Як на Рівненщині незаконно видобувають бурштин

26.01.2016

“Бурштиновій” темі присвячена робота учасниці всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст” Софії Лавор із Сарн на Рівненщині. Серед робіт учасників конкурсу проводиться інтернет-голосування. Твір, що збере найбільше позитивних коментарів, переможе в спеціальній номінації “Народний журналіст”!
Колиска моєї душі, моє дивовижне Полісся! Край клекітливих лелек та ромашкових лугів. Земля, де в густих споконвічних дібровах лоскочуть уяву мавки,заплітають волошки в коси польові русалки, а в сільських угіддях частенько орудує міфічне створіння-чупакабра.

Прокидаюся із першими несміливими промінчиками сонця і швиденько піднімаюся з ліжка. Адже на мене чекає грибне полювання! Часу на розкачку нема, напівсонна хлюпаюсь на заднє сидіння дідусевого “опеля” – і за чверть години ми потрапляємо у царство загадкових дібров.

Сонце ледь-ледь золотить верхівки дерев… Тиша… А ні… Прислухаюсь… Десь вдалині ледь-ледь чути якесь дивне дзижчання, постійне, нав’язливе. Дивно. Що ж це може бути?

Дідусь відкриває сезон полювання, я ж плутаюсь у нього під ногами (боюсь заблукати). Ми просуваємося все далі, вглиб лісу. Гриби щось не дуже охоче лізуть до кошика, проте отой дивний шум не припиняється, а навпаки , стає все голоснішим. Пробираємося крізь чагарники. І -(о, диво!), що це? Придивляюся – і очам своїм не вірю. Навколо справжнісінький тобі місячний ландшафт, як у фантастичних фільмах про прибульців. Десятки, сотні глибоких лунок, наче кратери згаслих вулканів, заповнених водою, а навколо – біла пустеля. Де-інде лежать вивернуті з коренем дерева. Я здогадуюсь, що потрапила на “клондайк” – місце, де видобувають сонячний камінь – бурштин, сльози прадавніх сосен.

А вдалині видніється те, що так настирливо дзижчало: юнаки, певно мого віку, активно бовтаються біля якоїсь машинерії. Підходжу до них, адже від цікавості аж розпирає. Знайомлюсь. Дідусь стоїть осторонь, бо “всю цю кухню” знає дуже добре. Він тут живе, а я ж приїжджа, з міста. Хлопці з радістю видають мені усі відомі їм “розклади” бурштинового бізнесу. Певно, сподобалася їм панянка з міста.

Виявляється, апарат у них називається “китаєць”- невелка переносна помпа для вимивання цього каменю. Добувають вони нелегально, тому і апарат маленький, щоб можна було швидко “змататися” у випадку тривоги, адже на під’їзді до місця їхньої дислокації стоять хлопці “на атасі”, які попереджають у випадку, якщо прибуває якась незнайома машина. Взагалі, як я згодом дізналась з публікацій в інтернеті, в Україні тільки 5% бурштину видобувається, не порушуючи закону, а інші 95%- нелегально звичайними старателями з міст і сіл.

– То сьогодні не дали “добро”, через те тільки ми одні ризикнули. А так, коли дозволяють, тут яблуку ніде впасти, – розказують хлопці. Оглядаючи маштаби “клондайку”, розумію, що на роботу дійсно виходять масово.

– І багато ви заробляєте? – питаю.

– На хлібчик з маслом вистачає, – лукаво усміхаються хлопці.

Дивлячись на їхні айфони, розумію, що не тільки на хлібчик.

Розповіли, де навчаються, як здають екзамени, як і де розважаються.Нормальні такі хлопці, спокійні, роботящі, ніякі не бандити, не “алкаші” і не наркомани. Намагаються заробити собі на життя та забезпечити хоч якесь майбутнє. Та ще й батькам допомагають. Язик не повертається назвати їх “янтарщіками” – так,як їх звикли називати в народі, бо багато хто вживає це слово зневажливо, а дехто взагалі у значенні «злочинці» чи то «бандити». Одразу бачу, що праця ця не з легких. Юнаки мають втомлений вигляд, деякі покашлюють, а мішки під очима вказують на недосипання. В гумових чоботях взимку і в спеку ,у крижаній воді, вони гублять своє здоров’я та перебувають у постійній тривозі за власне життя та безпеку свою та своїх близьких.

Повідали, що часто приходиться і вручну вночі перекопувати землю, щоб добути хоч трошки каміння. Часто бувають травми, каліцтва, адже в будь-який момент глибока яма може завалитись, або “бандюки наїхати” чи “менти”, як вони висловились, захочуть «поганяти янтарщиків».

Сумно стало по дорозі додому і якось прикро за нашу державу. Можливо, ви подумаєте: “Чому ця школярка суне свого носа у справи, які її не стосуються?” Та тому, що багато із цих старателів – діти, такі ж, як і я, як більшість моїх знайомих, друзів.

Молодь хоче достойного життя і намагається будувати його усіма можливими способами. Підлітки повинні здобувати освіту, ловити неповторні миті такої швидкоплинної юності, а натомість вони змушені нелегкою працею заробляти собі на хліб. Проїжджаючи повз руїни колишнього колгоспу, дитячого садка, минаючи маленьке приміщення старенької школи, поля, на яких ростуть бур’яни, розумію, що немає в нашої сільської молоді інших можливостей для нормального існування. Лише одиниці мають змогу вирватися до престижних вузів, міст, досягти успіху, проявити свої здібності, показати талант. І то, зазвичай, діти більш-менш заможних батьків. А іншим – або дорога з торбами по світу: будувати котеджі для європейських панів, збирати полуницю, бавити маленьких паняток, або красти метал, ліс чи просто розбоєм заробляти собі на життя. Як варіант – щедра поліська природа змилувалася над цими людьми і дала можливість жити достойно, добуваючи на продаж її сльози-камінці. Добре,що за кордоном це дивовижне каміння користується неабиякою популярністю… Жити не те ,щоб шикарно, а просто нормально, по-людськи: мати що з’їсти, в що одягнутися, побудувати житло з елементарно комфортними умовами; мати можливість відпочивати, народжувати і виховувати дітей – не в злиднях, а в достатку.

Шикарно живуть ті, хто гріє на цьому руки, хто “кришує” цей бізнес, “збирає дань”, а після цього ганяє простий люд , як тих псів. Все частіше то тут, то там спалахують криваві збройні сутички – так звані “бурштинові війни” між простими трудягами та міліцією, бандитами і іншими можновладцями. Моментами це нагадує мені панщину. Люди стогнуть у ярмі, тяжко працюють, віддають данину, а потім ще й їх звинувачують у знищенні природи.

Безперечно, масштаби руйнування навколишньої природи вражають. Проте, подивимось на проблему з іншого боку: наші поліські землі здебільшого давно вже ніхто не обробляє, вони заростають бур’яном, лісом, але при цьому у лісі дуже важіко знайти цінні породи дерев. Зате люди ситі, не голі, і не старцюють з простягнутою рукою. Хіба не благополуччя її громадян – головний показник розвиненої держави?

Побувавши у Польщі, поцікавилася, як держава регулює подібний бізнес там. Виявляється, там все набагато простіше: отримав ліцензію, зайняв землю, видобув каміння, після себе провів рекультиваційні роботи. Держава дає можливість людям заробити, створює робочі місця і водночас, строго контролює цей процес.

Невже так важко провести подібну практику і у нас? В Україні офіційно діють лише два легальних підприємства з видобутку бурштину, одне державне і одне приватне. І то, останнє, наскільки я чула, намагалося отримати ліцензію цілих сім років! Чи може хтось зацікавлений, щоб прибутки від продажу дорогоцінного каміння пропливали повз державну казну і осідали в кишенях – ні,не тільки простих людей, а в першу чергу чиновників, які цим процесом “заправляють”?

Зрозуміло, що в держави зараз є більш важливі проблеми, але потрібно розуміти, що люди – це перш за все люди, а не гарматне м’ясо чи дешева робоча сила. Люди, які працюють на “клондайку”, виділяють гроші на розбудову своїх сіл та містечок: на ремонти шкіл, садочків, клубів, доріг, на реставрацію церков. Вони хочуть сплачувати податки в державу, а не всім, хто простягає руку і відбирає собі в кишеню. Переробні підприємства в нашому регіоні є, але вони працюють переважно на закордонній сировині, бо знову ж таки на рівні держави питання закупівлі бурштину не вирішено. А державні підприємства з видобутку зазвичай банкрути. Чому? Як каже моя бабця: «Чому бідний? Бо дурний.А чому дурний? Бо бідний».

Я не в силах зараз вплинути на розвиток подій ні в моєму містечку, ні, тим паче, в Україні. Але я б дуже хотіла присвятити своє життя боротьбі за справедливість, боротьбі єдиною доступною мені зброєю – словом. Хотілося б,щоб державні діячі прислухалися до думки громади, особливо молоді. Неправда, що молоді люди здебільшого гультяї та нероби. Я побачила,як самовіддано люди можуть працювати,коли їхній труд приносить користь перш за все собі. Молодь хоче і має право достойно жити на своїй землі. А хіба не достаток та добробут кожної особистості має стати однією з основних переваг євроінтеграції, до якої ми зараз так прагнемо?!

Якщо вам сподобалась ця стаття і ви хочете, щоб саме її автор став переможцем у номінації “Народний журналіст” – залиште свій позитивний коментар під матеріалом і поділіться посиланням на цю статтю в соціальних мережах, аби і інші могли проголосувати! Інтернет-голосування триватиме до 15 лютого. Переможе та робота, яка отримає найбільше позитивних коментарів!

До теми:

Правда про нелегальний видобуток бурштину на Рівненщині

Вступ-2016: як за 2 дні ви можете підготуватись до вступу на журналістику

На Рівненщині бурштин копають екскаваторами

Фото не є прямою ілюстрацією до статті

Софія ЛАВОР, м.Сарни, Рівненська область

переглядів: 2 758

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *