Заради України

06.07.2020

Заради України

Броньований автомобіль хитається в різні боки, не здатний утримати рівновагу на піщаній дорозі. Чутно вибухи. Ось тут, зовсім поруч. Нога в запилених берцях чимдуж натискає на протерту від часу педаль газу . Пахне димом, пилом  і трохи – бензином. Зазвичай чиста блакить неба швидко заповнилася важкими хмарами, віщуючи  небезпеку… Знову вибухи…  Несеться  пронизливий до мурашок свист снарядів. Пил, піднятий десятками машин, заповнив повітря сірістю й неприємним смаком.  Сотні  синів, батьків та братів тепер просто мішені.

–  Хіба це ви називаєте зеленим коридором?! – рознісся різкий крик одного з чоловіків десь попереду  й  одразу ж ущух, перерваний вибухом… Раз у раз догори підриваються нові автомобілі й автобуси, сплахаючи червоними язиками вогню, розкидаючи в різні боки  тіла бійців-відчайдухів. Колеса одне за одним потрапляють у великі й маленькі ями, швидко вистрибуючи з них, підскакують на каменях так, що,  здається, намагаються здійнятися в повітря.

Звучить молитва.  Тихо, чітко, впевнено. Декілька чоловіків у камуфляжах  повторюють раз у раз: «Отче наш, що єси на небесах…». І молитва ця наповнює неймовірно потужною енергією весь простір, котиться під колесами, піднімається до безкрайого  неба. Вона просочила собою густе від диму повітря та кожну клітинку тіл військових, заповнивши машину якимось особливим невидимим світлом.

Разом із побратимами  слова молитви промовляє і Юрій. Але не чути  в його голосі ані краплі тремтіння, паніки, сумнівів.  Він не жалкує, що колись за власним бажанням обрав окоп замість теплої домівки, не боїться за себе,  бо коли є за що, умирати не страшно.  Юрій так само, як  інші, одягнутий  у камуфляжну форму, що, здається, вже стала другою шкірою для багатьох бійців. На руці в нього годинник і тоненька червона ниточка, подарована коханою на вдачу.  Від побратимів військового вирізняла довга чорна борода, яка додавала  йому трохи років та якоїсь особливої  загадковості. Він  уже не вперше стоїть на хиткій межі між життям та смертю. Але небезпека ще ніколи не зупиняла Юрія, бо  знав  заради чого ризикував раніше і ризикує просто зараз тут, у самому пеклі…

Усі ці жахливі картини – не химери минулих століть, не фантастика бойовиків та не вигадка письменників. Це війна… І вона не десь за морями чи горами, не в далекому краї, не в Ірані чи Сирії, як ми звикли чути, та не в будь-якій іншій країні, а ось тут, зовсім поруч, дихає кожному з нас просто в спину … Це в нашій  хлібосольній Україні, в Іловайську. Колись спокійне містечко тепер стало пекучим болем  війни, жахом, справжнім пеклом на землі, який ніколи б не наснився жодному українцю .

Тоді наші  потрапили в оточення регулярних російських військ, у смертельне коло, постійно піддане обстрілам й атакам, приречене на тотальне знищення. Закінчувалася їжа, вода, снаряди, не зменшувалася тільки воля українців  до перемоги.  На допомогу  вже не сподівалися: задовго їх годували обіцянками про підкріплення. Генерали й  декілька командирів утекли, залишивши напризволяще свої підрозділи. Що ж, Бог їм суддя… У той час добровольці й не думали здаватися. Коли вже шанси не те, щоб захопити стратегічно важливий Іловайськ, а й просто вижити,  зменшувалися з кожною годиною, вони  не збиралися опускати зброю.

Є все-таки в українських бійців щось особливе, не притаманне військовим інших країн, щось глибше, мабуть, успадковане від могутніх  предків –  це сила. Не зовнішня, яку видно одразу, а зовсім інакша, набагато більша, набагато потужніша – внутрішня міць душі. Саме вона керує цими  сміливими воїнами, їхніми вчинками, їхніми помислами. Саме вона не дозволяє опустити руки й змушує боротися, зціпивши зуби. І сила ця тече в жилах бійців, розливаючись по всьому тілу вогнем любові до Батьківщини, почуттям обов’язку, вселяє нездоланну віру в перемогу… «Не для того ми сюди йшли, аби просто здатися», – вимовив Юрій, вкотре заряджаючи  автомат.

…А зараз наші захисники намагаються покинути цей котел так званим «зеленим коридором». Хоча дорозі, яка оточена військовиками країни-агресора  і яка виявилася просто підступною пасткою, більше підійшла б назва «Шлях надії»…

Машина з бійцями так само хитається,  снаряди  так само потрапляють у броньований автомобіль, розбиваючи вікна,   молитва так само звучить – тихо й упевнено. Тут кожен сподівається на удачу, кожен надзвичайно любить життя, але тільки одиницям пощастить… Пощастило й Юрію – він залишився живим.  Живим, але не вільним…

Полон…  Велика яма,  вщент заповнена напівголими чоловічими  тілами. Тут давно забули, що таке ліжка чи подушки, що  й казати про душ, який відвідують лише раз на тиждень. Змарнілі, схудлі парубки, які невідомо коли останній раз бачили нормальну їжу , уже більше схожі на примар, ніж на тих завзятих дужих бійців на початку війни. Ось, подивіться, українці, саме так виглядають наші герої. Вони не в чистій випрасуваній формі, без ідеальної зачіски та білосніжної посмішки. Саме такі вони, герої України, що до останнього захищали Іловайськ  – брудні, не голені, схудлі й голодні,  зламані тілом, але не духом.

Серед полонених можна побачити і Юрія. Його очі, здається, стали більш таємничими: на війні вони бачили набагато більше, ніж здатен осягнути  людський розум. І хоча тілом чоловік у цій багатостраждальній ямі, але душею далеко-далеко звідси, за тисячу кілометрів від гнітючого полону, вдома, на Волині, разом з найкращою  жінкою на землі – коханою Катею. Подарована нею червона нитка  на його руці вже потемніла від поту й пилу, але зігрівала теплом  чоловіка навіть тут, у полоні.

Їхнє знайомство з дівчиною було далеко не таким, як у романтичних фільмах чи жіночих романах. Вони зустрілися на війні. Навіть якось парадоксально, що війна здатна дарувати й кохання, що в жахливій небезпеці можуть народжуватися найсвітліші почуття двох людей, в окопах будується маленький світ любові й добра. Кохання  під обстрілами, кохання на межі. Воно загартоване, воно перевірене, воно потужне  аж до щему десь усередині. Щоразу, коли Юрій змагається за життя,перед очима з’являється Катя, яка терпляче чекає на нього. І це найбільша мотивація боротися далі.  Чоловік віддав би зараз усе на світі, аби знову опинитися поруч з коханою – такою прекрасною, такою рідною. Як же сильно він її любить: до небес і назад…

Він підвів очі догори. Літня ніч огортала тишею й поглинала чорною пустотою полонених.  Сьогодні над Батьківщиною неймовірно зоряне небо, наче  хтось старанно розшив його  маленькими срібними краплями. В Україні й справді по-особливому багато таких срібних перлин уночі. Кожна маленька блискуча цяточка  на небесах – душа героя. І в жодній країні світу немає настільки зоряного небесного полотна. Ні, Юрій дивиться не на зірки, він дивиться на своїх побратимів, а ті на нього – вічі у вічі. Вони так далеко, десь на небесах, і так близько – десь у серці…

… Усе  яскраво й повно віддзеркалювалося в очах ще молодого чоловіка: і смертельний котел Іловайська, і ворожа пастка «зеленого  коридору», і гнітючий полон, і рідна Волинь, і прекрасна Катя.  Очі не можна приховати, у військових вони інші…Це відкриті настіж  вікна душі, глибокі темні океани , наповнені чимось чистим та водночас невідомим мені, чимось неймовірно важливим.  У них спалахує те, що військовий ховає за двадцятьма замками, те, що у разі втечі  з цього душевного полону, безжалісно  ріже серце  –  спогади…  Можливо, Юрій ладен був би забути їх, стерти, але очі  пам’ятають.  У цілковитій тиші вони вже розповіли мені про все самі…

Бо що б я не спитала, яка б фраза не долинула з моїх вуст, Юрій на все відповідав однаково – мовчанням.  Лиш інколи мені щастило почути низький голос бійця. Він не вимовляв жодного слова дарма, мовбито кожен звук коштував надзвичайно дорого. Це мовчання ніби  говорило про щось: воно було наповнене якимось важким сенсом, якоюсь глобальною значущістю, що проходилася мурашками по всьому тілу. Воно було голоснішим за будь-який крик, гучнішим за будь-який галас, змістовнішим за будь-які слова…

Юрій  сотні разів   відчував на собі холодний подих смерті, але йшов  далі попри все. Не здавався, не втрачав надію, він продовжує захищати рідні кордони й нині. Здається, чоловік  знає смерть на дотик, на запах і смак: так часто вступав з нею у двобій. І щоразу перемагав. І щоразу йшов під кулі знову. Тепер не він боїться смерті. Тепер смерть боїться його. Гадаю, чоловіка оберігає сам Господь…

Я дивилася на Юрія із захопленням, повагою, вдячністю. Очі ставали скляними, наверталися сльози. І було в мене єдине питання, всього-на-всього одне, яке ледь видавила з себе:

  • Заради чого?
  • Заради України.

Тетяна УДОДОВА,

переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Луганська область

переглядів: 193

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *