Дитинство.
Матіоли обдаровують землю своїм ароматом. Ми з братом зриваємо по черзі їх у квітнику, а потім з тими квітами босоніж біжимо зустрічати тата, який їде назустріч велисипедом. Ми, малі босяки, кружляємо навколо того велосипеда, розкидаючи матіоли по стежці. Мама побігла по фотоапарат, аби зафіксувати назавжди цей момент. Тато радісно сміється, але просить своїх борсиків взутися. Ми всі щасливі від того, що один в одного є.

Підлітковий вік.

Мені тринадцять. Сидимо двоє з татом у дитячій стоматологічній клініці в черзі під кабінетом ортодонта. Я плачу, схлипуючи, – ортодонт таки сказала, що мені треба носити пластину на зубах. Тато мене заспокоює: будеш, мовляв, і з пластиною гарною, а потім ще й матимеш голівудську посмішку.

Дитячо – підліткові комплекси важко побороти. То особливий період в житті кожного майже сформованого юнака чи юнки. Підтримка батьків – необхідна, підтримка батька для дівчинки – обов’язкова. Потім мій короткочасний недолік ми перетворили в перевагу. Я гарна. Принаймні, для мого тата точно. Він це сказав тоді, коли лікар щойно вдягнула пластину, і коли моя мова була схожою на шипіння змії.

Юність.
Я – студентка, мені 18.
3:00. У всіх кімнатах, окрім тієї, де спить брат, горить світло. Тато ще не лягав. Ніч, коли доня їде на навчання – безсонна для нього. Він перечистить все взуття, передивиться і відремонтує всі блискавки на верхньому одязі, бо доня не завжди уважна до таких деталей. А потім стерегтиме автобус.

Я люблю і водночас ненавиджу ці моменти. Люблю – тому що ми разом, як до мого навчання. Ненавиджу – бо за 20 хвилин знову треба буде прощатись. Тато не любить давати на прощання настанов, лише просить, щоб приїжджала чимшвидше. Дякую тобі, тату, за твою щасливу хату!

Молодість.
Я – двадцятирічна наречена. За кілька хвилин тамада оголосить весільний танець з батьком – наставником, найкращим другом, порадником, прикладом, авторитетом. Перед очима промайнуло солодке дитинство з жуйками та гуашшю, матіолами кругом велосипеда, підлітковими сльозами під кабінетом ортодонта, студентськими прощаннями і обіцянками якнайшвидше приїхати перед рівненським автобусом – і то лише буденність.

Мій тато завжди близько приймав до серця, коли ображали його маленьку дівчинку. Ніколи не лягав спати доти, доки я не прийду з вечірньої прогулянки. Він не був скупий на ласку, любов і підтримку. Він був вимогливий, аби я розкрила свій потенціал. Завжди віддавав нам, дітям, все до останнього, нічого не залишаючи собі. Він надзвичайно талановитий: його портрети, пейзажі, натюрморти заслуговуюють найвищої оцінки, але разом із тим він дуже скромний.

Нині татові 44 роки. Його кучерява чуприна поріділа і покрилася сивиною. Тепер, коли я їду до Києва, щоб звідси вилетіти в Данію, він дає мені настанови бути хорошою дружиною, порядною людиною і знайти своє місце, де б не було б сонце. Нині він не просить приїхати якомога швидше, бо знає, що незабаром будемо бачитися набагато рідше. І цей факт нам обом крає серця.

“Аби ти була щасливою”, – шепче мені на вухо тато.

“Аби ти був завжди здоровий і жив якомога довше – тоді мені нічого не страшно в цьому світі. Я завжди близько! Я ніколи тебе не підведу!”

Богдана ХАРКОВЕЦЬ,

Зарічненський район.

The post Тато: “Аби ти була щасливою!” appeared first on Я - журналіст.

Якщо людину змалку будуть привчати до сімейного виховання, то селфі не зможуть повністю замінити родинні фото. Адже селфі – це, для початку, фото самого себе. Ти робиш фото, в кадрі якого, згідно правилу, знаходиться лише твоє обличчя, і це, можливо, навіть розвиває самозакоханість, що не є найкращим виходом для майбутнього людини взагалі. Яка мова може йти про знімки сім’ї, коли, припустимо, підліток бажає робити лише фото свого гарненького личка.

В більшості випадків селфі не роблять просто так. Для них спеціально фарбуються, вбираються і намагаються показати себе якомога привабливішим, часом навіть роблять з себе зовсім іншу людину, вбиваючи в собі всю унікальність особистості. Випадкові і спонтанні фото, які переважали в минулому, розкривали людей такими, якими вони були і є. На них людина жива, невдавана.

Більшість людей вже давно перейшли на цифрові фото та селфі. Не часто зустрінеш людей, які все ще клеють фото до альбому. Але, все ж таки, на роздруковані фото дивитися цікавіше.

Дарина НІКІФОРОВА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Миколаївська обл.

Джерело фото: https://gloss.ua/citynews/120602-V-Mezhdunarodnyy-den-selfi-muzei-Kieva-budut-razdavat-podarki

The post Чи зможуть селфі замінити родинні фото? appeared first on Я - журналіст.

Я хотіла б присвятити цю розповідь моєму прадідусю Хорошуну Анатолію Трохимовичу, здійснити подорож у минуле стежинами довгого та незвичайного життя.

Прадідусь ділиться досвідом з учнями

Складним було його дитинство. Мати й батько багато працювали, а діти (троє хлопців було) город пололи та за молодшим братом гляділи. Дуже тепло прадідусь відгукується про свого молодшого брата: « Вася був маленьким, няньчив його, разом квочку пасли, огород пололи, і, звичайно, купалися в річці. Прийде мати, подоїть корову, напоїть нас молоком – ото і вся радість…» А потім із посмішкою на обличчі прадідусь додав: « Ми чомусь боялися бути вдома увечері без батьків. Зачинялися в хаті, каганця не світили, натягували рядно на голову й лягали спати»! Ще, згадував, вони дуже боялися грози. Розповідав прадідусь, що в кінці городу було в них трохи сінокосу. З тим сінокосом була пам’ятна пригода, яка мені дуже закарбувалася в пам’яті: «Батько косив траву, а я, малий, мене в траві й не видно, тихо ловив метеликів. А батько помітив мене, коли вже замахнувся косою, та затримав її. Але коса встигла торкнутися мого лоба. Ухопив мене батько на руки, біжить до хати й плаче разом зі мною. Шрам і досі видно. Мабуть, тому батько мене найбільше любив.» Прадідусь каже, що йому часто осики сняться, бо, коли дитиною втомлювався на городі, йшов в осичину, лягав у холодочку та слухав шепіт осикового листя. Там, в осичині, поховані дві його сестрички-двійнята, малими померли…

У той час прадідусь проживав на хуторі Хорошуни (звідси й прізвище), який у 1939-1940 р. було знесено, вони із сім’єю змушені були переселитися в Ступки, на вулицю Басерби, коло річки. То були важкі роки німецької окупації…

У 1946 р. прадідусь закінчив 7 класів Ступківської школи, і постало питання: «Куди ж далі рухатися»? Саме тоді він твердо вирішив працювати на освітянській ниві вчителем. Спочатку закінчив Гадяцьке педагогічне училище, а згодом – Полтавський педагогічний інститут. «Більше 64 років пройшов тернистою освітянською нивою, – із гордістю каже, – і за це завдячую своїм учителям».

Молодий учитель

Перед вступом у педучилище

У 1950 р. прадідусь одружився з піонервожатою Марією Вікентієвною (Петровською) Хорошун із бідної, але порядної польської сім’ї Петровського Вікентія. Із захопленням прадідусь згадує: « Скільки п’єс ми поставили разом на аматорській сцені! Ставили навіть «Наталку-Полтавку». Я грав роль закоханого Петра, а Марія – роль Наталки».

Перша зустріч з донечкою

Життя прадідуся прийшлося на тяжкі повоєнні роки. Військову службу він проходив на Північному флоті, вийшов у запас у чині молодшого лейтенанта, потім двічі був на курсах, і у відставку вийшов у чині старшого лейтенанта. Після служби на флоті повернувся до батьківських порогів, де на нього вже чекала маленька донечка Алла (згодом народився син Василь).

Працював прадідусь учителем української мови та літератури, заступником директора, директором школи, завідуючим Кременчуцьким районним відділом народної освіти, після виходу на пенсію (аж до 80-ти років) викладав українську мову та літературу. І всі ці роки втілював у життя ідеї видатного педагога Антона Семеновича Макаренка.

Служба на Північному флоті

Антон та Марія Хорошуни з донечкою

Хор учителів

Антон Трохимович – офіцер

Я з упевненістю можу сказати, що мій прадідусь надзвичайна і цікава людина, адже жодні перешкоди на тернистому шляху, жодні труднощі не змінили його життєвого погляду, його цілей. У 88 років він ще сповнений сил, енергії та сподівань! Прадідуся запрошують на зустрічі з учнями, студентами, він розповідає про минуле, ділиться знаннями і досвідом.

Антон Трохимович з правнучками

Для всіх Хорошун Анатолій Трохимович – висококваліфікований спеціаліст, педагог, невтомний працівник, а для мене із сестрою – найрідніша людина, найкращий порадник і наставник у житті. Прадідусь дуже тепло згадує про наше народження: «Такий дарунок, як правнучки, та ще й красуні-дівчатка, – найдорожчий від усіх, які я мав за все вчительське життя. А звання «прадідусь» – дорожче за всі відзнаки, урядові нагороди».

Діана ОЖЕРЕЛЬЄВА,

переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Полтавська область

Читайте також:

Моя матуся – мій ангел-охоронець

“Безмежно вас люблю”: дівчина зворушливо дякує батькам

Школярка хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

The post Горджуся своїм прадідусем appeared first on Я - журналіст.

Відеокурс “Школа універсального журналіста”: навчайтесь зручно [ЗАМОВИТИ]

Особисто я, безмежно вдячна своїм батькам та хоча б за те, що вони є і вони біля мене. Батьки настільки феноменальні люди, які віддають всього себе, не сплять ночами. Наприклад, моя мама протягом шести місяців, не спала жодної ночі, бо я не могла бути у ліжку, і постійно потрібно було тримати мене на руках. За це я вважаю свою маму справді надзвичайною жінкою.

Кожному, з народженням дитини, лягає на плечі велика відповідальність і вони змушені робити все можливе та неможливе. Бо цей маленький оберемок щастя, не може піклуватися про себе сам. Я поважаю і безмежно люблю батьків за те, що вони з раннього дитинства, розділяли моє щастя і, на той час, горе. Вони давали дієві та мудрі поради, коли щось йшло не так, і особисто я, приходила просити допомоги, чи поради. Та особливо люблю їх за те, що мама своїми ніжними тендітними руками, зеленкою замальовувала рани на моїх ліктях чи колінцях і малювала сонечко, що посміхалося, на долоньці, і не знаю чому, але було вже не так боляче. Я досі не можу згадати це без посмішки.

В моїй пам’яті назавжди залишиться спогад про те, як тато, вчив мене кататися на велосипеді, як вчив битися, чи просто підходив і цілував в тім’ячко. Від цього стає тепло на душі і тепер все, що я хочу сказати цим людям, це велике «Дякую!» за дитячі спогади, які викликають в мене сльози щастя. І приходить час, коли ти дорослішаєш, розуміючи, на скільки неперевершеним був той час, коли ви разом з батьками їздили на відпочинок, або навіть елементарно, коли батьки приходили втомлені з роботи і сідали грати з вами «Монополію», в якій, до речі, ти завжди чомусь вигравав. Не знаю, як ви, але я дуже сильно сумую за тим часом.

З тим, як я дорослішала, батьки змінювали підхід до мене. Тобто, коли я була зовсім дитиною, можна сказати, вони мене балували і чим старшою я ставала, вони по іншому починали зі мною розмовляти, вже не як з дитино, а спираючись на дорослішання. Це важливо, адже, якщо ти не шукаєш підхід до дитини, ти його не знайдеш.

Для мене мама, не лише опікун чи людина, яка повинна мене виховувати. Насамперед, мама для мене – добра подруга. Наші відносини, будуються на довірі. Це правда, коли говорять, що будь-які стосунки повинні бути основані на довірі, це справді так. Я з своїми батьками, можу розмовляти на усі теми і ми розуміємо один одного, і я вважаю, що так має бути. Хороші стосунки між батьками і дітьми, важлива складова сімейного життя.

Скажіть, мої шановні читачі, скільки разів на день, або на тиждень, або на місяць ви говорите батькам, такі прості, але важливі для них слова: «Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ». Це не так важко сказати. Правда? А почути це від своєї дитини – така радість, це так приємно. І ні, не тоді, коли, скажімо, мама принесла цукерки, а ПРОСТО так. Особисто я стараюся це частіше говорити батькам і взагалі всім своїм рідним. Просто, на мою думку, людям потрібно чути такі слова, тоді їм автоматично стає приємніше і тепліше. Їм, я повторюся, ПОТРІБНО це чути. І знаєте, коли я просто підхожу до мами, або до тата, обіймаю і говорю: «Я тебе люблю», – мене обіймають у відповідь і я чую точно те ж саме. Це просто неперевершені відчуття, того що ти потрібен, що завжди є ті, хто тебе любить, незважаючи ні на що.

Я навчилася цінувати своїх батьків і кожну мить проведену разом з цими прекрасними людьми. Адже, скажемо відверто, як би це не було сумно, вони не вічні. І тоді, тобі вже не буде, до кого піти за порадою, чи щоб хтось просто обійняв, і як малу дитину, погладив по голові. Моя мама якось сказала один вислів, якого я запам’ятаю на все життя: « Ми залишаємось дітьми, доки живі наші батьки». В той момент, я вперше замислилась про те, що ніщо не вічне. Тож нам, просто, потрібно берегти всі моменти з цими людьми.

А за що, Ви, хочете сказати дякую своїм батькам? Користуючись нагодою (бо якщо, я почну говорити це своїм, розплачуся і мене буде важко зупинити), я хочу сказати: «Мою маму звати Олена і я безмежно вдячна їй за все, що вона робила для мене. Хочу подякувати їй за те, що була зі мною, коли мені було погано, коли я хворіла, коли вперше в мене були проблеми з хлопчиком. За те, що не сварила мене за перші двійки, за те, що після десяти років хореографії, змушувала мене туди ходити. За те, що навчила мене любити Україну, за те, що була поряд, коли я зламала руку. За те, що довіряєш мені і любиш мене. Мама, я тебе люблю!!! Хочу також подякувати своєму татові. Мого тата звати Олег і він найдобріший і найвеселіший чоловік, якого я коли-небудь зустрічала. Тато, дякую, за те, що ти в мене є, за те, що вчив мене підтягуватись на перекладині, що підтримував мене, всі ці роки. За те, що виконуєш всі мої забаганки, навіть якщо це тебе нервує. За те, що вчив мене різним прийомам самооборони. За те, що заставляв сидячи на шпагаті, дивитися мультики і не давав загубити свій хист до танців. Дякую, за те, що ти поряд зі мною і любиш мене. Тато, я тебе люблю!»

Навіть на папері я не зможу передати свою чисту і безмежну любов до своїх батьків. Просто, за останніх декілька років, я багато чого зрозуміла і обдумала. Я зрозуміла, що кращих людей, ніж батьки, немає ніде. І та любов, якою вони нас люблять – особлива. Ніхто до тебе такого не відчуватиме.

P.S. В мене до вас велике прохання, коли прочитаєте мій твір, першим ділом, наберіть номер своєї мами або тата, і скажіть їм про те, як сильно ви їх любите. Їм буде перш за все приємно чути ваш голос. І повірте мені, Вони на це заслуговують!

Владислава ЗАВАЛОВА,

учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст”,

м.Радивилів, Рівненська область

Читайте також:

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Мудра пісня моєї праматері: школярка з Вараша береже українську пісню разом із мамою та бабусею

Як бути щасливими: 5 порад дорослим

The post “Безмежно вас люблю”: дівчина з Радивилова зворушливо дякує батькам appeared first on Я - журналіст.

Похилі люди часто розповідають одні й ті ж історії по багато разів. Можливо, це питання не лише старечої пам’яті? Бабуся Люба закінчила лише 4 класи, коли розпочалася війна, що поставила крапку в здобутті освіти. Завжди і кожному моя старенька оповідає одне й те ж, що була відмінницею у школі. Вчителі її любили, запрошували співати на різних заходах, бо дитиною вона мала гарний голос. Бабуся завжди акцентує на тому, що її портрет висів на дошці пошани.

Усе це я чула безліч разів за своє життя, але чомусь, лише цими днями прочитала між рядків те, що вкотре почула.

Не можу згадати, якусь яскраву історію з її молодості чи старших років, бо більшість з того, чим вона ділилася про свою юність, пов’язане зі страхіттями війни й голоду. А її зрілі роки були присвячені сімейним клопотам, домашньому господарству та проблемам тогочасного виживання, тобто нічого унікального, – стандартна історія жінки тих часів. І ось мені думається, а що як той портрет на шкільній дошці пошани – це найяскравіший і найтепліший спогад з її життя? Може, оглядаючись назад, дев’яностолітня людина бачить найбільше світло у тому, що для нас, кар’єристів 21 століття, здається мізерним?

Я запитала свою бабусю, ким їй тоді у дитинстві, хотілося стати, яким уявляла вона своє майбутнє. І знаєте, що? Вона мріяла стати вчителькою, хотіла навчати діток і бути схожою на Ніну Матвіївну, ту жінку, яка у молодших класах навчала її саму.

Лише один день бабуся відучилася у 5 класі після літніх канікул. На другий день після початку навчання десь у селі біля її школи впала бомба, від якої в навчальній будівлі повилітали вікна й двері. Більше до навчання бабуся ніколи не повернулася. Ось така історія.

Ми сьогодні маємо стільки можливостей для самореалізації, наші недалекі предки і мріяти про таке не могли. Та дико, що сьогодні, у 21 столітті ми живемо у стані війни. Це інша війна, не кожен думає, що має стосунок до того, що відбувається, не всі рівномірно відчувають цю боротьбу і її наслідки. Але, хтозна, що трапиться з нами завтра? Хай не доведеться дітям цього покоління зазнати того, що пронесла протягом життя не лише моя бабуся.

Війна – річ масштабна, яка породжує очевидні зміни в житті як непримітного середньостатистичного громадянина, так і ще ненароджених поколінь. Можливо, ми не можемо достатньо сильною мірою впливати на справи глобально-політичні. Але замисліться – є чимале коло, в межах якого кожен з нас може лишати власний слід, сильний і яскравий. Чому б не зосередитися на тому, що нам підвладне, почавши з маленьких кроків, що приведуть до великих змін?

Юлія ОДИНЕЦЬ, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учасниця Зразкового художнього колективу “Гурток “Юний журналіст”  Полтавського обласного центру естетичного виховання учнівської молоді

Читайте також:

Дякую батькам за все

“Мама, ти – космос!”: хлопець зворушливо освідчується мамі в коханні

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

The post Дякую бабусі: світло з прожитого життя appeared first on Я - журналіст.

За що я вдячна своїм батькам? Якщо коротко – за все.

…Скільки слів говорять люди про швидкоплинність часу, про те, що його все менше, але ми це усвідомлюємо лише на мить. Потім знову забуваємо й продовжуємо жити, як жили. Тому навіть не знаю, чи варто говорити зараз, що треба цінувати час, а особливо – проведений із найріднішими людьми в нашому житті – батьками.

Безглуздо говорити, що це ті люди, які люблять нас просто за те, що ми є, що вони ніколи не зрадять і завжди вірять у нас, навіть тоді, коли ми самі зневірюємось у собі. Чому говорити про це безглуздо? Бо всі про це знають, але чомусь забувають про ці слова, коли, наприклад, підвищують голос на маму або починають грубо відповідати татові. І, на жаль, у підлітків це трапляється дуже часто. Як це не прикро, я й сама іноді не можу стримати емоцій. Але ми стаємо дорослішими й помічаємо, що час іде все швидше – й ось ми вже готуємося вступати до вишів, а здається, ще вчора невпевнено йшли до першого класу. А наші батьки повільно старіють. Ми випадково помічаємо, що в мами на голові з’явилося сиве волосся, а тато нібито став гірше чути, але це так складно прийняти, бо ти все ще відчуваєш, як у їхніх серцях палає вогонь любові й пристрасного бажання жити. Так, час дуже швидкоплинний.

Фото зі сторінки авторки у Facebook

Я дякую своїм батькам за їх терпіння. Іноді я не можу стримати грубих слів, іноді навпаки мовчу про те, що коїться в моїй душі, про те, що, можливо, слід було розповісти. Я знаю, що роблю їм боляче й, напевно, не вистачить у світі слів, щоб висловити, як мені соромно за це.

Я дякую своїм батькам за те, що вони намагалися мене всебічно розвивати. За все, чому я навчилась за своє коротке життя,завдячую батькам. Саме вони підтримували мене, коли я вирішила займатися музикою у той час, коли багато хто із знайомих говорив: «Та навіщо це тобі? Грайся в іграшки. Ти ж ще дитина». Саме вони підтримали мене в прагненні стати журналістом, коли інші говорили: «Краще йди на стоматолога вчись: у них зарплатня більша».

Я дякую своїм батькам за ті моральні якості, які вони мені прищепили.

Я дякую своїм батькам за те, що вони сприймають мене такою, якою я є, хоча інколи мене тяжко витримати, бо буваю я впертою та дуже егоїстичною.

Я дякую своїм батькам за те, що вони мене пробачають. Усі мої «вибрики» роблять їм боляче, і я не уявляю тієї сили батьківської любові, здатної все прощати.

Я дякую своїм батькам за мудрість, тепло, підтримку, яких я іноді через свій підлітковий максималізм не помічаю.

Я знаю, що в мене найкращі батьки у світі, бо вони – мої.

Інколи нам не вистачає часу або бажання зробити дзвінок і запитати в матусі про її справи, але замисліться, просто уявіть, що завтра вам нікому буде подзвонити. Вам буде потрібна материнська підтримка, а слухавку ніхто не підніме. Правда страшно? Що Ви будете робити тоді? Що будете відчувати? Самотність. Спустошеність. Безодню в душі. Вам буде боляче, оскільки ви знаєте, що саме  батьки – єдині люди, які будуть любити вас до кінця свого життя й ви залишитеся для них маленькими дітьми. А де, як не в батьківському домі, ми можемо відчути себе малюком-бешкетником.

Час – швидкоплинний, і цього не змінити. Нам залишається лише максимально насолоджуватися тими щасливими хвилинами,проведеними разом із найріднішими людьми. І це треба пам’ятати не тільки зранку чи ввечері, коли збираєшся навідатись у гості. Це треба пам’ятати двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень.

Надія ЗАЙЧЕНКО, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 11 класу ЗОШ №64 м.Маріуполь Донецької обл.

The post Дякую батькам за все! appeared first on Я - журналіст.

Якось я готував для своϵï рiдненькоï подарунок до 8 березня. Довго не мiг визначитися, дуже хотiлося передати всю свою любов. Взяв аркуш паперу й написав : «Мама, ти – космос!!!». Пам´ятаю, як вона розчулилася, бо матуся, як нiхто, завжди мене розумiϵ.

Так, мама – це мiй Усесвiт, бо саме вона заповнюϵ все моϵ життя. Я досi пам´ятаю всi ïï колисковi, нiжнi обiйми. Мама завжди була поряд – коли я хворiв, зiткався з першими невдачами або переживав першi справжнi успiхи. Вона повчала, допомагала, пiдтримувала, пiклувалася, молилася за мене.

Матуся, як бiльшiсть сучасних жiнок, працюϵ. Але, незважаючи на зайнятiсть (вона займаϵ керiвну посаду), мама завжди знаходить час для дiтей. Немаϵ такого питання, на яке би ми не отримали вiдповiдь, навiть якщо вона ïï не знаϵ, ми разом шукаϵмо розгадку в lнтернетi.

Мама – друг, порадник, наставник. Це дуже розумна та ерудована жiнка, сама любила навчатися i прищеплює цю любов нам. Вона завжди вважала найкращим iнвестуванням у життi – навчання. Саме матуся вчить мене пiзнавати свiт, бачити у ньому реалiï, помiчати прекрасне, розбиратися в усiх сферах життя. Матiнка допомагаϵ у навчаннi, розвитку, органiзовуϵ цiкавi вiдпочинки, разом ми багато подорожуϵмо свiтом, а разом з тим вивчаϵмо географiю та iсторiю краïн, де довелося побувати.

Мою неньку люблять i дорослi, i дiти. Ви б бачили, як тiшаться малюки, коли ми  навiдуϵмося до дитячого будинку! Уже майже рiк  допомагаϵмо дiтлахам в якостi волонтерiв. Дiти знають,  якщо приïздить моя мама,  то  буде свято з ласощами, iграми, квестами, малюнками, загадками. Малеча очiкуϵ нашого приïзду, щоразу зустрiчаϵ  бiля ворiт або виглядаϵ у вiкна. Кожен з них не залишиться без уваги, матуся приголубить, пожалiϵ, вислухаϵ. Кожного разу, коли ми повертаϵмося додому, мама не стримуϵ слiз i тiльки тихенько потираϵ руки, адже кожного разу вона пiдкидаϵ, кружляϵ, бере на руки майже два десятки малюкiв. Не обдiленi увагою й старшi дiтки: у кого домашнϵ завдання перевiрить, з ким вiршик треба вивчити, з дорослими дiвчатками пошепотiтися про щось для них важливе…

Першi моï слова, кроки, забитий м´яч, пiймана в рiчцi рибка, прочитана разом книжка – усе асоцiюϵться  з моϵю дорогенькою.

Зараз я вже майже дорослий, але, як i ранiше, часом так хочеться обiйняти матiнку та сказати ïй, як же сильно  ïï люблю!

Дякую тобi, рiдна, за все моϵ життя, за твоï недоспанi ночi, за твою активну життϵву позицiю, якоï ти дотримуϵшся, за той драйв, яким дiлишся з усiма, за твою безмiрну доброту та щирiсть!

Спасибi, матусенько, за сестричку, що з´явилася в нашому домi, завдячуючи твоïй чутностi, небайдужостi та любовi. На жаль, у нас ще багато сирiт, але я сподiваюся, що мамин приклад буде наслiдуватися. Дуже радiю з того, що нещодавно, пiсля поповнення нашоï родини, сiм´я маминого колишнього однокласника вирiшила взяти на виховання хлопчика з того ж дитячого будинку.

Матуся – приклад не тiльки для мене. Вона – зразок добросовiсного ставлення до працi, ïï поважають i цiнують як колеги, так i пiдлеглi. Мама завжди на зв´язку, готова допомогти i вдень, i вночi.

А ще мама – справжня красуня! Насправдi жодна людина, яка з нею малознайома, не вбачаϵ в нiй 43-рiчну жiночку, бо виглядаϵ вона значно молодшою!

Бувають в маминому життi й складнi моменти, але вона завжди маϵ особливий рецепт для боротьби з депресiϵю та розпачем, бо вона вважаϵ, що в таких ситуацiях необхiдно допомагати тим, хто знаходиться в бiльш скрутному становищi.

Завдяки таким людям, як моя рiднесенька матуся, свiт  добрiшаϵ i свiтлiшаϵ, бо такi, як вона, свiтять  особливим сяйвом, надiляючи всiх навколо позитивом, теплом, надзвичайною душевною енергiϵю. Люблю тебе, моя матiнко, нехай твоя добра посмiшка даруϵ свiту радiсть довгi роки. Ти – мiй Космос, мiй Всесвiт!

Ігор ЗАМКОВИЙ, випускник Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, учасник Всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст!””, учень Партизанської ЗОШ І-ІІІ ст. Дніпровського району Дніпропетровської області

The post “Мама, ти – космос!”: хлопець зворушливо освідчується мамі в коханні appeared first on Я - журналіст.

Я думаю, що найважливіша цінність – це родина. З неї починається все. Ставлення людини до оточення напряму залежить від сімейного виховання. Батьки наче «із глини ліплять» свою дитину.

Один філософ стверджував: «Сім’я – це місце, де народжується життя. І ніколи не згасає любов». Ця думка зараз надзвичайно актуальна. Сьогодні багато молодих людей не хоче створювати власні сім’ї, аби не обтяжувати себе зайвими проблемами. Але наполеглива праця із дитиною принесе лише солодкі результати: взаємоповагу, відданість, відповідальність.Більшість дітей, які виросли без батьківського піклування, мріють створити свої родини, які були б дружними і міцними.

Велика радість – це люблячі мама і тато, турботливі дідусі та бабусі, щирі сестрички і братики. Можливо, ви й не замислювалися, але найбільше горе – це втрата близької людини. У таких ситуаціях нам здається, що відриваємо частинку своєї душі. А радіємо, коли народжується маленька дитина, членів родини стає більше. Немає нічого прекраснішого, ніж родинні зустрічі, спільна вечеря та щира розмова із батьками.

Лише 30 % сучасних родин вважать себе щасливими. Ця статистика вражає. Тож варто не просто створювати сім’ю, а будувати міцну опору , яка б підтримала в будь-який момент.

На прикладі тієї сім’ї в якій виросла дитина, вона буде створювати власну. Зазвичай діти користуються прикладами виховання своїх батьків. Але це не завжди є правильно. Адже у родині, де панує батько чи мати-тиран, ніколи не буде щастя. Тому слід підбирати індивідуальні методи. Допомогти із цим може кваліфікований психолог. Також не слід порівнювати дитинство своїх дітей із власним. Водночас дітлахам слід поважати батьків, адже сім’ю не обирають. Вона є Божим дарунком для кожного. Якщо виникають якість сімейні негаразди, слід негайно їх вирішувати. Все починається із родини. Тільки ті люди, які виросли у повноцінній і турботливій сім’ї, можуть побудувати сильну державу.

Тому цінуйте, любіть своїх батьків. Вони ваша опора та підтримка. Пам’ятайте, що земля без води – мертва, а людина без сім’ї – пустоцвіт!

Владислава МЕШКО,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Київська область

The post Найбільша цінність – це родина appeared first on Я - журналіст.