Потвора на ім’я Самокатування або синдром відмінниці. Моя історія

30.11.2020

Потвора на ім’я Самокатування або синдром відмінниці. Моя історія

-Виставляю оцінки. Варваренко – 6. Романюк – 8. Бурлака – 10…

«Немов ножем у голову. «Романюк – 8». Аню, яка ж ти дурна. Нічого страшного, що завалила третє питання. Ти його не знала. Але ж останнє від зубів же відскакувало. І що? Ти просто його неправильно зрозуміла. Боже, коли на твій мозок зійде розум? Навіть не знаю. Це що, сльози? Благаю, зупини їх! Підніми голову, нехай затечуть назад. Аню, ні, ні! Господи… яка ж ти плакса. Дивуюся, як тебе можуть після такого любити. Така емоційна в нас. Годі вже! На тебе весь клас дивиться. О, правильно, витерла шмарклі рукавом. Молодець. Мені все одно, що не було носовичка. Вчинок недостойний. Ти падаєш в очах інших. Слабачка», – немов битою по мізках вдарив внутрішній голос.

Давайте познайомимося. Мене звати Аня. Я – відмінниця, активістка у школі та поза нею. А ще живу з потворою з ім’ям Самокатування. Вона постійно виїдає мозок після кожного провалу. То щось не так сказала, то тест завалила. Не дає спокою.

Раніше я займалася вокалом. Спочатку все подобалося, та не бачила прогресу. Під кінець року плакала майже на кожному занятті, бо не виходило. Навесні кинула. Вирішила, що це не моє, хоча люблю співати. У голові була установка: «Або ідеально, або ніяк».

Такі ситуації є винятками в моєму житті, адже кожну справу намагаюся доводити до кінця. Наприклад, щоб отримати призове місце на конкурсі ім. Яцика, терпіла поразку 6 разів. У початковій школі навіть на міський етап не проходила. І все ж у 8 класі здобула бронзу.

О 7 прийду з музичної школи, повечеряю. Відкрию щоденник і до опівночі виконуватиму домашнє завдання. А ще готуватимуся до олімпіади та ляжу спати о першій ночі. Наприкінці тижня плакатиму від того, що нічого не встигаю. Прийду до школи, отримаю 11 та похвалю себе: «Ти молодець. Не дарма сиділа допізна». Окуліст скаже, що через нервовість зір погіршився. Та це не так важливо. Найголовніше – результат у журналі. А синці під очима й опухле обличчя від недосипання пройдуть. Колись.

Деякі предмети вчу лише для того, щоб мене не осоримили перед усім класом. Одного разу неправильно вирішила задачу, та мене засмутило не це. «Не очікувала від тебе такого. Раніше, Романюк, ти була відмінницею. А зараз?» – крізь зуби прошипіла літня викладачка. Її слова зачепили за живе. Я стрибнула вище голови, отримала 12. Але такий «спорт» не подобався мені.

У мене синдром відмінниці. І він заважає жити. Власне здоров’я, відпочинок ставлю нижче за результати в школі. Постійна самокритика і порівнювання себе з іншими – улюблені заняття. Провал – це трагедія. Я залежна від думки оточення, тому інтереси інших – важливіші за мої. Унаслідок, приходять «друзі» у вигляді виснаження та хвороб.

Усе почалося в дитинстві. У садочку на мене мало хто звертав увагу. У школі ж я її отримала за допомогою високих оцінок та похвали. З’явилися друзі. Відтоді мій девіз – бути найкращою у всьому.

Якщо нічого з цим не робити, то в дорослому житті можуть виникнути проблеми зі словом «ні». А саме – неможливість його сказати. Очікування оцінки від інших. Це призводить до стосунків з людьми, які критикуватимуть та знецінюватимуть роботу «відмінниці». Супутником життя може стати складність у прийнятті рішень. А на десерт – низька самооцінка, яка все далі падатиме. І з цієї ями дуже складно вибратися.

Щоб позбутися цього синдрому, я намагаюся віддавати пріоритет хобі та вивченню улюблених предметів. Якщо залишається час, робити інше домашнє завдання. Зараз оточую себе людьми, які не критикують і люблять мене. Записую у щоденник вдячності усі радісні моменти за день. Це допомагає звертати увагу на позитив та свої досягнення. Дякую людям, ситуаціям та собі за те, що день став на крихітку щасливішим.

Анна РОМАНЮК,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Київська область

переглядів: 169

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *