себе вдома, на городі, поруч з сім’єю. У голові жила одне: «Я мушу вижити. Я маю повернутися!».Але як?</p>
<p>-Серед охоронців не всі були останніми покидьками. Вони прийшли воювати, але не всі були готові вбити. Війна дивна штука: інколи люди домовляються навіть серед ненависті.</p>
<p>Він зробив вигляд, що зламався, що погоджується співпрацювати. Сказав, ніби знає точку, куди можна вдарити. Вони повірили і вдарили. Накрило їхню ж позицію.</p>
<p>-Ту, де були Ви?</p>
<p>&#8211; Не зовсім, недалеко була будівля з якимсь їхнім начальством. Я ж не міг дати їм вдарити по моїх хлопцях? Там вибір невеликий, або тобі  переламають всі кості або ти ризикнеш і може пощастить…</p>
<p>Ризикнув, почався хаос. Крики, метушня, дим…  В цій плутанині він ще з кількома спробували утекти. Біг, скільки  несли ноги. Повітря різало груди. Кров бухала у вухах. Та що міг знесилений організм…</p>
<p>-Тепер били постійно , так, як ще не били. Я перший раз не витримав,  кричав від болю, кляв їх, світ темнів, даючи забуття і знову повертав до дійсності. Стрибали по руках, били ногами, лякали &#8211; стріляли поруч з головою, потім кинули в камеру. Думав: «Тут мені й кінець. А що скажуть вдома? Я ж обіцяв !”</p>
<p>&#8211; Вижив, як бачиш. Трохи кривий &#8211; позросталося нерівно, але живий,- намагається посміхнутися Руді.</p>
<p>-Боже, як ти то все виніс?- вмішується в розмову моя мама. Я й не помітила, коли вони з татом зайшли у приміщення ( ми домовились, що вони заїдуть за мною, та, власне, і з Рудієм мене познайомив тато ).</p>
<p>-Дуже хотів вас побачити,- віджартовується Рудольф. Найважче було не стати скотиною. Бо були й такі &#8211; здавали своїх, там дуже важко не втратити людяність.</p>
<p>… У кімнаті застигла  тиша. Руді стиснув руки,бо у нього тремтіли пальці. Мама витирала сльози,  татове обличчя здавалося дерев’яним.</p>
<p><strong><em>Ми так чекаємо миру, але коли постріли замовкнуть, війна не закінчиться. Як досі не закінчилася для мого співрозмовника.  Вона ще довго, а може &#8211; завжди, житиме всередині тих, хто її бачив, хто виніс на своїх плечах. Перед нами сидів не герой із книжки — а звичайний українець, добрий татів знайомий, який пройшов  пекло. Його історія — це біль нашої країни. Це історія людей, які мовчки тримають над нами небо. Вони не планували ставати героями і не люблять, коли їх так називають. Але хто вони, як не герої?</em></strong></p>
<p><em><strong>Олена КОСТЮК,</strong></em></p>
<p><em><strong>вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,</strong></em></p>
<p><em><strong>студентка 1 курсу ВСП &#8220;Гуманітарно-педагогічний фаховий коледж МДУ&#8221;</strong></em></p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/stati-geroyem-ne-planuvav/">Стати героєм? Не планував!</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></content>
		
					<link rel="replies" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/stati-geroyem-ne-planuvav/#comments" thr:count="0" />
			<link rel="replies" type="application/atom+xml" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/stati-geroyem-ne-planuvav/feed/atom/" thr:count="0" />
			<thr:total>0</thr:total>
			</entry>
		<entry>
		<author>
			<name>Сайт «Я журналіст»</name>
							<uri>https://ij.ogo.ua</uri>
						</author>

		<title type="html"><![CDATA[Зустріч на пероні]]></title>
		<link rel="alternate" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/zustrich-na-peroni/" />

		<id>https://ij.ogo.ua/?p=57042</id>
		<updated>2026-06-09T18:58:38Z</updated>
		<published>2026-06-09T18:58:38Z</published>
		<category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Гарячі новини" /><category scheme="https://ij.ogo.ua" term="Я - журналіст" />
		<summary type="html"><![CDATA[<p>На львівському вокзалі було людно, пронизливо холодно, пахло кавою й димом від потягів. Усі ці люди поспішали, валізи гуркотіли по плитці, а вона стояла осторонь, ніби час для неї зупинився. Біля ніг крутився маленький хлопчик, років чотирьох, який то тулився їй до ноги, то, спіймавши чийсь погляд, ховався за її спину. Вона лагідно гладила його [&#8230;]</p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/zustrich-na-peroni/">Зустріч на пероні</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></summary>

					<content type="html" xml:base="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/zustrich-na-peroni/"><![CDATA[<p>На львівському вокзалі було людно, пронизливо холодно, пахло кавою й димом від потягів. Усі ці люди поспішали, валізи гуркотіли по плитці, а вона стояла осторонь, ніби час для неї зупинився. Біля ніг крутився маленький хлопчик, років чотирьох, який то тулився їй до ноги, то, спіймавши чийсь погляд, ховався за її спину. Вона лагідно гладила його по голівці, усміхалася,  але здавалося, що цей ніжний дотик був просто звичкою. В якийсь момент вона здається відчула, що щось змінилося, бо хлопчик затих, дивлячись на мене, і глянула, щоб зрозуміти, що сталося. Наші погляди зустрілися і я на кілька секунд відвела очі. Її погляд був порожнім &#8211; тоді я ще не знала, що такі бувають. Коли жінка зрозуміла, що я шукала у цьому нескінченному печальному сірому натовпі світлий промінець і намагалася  розсмішити хлопчика, вона мов звідкись повернулася. В її  очах спалахнула ніжність і, водночас, в них було стільки болю, що важко було дивитися.</p>
<p>Неподалік у залі звільнилося місце і ми,не змовляючись, пішли присісти а, відтак, розговорилися. Вона чекала свій потяг, а я  свій. Розмова почалася з простих фраз про холод, про затримку рейсу, про каву, яка здавалася чимсь єдиним теплим у всьому просторі вокзалу. Я розповіла трішки про себе, про відвідини Львова, а вона тихо сказала: «А я з Маріуполя». Ці слова змінили все. У її голосі було стільки втоми, що я просто замовкла.</p>
<p>Вона говорила й говорила… Я вперше чула такий  голос &#8211; порожній, без емоцій, без почуттів. Вона розповіла, що 24 лютого прокинулася десь о четвертій ранку від страшного гуркоту. Вікна здригалися, на вулиці лунали вибухи, кричали люди. Вона розбудила чоловіка і з того, як змінилося від почутих звуків його обличчя, зрозуміла, що сталося щось страшне. Чоловік був військовим, він дуже швидко зібрався, схопив свою “тривожну” валізку&#8230;</p>
<p>&#8211; Він мене так обняв, думала просто розтрощить ребра, так ніби хотів розчинити в собі,- монотонним безбарвним голосом розповідала випадкова знайома, поцілував, відірвав від себе і пішов.</p>
<p>&#8211; Він ніколи мене не підводив, завжди виконував свої обіцянки. Розумієш, він сказав, що швидко повернеться, але не повернувся.</p>
<p>Перші дні вона провела у підвалі разом із сусідами. Недалеко, через кілька вулиць, так само у підвалі, ховалися мама і сестра. Про це вона дізналася, коли ще був зв’язок. Кликали до себе, але вона не пішла, чекала, що прийде чоловік. У підвалі було  темно, холодно, не вистачало їжі. Діти плакали, люди молилися, ніхто не знав чого чекати, чи доживе до ранку. Потім зник зв’язок, не стало води, світла, тепла. Вони топили сніг, щоб мати воду, намагалися заснути під нескінченний гуркіт вибухів, притискаючись одне до одного.</p>
<p>Її мама і молодша сестра загинули. Вони вирішили переночувати у своїй квартирі, коли снаряд влучив у  будинок поруч. Вона тоді востаннє плакала, плакала не від болю, а від безсилля. Бо не змогла їх поховати. Не змогла навіть попрощатися.</p>
<p>-Після цього я думала, що вже ніколи не зможу плакати, не зможу відчувати, &#8211; сказала вона. &#8211; Але потім дізналася, що вагітна. І життя змусило мене знову відчути.</p>
<p>Про свою вагітність дізналася у підвалі, серед темряви, холоду й диму. Каже, коли вперше поклала руку на живіт і відчула легкий рух, зрозуміла: має жити.</p>
<p>-Навіть якщо доведеться йти пішки через пів країни, я повинна була вижити заради нього, &#8211; кивнувши на хлопчика, продовжила вона.</p>
<p>Евакуюватися пробувала тричі. Двічі не вдалося, дороги були перекриті, стріляли, колони розстрілювали. Лише з третьої спроби їй пощастило виїхати з сином у животі. Вона розповідала, як тримала живіт і молилася, щоб автобус не зупинили.</p>
<p>-Я дивилася у вікно й бачила спалене, зруйноване, колись прекрасне місто, а в голові була тільки одна думка: я повернуся. Колись…</p>
<p>У Львові її поселили в таборі для біженців. Там пахло сирістю, супом і людським відчаєм. Але навіть там, розмовляючи з тим, хто жив у її тілі, вона навчилася знову усміхатися. Починала все з нуля &#8211; без дому, без грошей, без рідних. Спочатку прибирала, потім влаштувалася касиркою в магазин. Вагітність давалася важко, але вона не зупинялася.</p>
<p>-Коли опускаєш руки &#8211; опускається все життя, а я не могла тепер собі цього дозволити- казала вона.</p>
<p>Саме тоді вона познайомилася зі старшою жінкою, волонтеркою. Вони зустрілися випадково, але та стала для неї рідною.</p>
<p>-Вона була для мене як мама. Приносила чай, заспокоювала, що все, мовляв, мине, що треба триматися. Я не знаю, як би вижила без неї.</p>
<p>Коли настав час народжувати, та жінка була поруч. Саме вона тримала її за руку, поки лікарі допомагали з пологами.</p>
<p>-Коли я почула перший крик свого сина, я зрозуміла, що життя перемогло. Навіть там, де все було зруйноване, народилося щось нове.</p>
<p>Тепер вона живе разом із сином у маленькій орендованій кімнаті у невеликому районному центрі, до Львова приїхала, щоб виправити деякі документи. Господиня квартири, на щастя, допомагає з дитиною. А вона зранку біжить на роботу, ввечері &#8211; додому, до свого хлопчика.</p>
<p>-Ми не маємо багато,- каже вона, — але маємо одне одного. І це найбільше щастя. Вона мріє, щоб її син ріс у мирній країні, де не треба ховатися від вибухів і втрачати близьких, а ще вірить, що знайдеться чоловік.</p>
<p>-Він же так і не знає про сина!..</p>
<p>Моя несподівана знайома хоче повернутися до Маріуполя. Не для того, щоб плакати над руїнами, а щоб посадити квіти на місці свого дому.</p>
<p>-Я хочу, щоб він знав, звідки родом, -сказала вона, показуючи на хлопчика, який грався поряд. &#8211; Щоб пам’ятав, що ми з міста, яке вистояло. Що пам’ять — це сила, це опора.</p>
<p>Оголосили її потяг. Вона підвелася, взяла хлопчика за руку. Я хотіла щось сказати, але не змогла. Вона усміхнулася й тихо мовила: «Ми ще зустрінемось. Україна маленька, правда?»</p>
<p>Я стояла й дивилася, як вона відходить пероном, а потім зникає серед натовпу.</p>
<p>І тоді я зрозуміла: саме такі люди — справжні герої. Не ті, що на екранах, а ті, хто щодня піднімається після падіння, хто вміє посміхатися крізь сльози й жити далі, хоч би що сталося. Її історія залишиться зі мною назавжди. Це історія про біль, віру й любов, про те, що навіть коли світ валиться, пам’ять тримає нас на поверхні. Поки ми пам’ятаємо &#8211; ми живі.</p>
<p><em><strong>Олександра БАЛОГ,</strong></em></p>
<p><em><strong>вихованка гуртка «Юні журналісти» Мукачівського центру дитячої та юнацької творчості Закарпатської області,</strong></em></p>
<p><em><strong>учениця 11 класу СЗОШ №4 міста Мукачева</strong></em></p>
<p>The post <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/zustrich-na-peroni/">Зустріч на пероні</a> appeared first on <a rel="nofollow" href="https://ij.ogo.ua">Я - журналіст</a>.</p>
]]></content>
		
					<link rel="replies" type="text/html" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/zustrich-na-peroni/#comments" thr:count="0" />
			<link rel="replies" type="application/atom+xml" href="https://ij.ogo.ua/ya-zhurnalist/zustrich-na-peroni/feed/atom/" thr:count="0" />
			<thr:total>0</thr:total>
			</entry>
	</feed>
