2056 рік. Самотньо землею блукає осінь.
“Доню, зараз просто чудова пора. Листочки так плавно і ніжно опадають з дерев. Подих вітру – і вони пф-ф-ф… і закружляли. А десь іздалеку лине прощальний спів пташок, аж душа щемить. Та все ж ми дуже щасливі з татом, адже чекаємо тебе. Ти частенько брикаєшся, але під лагідним теплом татової руки заспокоюєшся. Кожного дня я блукаю червоним парком, збираю в пучок опале листя і думаю про майбутнє. Ти – моя осіння королівна, бо народишся зовсім скоро. Осіннє блукання вітру зустріне тебе, вкриє незвичайною золотою ласкою і подарує тепло. Жовтими вітами буде викладена твоя життєва дорога восени, а щедроцвітна весна даруватиме спів солов’їв. А зараз прекрасна осінь! Дерева – мов Марс. Такі ж червоні та потаємні.
Віриться, що технічний прогрес не здолає моральні цінності людини, не зачепить її свідомості та не наробить лиха. Ти побачиш осінь… ту осінь, яку я зараз бачу, і яку бачиш ти. Ми всі її бачимо, милуємося. То нехай же плине крізь час ця медовозолоторум’яна осінь!
P.S. У конверт до листа вкладаю світлину, де тато, я і ти…”
Дівчина глянула на давнє осіннє фото.
– Все саме так, як описала мама. Дерева… листя…
Замовкла. Гіркі сльозини одна за одною покотилися обличчям.
– Де мій вітер? Де його блукання? А де… де пташки? Хоч якісь… Невже моя життєва дорога, викладена з жовтих віт, не буде мною стоптана?
…
– Мамо, рідна! Чуєш? Все закінчилось. І дерева зникли, і листя їхнє розвіялося. Як нічого і не було. Але… Я зроблю собі осінь, ту яку я бачила, коли була в твоєму теплому і затишному лоні. Надрукую на 3D принтері. Хай не справжня ця осінь, але вона буде.
Осінь… Невже ти настільки прекрасна, що так маниш мене отими медовозолоторум’янцями? Напевне, так. Осене, я шукатиму твої чари, пірнатиму в них з головою, доки не відчую твоєї краси так, як відчувала мама.
Анастасія ОМЕЛЯН,
випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,
Черкаська область