Незвична екскурсія Кузнецовськом

30.05.2011

Незвична екскурсія Кузнецовськом

Можу закластися, що кожен другий житель мого маленького, з кулачок, провінційного містечка мріє якнайшвидше вибратися з цієї глушини. Ну а чого ще чекати від Кузнецовська, обійти який можна максимум за годину? Що нового та цікавого можна побачити у цій сірій, тихій місцині, де, здавалося б, знаєш вже кожного дворового пса та кожен закуток?
Я думаю, що якби ви суботнього вечора пройшлися зі мною центром, я б із легкістю змогла переказати вам біографію будь-кого з перехожих. На додаток піджививши розмову різними пікантними історіями про ці знайомі обличчя. Ні, мій Кузнецовськ не стоїть на місці, помаленьку обростаючи мохом.

Десь зо два роки тому у нас побудували великий красивий реабілітаційний центр. Кажуть, навіть обласного значення. А ще у нас є скейт-парк. А в самісінькому серці міста висить великий годинник – чимось подібний до лондонського Біг-Бену. Так, у нас немає жодного театру-кінотеатру і один-єдиний фонтан востаннє працював років з п`ять тому, проте назва нашого міста є чи не в кожному підручнику з географії. Адже Кузнецовськ має почесне звання міста-супутника атомної електростанції, головна і найцінніша окраса якого – шість могутніх градирень з вічними хмарками пару над ними. Рівненська атомна електростанція…

Тому навіть я, далека від усіляких там законів Ньютонів-Омів, можу з легкістю настрочити вам цілу низку рефератів про енергію, її властивості й використання. А мій десятирічний брат продиктує вам номер прес-служби станції, де можна дізнатись про наші сьогоднішні успіхи. Як захочете, і пару журнальчиків «РАЕС. Доля» бандероллю відправлю. Мені не шкода, у мене подібних уже ціла бібліотека.

Для вас, можливо, це й становить неабиякий інтерес, а ось для мене це така вже рутина! Тому і рветься народ подалі від цього всього. Поближче до столиці, моря, закарпатських курортів та всіляких мегаполісів, шукаючи щось нове, цікаве та захоплююче.

Дізнаючись ще про одного “біженця”, я часто згадую слова однієї моєї хорошої знайомої: “Скільки би не міняв міста, світ не зміниться, поки не зміниш чогось у собі”.

А й справді, як би не банально звучало, а проблема саме у вас. Просто ви занадто швидко поспішаєте на роботу, занадто багато розмовляєте телефоном, гуляючи парком, занадто рідко чекаєте когось на похиленій лаві, в світлі ліхтарів… Можливо, якби одного ранку вам відключили мобільний, ви б обов`язково помітили, стільки голубів злітається навесні до монументу самотньої дівчини, неподалік музичної школи. А хтось, більш уважний, вже давно прозвав це місце Голубиною Алеєю. І про нього ніде й ніколи не напишуть в газетах і не згадають в путівниках. Не знайдуть слів і для Дерева Кохання у Долині Котиків (це я сама дошкільням придумала таку назву цьому вербовому підліску). Колись, пам`ятаю, і я видряпувала на його корі татовим ключем “Ілона + Женя”. А стільки таких написів біля верхівки! Інколи трапляються цілі видряпані історії чи клятви.

Цікаво. Хочете ще романтики? Сходіть до мосту. Він у нас лише один. І ідею із замочками і зізнаннями коханих на них ми “сплагіатили” зі столиці. Але ж до чого неймовірна панорама відкривається біля його поручнів! У Києві з його офісами та багатоповерхівками такого не побачиш. Опинившись на другому березі Стира, ви залишаєтеся віч-на-віч з небом. З безкраїм, кольору розпеченого золота зверху, яке плавно перебігає сходинками відтінків до ніжно-рожевого. І навкруги лишень велике-велике розкішне поле, трави якого куйовдить ледь відчутний вітерець… Можна просто сісти на першу ліпшу кам`яну брилу і милуватися. Милуватися, милуватися, аж поки не стемніє. Це, ймовірно, здасться вам дуже смішним, але в такі моменти я часто згадую “Інтремеццо” Коцюбинського та дитячі фантазії малого Шевченка, про стовпи, що підтримують небо…

А ви коли-небудь проходили вечірньою Алеєю Афганців? Пізньої години, в м`якому світлі ліхтарів прогулянки там мають якийсь невловимий, магічний ефект. Навіюють приємні спогади, додають нових ідей, впорядковують думки. Коли мені кров з носа потрібно натхнення, я прихожу саме туди. Знаєте, як це буває, коли так щільно-щільно заплющити очі, а потім примружитись, дивлячись на вуличні вогники, – виникає таке різнобарвне сплетіння кольорових палітр? Коли в очах так все рябить, а ті вогники стрибають перед ними, утворюючи якусь непідробну святкову атмосферу? Так от, на Алеї Афганців ці вогники навдивовижу гарні. Якщо примружуюсь, здається, ніби вони танцюють якийсь свій божевільний танок. Один мій знайомий навіть навчився це фотографувати. Як – для мене і досі загадка. Але фото воістину чарівні.

Саме там я колись познайомилась з підприємцем-пенсіонером, що у свій час знешкодив більше шести тисяч мін. Уявляєте? Я гуляла там також із дівчинкою, що співає соловейком. У неї ніби десь ізсередини виривається те пташине тьохкання. Вона з моєї школи. Коли дівча починає показувати цю свою здатність на вулиці, у мене таке відчуття, що з-за великих снігових пагорбів починають пробиватись підсніжники і все навкруги аж пахне весною. Наші вчителі не раз радили їй подати свою заявку на кастинг “Україна має талант”.

Ще саме ця людина декілька днів тому розповіла мені, що, виявляється, недалеко біля нашої школи існує музей “Прометей”. А я впродовж 11 років проходила, напівсонна, мимо.

Ну і на крайній випадок, коли вам все-таки ліньки обходити всі цікаві місця та знайомитись із вражаючими людьми і ви вже складаєте валізу на автобус, що відвезе вас подалі звідси, у нове, красиве, більш насичене життя, приділіть одну свою дорогоцінну хвилинку даху. Там не страшно, правда! Там навіть можна стрибати. І танцювати. І досхочу милуватися майстерними графіті місцевих художників. Також тільки там видно, що дорога, яка веде до Палацу культури від внутрішнього дворику на Перемоги 5, протоптана у формі зірочки. А клумба біля неї – у формі великого сонця. Так гарно!..

А ще з даху можна безкоштовно спостерігати за футбольними матчами на стадіоні “Ізотоп”. Футболісти з такої висоти – як мурашечки. А за кілометр від них височіє величезна карусель “Чортове колесо”, провівши час на якій, можна зазирнути на кожну галявину нашого невеличкого соснового лісу. Але найголовніше – вилізши на дах, можна знову і знову закохуватись у Кузнецовськ, до біса закинувши свої дорожні валізи. Звідси видно і міст, і музей, і Дерево Кохання, і Алею Афганців. А десь там внизу, тихенько наспівує своєї пісеньки дівчинка з голосом соловейка.

Цікаве – поруч. Головне – вчасно озиратися довкола себе.

Ілона ГРОМЛЮК

переглядів: 1 947

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *