1. Витрачайте свій час раціонально

На цю тему написано безліч книжок. Всі вони сповідують одну думку: спершу те, що важливо. Далі – менш важливе, потім – ще менш важливе. В чому проблема? Ми частенько зловживаємо цим правилом, коли виконуємо спершу те, що подобається, але те, що не є терміновим. Вихід: Дотримуйтесь правила один.

2. Знаходьте час на відпочинок

Працелюби часто забувають про це правило, через що відчувають утому і брак натхнення. Робота може почекати, а Ваше життя – занадто коротке, аби весь час працювати. “Вихідні” дорівнюють “відпочинку”, а не “роботі в другу зміну”.

3. Занадто багато відпочинку – утома

Не відкладайте справи у далеку скриню. Справжня насолода – я виконав і відпочиваю, а не я відпочиваю – потім виконаю.

4. Природа – невичерпне джерело натхнення

Це ліси і поля, річки і озера, парк у центрі міста. Це птахи і комахи, риби і земноводні тощо. Кожному – своє.

Катерина СПАСЬОНОВА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Кривий Ріг

The post Як бути щасливою людиною: поради які працюють appeared first on Я - журналіст.

Будь-яка дія, процес складається із сукупності мікродій, дрібних кроків. Якщо робити їх послідовно і при цьому гнучко реагувати на зворотній зв’язок від життя, рано чи пізно або досягнеш бажаного, або підкоригуєш плани й досягнеш чогось іншого. Можливо, зрозумієш, що мета, в її попередньо сформульованому вигляді, – малореальна для досягнення чи просто не твоя. А щонайменше – збагатишся цінним досвідом. Це – в будь-якому разі.

Коли запитуєш іншого чи себе про перший крок – даєш зрозуміти, що мета – реальна, просто потрібно почати. Розкладаючи щось масштабне на послідовність мікродій, сам краще розумієш, що саме потрібно і в якій послідовності. І що головне – почати. “Добрий початок – половина справи”, – недарма стверджує народна мудрість.

А як знущання це питання може прозвучати тоді, коли сама людина розуміє: задекларована мета – нереальна, недосяжна, непотрібна. А озвучував я її – так, аби поговорити. В такому разі навіть нейтральна інтонація в запитанні може бути сприйнята як іронія. Але це – привід замислитись: так чого ж я хочу насправді?

Дуже часто виявляється – просто поговорити.

У величезної кількості людей є колосальна потреба бути почутим. Вислуханим. Щоб тебе зрозуміли. Засоби реалізації цієї потреби часом приховуються за найрізноманітнішими масками.

Ну не скаже ж справді людина ось так просто: “Вислухайте мене!”

Хоча інколи – варто. Ось просто так взяти і сказати.

Запитувати самого себе про перший крок варто і тоді, коли ви повернулися з тренінгу, прочитали книгу, переглянули вебінар тощо – одне слово, отримали певний обсяг інформації, яка повинна перейти в практичні кроки. З чого я почну реалізовувати те, чого навчився? Зазвичай це може бути дуже простий, елементарний крок: домовитися з кимось про зустріч, написати доповідну записку, відправити один чи декілька електронних листів, скласти короткий план нового проекту і показати його потенційно причетним колегам, відправити резюме, дізнатися, хто в місті надає ту чи іншу послугу, що потрібна для початку реалізації нової ідеї.

Тобто, говорячи загально, ви або домовляєтесь з кимось про щось, або шукаєте інформацію для подальших дій, або самі створюєте чи поширюєте певний обсяг інформації, щоб отриманий зворотній зв’язок прояснив подальшу послідовність дій. Головне – щоб цей перший крок був чітко сформульований і швидко перетворений на дію.

А спланувати перший крок після наради – взагалі must do! Скільки годин дорогоцінного часу витрачається щодня в різних організаціях на розмови, які закінчуються загальними фразами типу: “Ну що ж, потрібно працювати ще краще. А що саме робити – це треба буде окремо сісти і подумати…” Звісно, потім ніхто нікуди не сідає і не думає. До наступної наради все залишається там, де й було.

Якщо ви керівник – закінчуйте нараду чітким формулюванням першого кроку. Із відповідальними і термінами. Це бажано зафіксувати – не думайте, що хтось щось запам’ятав. Усе одно більшість ваших підлеглих під час наради “сиділи в телефонах”. Тому інформацію про чітко сформульований перший крок бажано відразу розіслати всім причетним.

Якщо ви підлеглий, з якого згодом можуть запитати про зроблене за наслідками наради (мовляв, “ми ж стільки про це говорили, невже Ви не зрозуміли, чого від Вас вимагали?”) – вимагайте чіткого розуміння першого кроку відразу наприкінці наради. Чого саме від вас вимагають, на коли і чи точно від вас.

“Посилити виховну роботу” – це не рішення і тим більше не перший крок. Рішення – це “провести до кінця кварталу не менше 3 виховних заходів із різними групами студентів”, а перший крок – “до кінця місяця організувати вечір-знайомство зі студентами-переселенцями, відповідальні – Х. та У.”

“Активізувати роботу в Facebook” – так само не рішення і не крок. Рішення – це “до кінця місяця замовити таргетованої реклами на 100 доларів, до 10 числа наступного місяця проаналізувати результат і скласти план подальших рекламних активностей”, а перший крок – “вже сьогодні запустити дві реклами на різні аудиторії по 5 доларів кожна, відповідальні – Х. та У., про результат обидва доповідають З. у понеділок о 12 годині”.

Перший крок – це те, що можна виміряти і можна перевірити. Виміряти – в часі та кількісно. А перевірити – тому що є конкретний відповідальний і конкретний результат. Який влаштовуватиме або не влаштовуватиме. Який стане поштовхом до подальших дій, давши цінний зворотній зв’язок.

Думка без дії – як птах без крил. Дії – це крила наших думок. А перший крок – як перший змах крила. Щоб відірватись від землі. Далі буде видно. Далі буде легше.

Важливо усвідомлювати ці зв’язки: думка – рішення – перший крок; інформація – висновки – перший крок. А якщо говорити глобально, то: бачення – ціль – завдання – перший крок.

Прийнявши будь-яке рішення, відразу плануйте перший крок.

З чого почнете?

Віталій ГОЛУБЄВ

The post З чого почнеш? appeared first on Я - журналіст.

По-перше, таким чином отримаєте додатковий “бонус” – враження про вас як людину організовану, дисципліновану і таку, що має щільний графік. Інколи саме лише усвідомлення співрозмовником напруженості вашого графіку (зокрема, й завдяки враженню, яке ви самі створили) може підняти вартість ваших послуг.

Найголовніше ж – ви зекономите розумову енергію на більш важливі справи. Визначили дату зустрічі – і, як кажуть, діло з кінцем. Ви більш чітко бачите свій робочий день (тиждень, місяць) – і плануєте наступні справи вже з урахуванням часових проміжків, які забронювали раніше.

Приклад 1. Ви плануєте взяти два тижні відпустки в серпні. Якщо запитають, на коли саме плануєте відпочинок, можна, звісно, сказати: “Та все одно, десь у серпні на два тижні”. Але так ви відкладете прийняття рішення на невизначений час. І не факт, що коли нарешті доведеться визначатися, більш сприятливі для вас дати не будуть зайняті спритнішими колегами. А можна відразу сказати: планую іти у відпустку з 9 до 23 серпня. Все одно нічим не ризикуєте! Хіба що перед тим подивіться календар – аби “захопити” побільше вихідних і тим самим збільшити тривалість відпочинку.

Приклад 2. У вашому відділі потрібно провести нараду, щоб обговорити стан виконання проекту. Колеги запитують: коли зустрінемось? Можна сказати: та будь-коли, я завжди на місці. Але тоді ви ризикуєте. Тим, що коли за дві години до часу проведення наради, який визначили інші люди, вас про це повідомлять – не факт, що “остаточний час” виявиться для вас зручним. Ви-то завжди на місці, але саме на ці години записались до стоматолога. А щось змінити – вже пізно. Тому, якщо поки що у вас немає чітких побажань щодо часу наради, – візьміть їх “зі стелі”. Скажіть: мені буде зручно у понеділок о 16, ніхто не заперечує?

Приклад 3. Свого часу мене вразила людина, яка у вівторок, 1 листопада, призначила зустріч, щоб обговорити можливість участі у Школі універсального журналіста, на 13.45 вівторка, 22 листопада. А потім, дізнавшись причини, був вражений, наскільки все просто. Марія (назвемо нашу героїню так) працює в бюджетній установі й має обідню перерву з 13 до 14 години. Керівник суворо контролює вчасність повернення працівників з обіду. Але саме по вівторках він має лекції в місцевому університеті. І, пішовши на обід о 12.45, повертається аж після 15-ої. Ось підлегла й бронює на кілька тижнів уперед “бонусну” годину в робочому графіку… (Бо після 18 починається особисте життя – навіщо планувати на цей час робочі зустрічі?). Реально обід займає у неї півгодини – з 13 до 13.30. Чверть години – на дорогу. І о 13.45 Марія готова зустрітися зі мною. До 15-ої гарантовано повернеться на роботу. Все просто – треба лише трохи подумати, як ефективніше розпорядитися своїм часом!

“Все у нас… чуже, один лиш час – наш“, – згадав слова Сенеки.

“Вторинна вигода” від такої практики – те, що ви звикаєте формувати власний порядок денного. А не підлаштовуватися під чужий. Це не означає “диктаторського підходу” – ви пропонуєте власну дату і радитесь з іншими, чи вона їм підходить. У разі потреби, час можна буде й змінити – все одно ж ви нічим не ризикуєте. Але зробити це відразу, а не тоді, коли всі дедлайни горітимуть і доведеться погоджуватися на будь-який варіант. Незалежно від того, зручний він для вас чи ні.

Мій досвід показує: якщо з самого ранку ви знаєте, що, приміром, до 12 години повинні дописати статтю (не тому, що це потрібно комусь, а тому, що такий дедлайн встановили ви самі) – чим ближче до 12 години, тим більше будете прискорюватися. Працюватиме здоровий азарт: встигнути до дедлайну.

Або інший приклад: на 17 годину ви спланували відвідання перукарні. Назад до офісу повертатися вже не плануєте. Знову ж таки, з досвіду скажу: після 16 години швидкість вашої роботи отримає шанс прискоритись. Якщо на дорогу до перукарні потрібно 15 хвилин, а зараз – рівно 16 година, ви мимоволі подумаєте: о, це ж скільки ще можна встигнути за 45 хвилин, які залишились. І цілком імовірно – встигнете.

Розставляючи більше маячків на лінії часу, ми можемо встигати більше. Конкретні часові рамки й наперед визначені дедлайни стимулюватимуть більше, ніж уявна “свобода”, за якою приховується невизначеність. Управляти самим собою – найскладніше. Але водночас це ж яке задоволення – відчувати себе володарем своїх слів, свого часу, свого життя.

Віталій ГОЛУБЄВ

Читайте також:

Тайм-менеджмент для журналіста: 15 порад, які збільшать Вашу продуктивність

10 корисних матеріалів для журналістів [СКАЧАТИ]

Тайм-менеджмент: навіщо встигати більше

The post Розставляйте маячки на лінії часу appeared first on Я - журналіст.

Оце так життєлюб!

А коли кажуть “Він був великим працелюбом” – уява малює згорбленого від важкої роботи чоловіка, який, ледь підвівшись уранці з ліжка, хапав лопату (чи якийсь інший інструмент) – і починав копати (чи робити щось подібне). Найбільш трагічними були для нього моменти, коли копати з певних причин було неможливо: чи то лопата зламалась, а нової поряд не виявилось, чи земля промерзла. Шоста вечора для такої людини – це не закінчення робочого дня, а “ще кілька годин до відбою – це ж стільки копнути встигнути можна!” При цьому результат копання, якась винагорода за працю, очевидні не завжди – діють пояснення “копаю, бо всі копають”; “копаю, бо предки копали”; “копаю, бо таке життя наше – суцільне копання”…

Одна з найпоширеніших помилок в управлінні власним життям – протиставлення “життя” і “праці”. Коли “життя” – це все, що поза працею, а “праця” – важка повинність, яка потрібна, щоб заробляти на життя.

Якщо уявити собі подібне протиставлення як терези з двома шальками, то коли відчутно переважує “життя” – стає не до “праці”. А коли переважує “праця” – не залишається сил для “життя”. У першому випадку йдуть у хід прислів’я на зразок “Від роботи коні дохнуть”, у другому – самонавіювання “Ще стільки всього зробити треба, який відпочинок?”

Як на мене, оптимальнішим є інше уявлення: життя – це єдине, універсальне поняття, яке включає в себе і працю, і відпочинок. Праця – не антонім життя, а його складова. А відпочинок – не антонім праці, а її супутник на життєвій дорозі. Разом виходить приблизно так: третина нашої уявної доби йде на сон, третина – на роботу і ще третина – на все, що поза роботою. Звісно, співвідношення може змінюватись залежно від конкретної людини (і характеру її роботи), від життєвих ситуацій, пріоритетів – але в цілому, вважаю, співвідношення – доцільне й виправдане.

І тоді життєлюб – це не пияк-нероба. А працелюб – не затурканий обов’язками роботяга. Це різні грані особистості однієї й тієї самої людини.

Бізнесмен і блогер Оскар Хартманн в одному з інтерв’ю з цього приводу влучно сказав: у кожен період дня я маю головну для себе роль. Вранці, тренуючись перед робочим днем, я – спортсмен. Удень – бізнесмен. А коли ввечері проходжу “рамку” на виході з офісу – у голові немов би перемикається режим: тепер я – сім’янин.

Здається мені, що дуже велика частка наших проблем – саме від неусвідомлення своїх ролей і, найголовніше, – від невміння їх переключати. А найвище мистецтво життя – це не мистецтво найбільше зробити чи заробити, найбільше пропити чи прогуляти. Це мистецтво бути ефективним у кожній сфері, в кожній ролі. Це відчуття гармонії, коли в кінці кожного дня, озираючись назад, ти можеш сказати: я зробив усе, що міг. І у праці, й поза нею. А завтра – продовжу.

Для цього потрібно небагато: розуміти, чого ти прагнеш, у кожній зі сфер життя. Але для початку – усвідомити: сфер цих – декілька. І працею вони не закінчуються. Так само як і відпочинком.

Думаю, найуспішніші, найшанованіші люди майбутнього – це не найбагатші і найвідоміші. А ті, хто зміг максимально гармонійно поєднати різні сфери свого життя. Це працелюби, які реалізувались і на роботі, й у сім’ї. Які мають час і для інших, і для себе. Які збалансували “брати” і “віддавати”.

І саме тому стали справжніми, а не алкогольно-шансонними життєлюбами. Які досягли у стосунках із життям взаємності.

Як на мене – захоплююча і справді амбітна ціль.

Віталій ГОЛУБЄВ

The post Працелюб чи життєлюб? appeared first on Я - журналіст.

Та найбільше здивувало інше: більшість вважає це нормальним – коли в них крадуть час, призначений для сну. Читай: для відпочинку і відновлення сил. Для того, щоб людина не впала, як загнаний кінь, на середині свого життєвого шляху. Ставши, рано чи пізно, конем-калікою, розумово чи фізично.

Пояснення маю два.

Перше – мазохізм, усвідомлений чи не дуже. Тобто, в картині світу людини, життя – це страждання. І не спати, спати мало чи спати неякісно – це складова життєвих страждань. Їх потрібно терпіти, а, можливо, й навіть радіти їм (усе залежить від тяжкості “захворювання”).

Друге – виправдання власної поведінки. Людина дозволяє іншим те, що робить сама. Тобто сама краде в інших час – і іншим дозволяє обкрадати себе. Знаєте, це як у багатьох організаціях: співробітники роблять вигляд, що працюють, а керівник – що вірить у це. Кожен при цьому насправді вирішує власні завдання. Які лежать за межами завдань організації. Якщо це комерційна структура – рано чи пізно вона розвалюється. Якщо держустанова – її життєздатність може достатньо довго підтримуватись штучним шляхом. Тобто за гроші народу. Але це вже, як каже мій улюблений Леонід Каневський, – зовсім інша історія.

При цьому всі вищеописані люди, якби у них вкрали бодай гривню, імовірно зчинили б чималий гвалт. Красти гроші – ні-ні-ні. Красти час – будь ласка.

Хоча час – цінніший за гроші.

“Вам дорого це обійшлось?” – запитали в одному інтерв’ю найуспішнішого бізнес-тренера на пострадянському просторі Радислава Гандапаса. Мова йшла про один із втрачених бізнесів. Гуру лідерства і ораторського мистецтва лаконічно відповів: “Дев’ять з половиною років”.

Звісно, Гандапаса вважають найбільш високоплачуваним бізнес-тренером не тому, що він так відповів. Але він став таким у тому числі й через описаний вищенаведеною фразою стиль мислення.

Ставтеся до часу так, як до грошей. Навіть з більшим трепетом. Бо він – цінніший за гроші й не відновлюється.

Найбільші втрати – не в грошах, а в часі. Найважливіші уроки – так само стосуються часу. Того, на що його витратили і на чому втратили.

“Я можу розбудити свого менеджера в будь-яку пору доби і він зобов’язаний відповісти на дзвінок – інакше він звільнений“, – похвалився якось знайомий керівник. Як на мене, звільнити варто було б саме такого керівника, а не його підлеглих. Точніше, законодавчо заборонити таким людям керувати собі подібними.

Телефон, вимкнений на ніч, – це не розкіш і не демонстрація зверхності до інших. Мовляв, ви там собі що хочте робіть, а в мене – відпочинок.

Це – норма. Яку варто запровадити для себе і до якої слід привчати інших.

“А ось я не можу собі такого дозволити”, – зізналась колега під час дискусії у Facebook, яку згадував вище. Мовляв, маю немолодих родичів в іншому місті, за сотні кілометрів, – раптом з ними щось станеться.

Ризикну здатися циніком, але якщо родичі – за 500 кілометрів, то коли серед ночі комусь із них стане погано, моя колега-редактор із провінційного українського містечка нічим їм не допоможе.  Хоч би на крилах прилетіла – не допоможе. Треба набирати 103, а не будити людину, яка, крім ахів, охів і співчуттів не зарадить нічим. В той момент, коли людині потрібно рятувати життя. І займатись цим повинні медики “швидкої”, яка викликається зовсім за іншим номером.

А якщо, не приведи Господь, сталося непоправне – знову ж таки, що вже вирішать години, які залишились до сьомої ранку? Часу, коли будити людину – вже цілком етично.

Звісно, тут можна дискутувати. Але навіть якщо вважати, що приводи порушувати чийсь нічний сон існують, – погодьмося: вони займають від сили 10-20 відсотків серед усіх, які реально використовуються тими, хто краде ваш час. Відсотків 80-90 – це не крайні життєві потреби, а просто ваш дозвіл взяти себе під ноги.

“Як я скажу керівнику, що ввечері у мене – особистий час? Він же мене просто звільнить. Скаже, що на твоє місце є купа студентів, які готові працювати безкоштовно і мало не цілодобово“, – запитав мене з залу 20-річний Максим на одному з форумів.

Логічно. Життєво. Але й тут є вихід.

Одне з правил, у які вірю, звучит так: “Більше, щоб менше”. Тобто спочатку роби більше – щоб потім отримати можливість робити менше. Здобудь повагу, рівень, статус, який дозволить диктувати свої правила. Або просто спонукатиме інших зважати на твої потреби. Мовляв, ось цього пана ввечері краще не турбувати – хіба ж справді не почекає до ранку?..

А якщо не вдасться – знову ж таки, за правилом “більше, щоб менше”, ви цілком можете змінити роботу на ту, яка не передбачатиме нічних авралів. Бо за попередні роки здобули досвід, який зможете капіталізувати.

Тобто, якщо тебе будять, коли тобі 20 – не ний і напрацьовуй досвід. Щоб тебе не будили, коли матимеш 35.

А якщо тебе так само будять і в 35 – це свідчить принаймні про дві речі: десь ти недопрацював і щось потрібно змінювати.

Або змиритись і не нити. Зрештою, декого влаштовує й досить посередня якість життя.

Звісно, тут веду мову про суто інтелектуальну, творчу працю, передусім офісну. Професії, які передбачають служіння, порятунок життів, допомогу іншим, забезпечення життєво важливих потреб у різних галузях – виносимо за дужки. Лікар, рятувальник, військовий, водій, охоронець – про них не йдеться аж ніяк.

Отже, у добі – 24 години. Будемо вважати, що третину ми витрачаємо на роботу. Третину – на сон. Ще третину – на все інше. “Інше” – це і сім’я, в кого вона є, і особисте життя, і турбота про здоров’я, і забезпечення побуту, і власні інтереси.

Що відбувається, коли в якомусь із трьох сегментів нам починає бракувати часу? Зазвичай ми “позичаємо” час в іншому сегменті. І здебільшого “латаємо дірки” саме за рахунок сну.

Не встигаємо дописати статтю на роботі? Допишемо вночі. “Зашиваємося” з хатніми клопотами – нічого, вночі можна доробити. Книжку почитати, звісно, – теж уночі. А писати щось уночі (чи то книгу, чи дисертацію, чи звіт керівнику, чи грантову заявку) – то вже взагалі святе діло.

І ось робота займає вже не 8 годин, а 10 – дві ми “позичили” у сну. Домашні турботи також розтягнули в часі за рахунок нічних годин. На сон залишилось чотири години. І ми готові з гордістю про це розповідати. Мовляв, пожалійте мене – я настільки багато працюю, що сплю чотири години.

Як на мене, таке виправдання логічне – лише для молодих батьків. Тому що маленькі діти “зазіхають” на наш сон не зі злої волі – вони просто не можуть інакше, ніж плачем, повідомити нам про свої проблеми. І не мають кому, крім нас, про це розповісти.

Якщо ж немовлят поряд немає, а людина систематично спить по чотири години на добу, – можливо, їй варто не поспівчувати, а порадити бути організованішою.

А якщо хтось попереджає “Я надішлю потрібну інформацію сьогодні вночі” – цілком нормально буде відповісти: “Добре, я вранці прочитаю“.

Уявив собі думки вголос людини, яка хизується чотиригодинним сном. (Чи жаліється на нього – часом це два боки однієї медалі).

“Я сплю чотири години на добу, бо не вмію сказати “ні” тим, хто постійно навішує на мене своїх “собак”, знаючи, що я безвідмовно і безкоштовно все зроблю. Ще й перепрошуватиму за затримку.

Я сплю чотири години на добу, бо погрязнув у болоті перфекціонізму. Кожне завдання прагну виконати бездоганно, по сто разів перероблюючи і перевіряючи. Хоча той, хто приймає ці завдання, переглядає кінцевий продукт “одним оком”. А часом і взагалі не переглядає. Бо знає ж – зроблю на совість. Сам колись казав: мене не цікавить, коли ви все це встигатимете. Хочте – вдень, хочте – вночі. Я запам’ятав і тепер встигаю вночі.

Я сплю чотири години на добу, тому що коли інші починають робочий день, я ще добігаю до офісу, потім півгодини розмовляю по телефону, далі йду пити каву, після чого прямую з колегами на перекур. У процесі кавування і куріння в мене дзвонить телефон, і я знову півгодини “розрулюю” проблеми всіх своїх знайомих або просто “задовбую” їх питаннями “Ну що ви там? Я ось – на роботі…” Потім я підключаюсь до будь-якої почутої розмови, пересилаю іншим з десяток фейсбучних демотиваторів, обговорюю з колегами за сусідніми столами мотивуючі цитати в стилі “Середа – це маленька п’ятниця”, а далі – дискутую про операції зі зміни статі та принцип відбору переможців шоу “Холостяк”. 

Я сплю чотири години на добу тому, що в моїй ієрархії життєвих цінностей здоров’я – на останньому місці. Бути повним сил і енергії для мене – неважливо, непотрібно і нереально, це щось на рівні фальшивої позитивної картинки з рекламного ролика. Я не звільнюся з роботи, яка змушує мене жертвувати сном, не розпрощаюсь з начальником, який нехтує моїм часом, тому що боюсь, що мене нікуди більше не візьмуть. Тому що працювати я не можу, не вмію і не хочу. Або колись вмів, але забув. Навчитись чогось нового – не планую. Я вже вчився 5 років в університеті (коледжі, ПТУ) – вистачить. Від навчання коні дохнуть. І все одно в наш час у нашій державі нормальної роботи немає. Треба триматись за те, що є. І взагалі, я живу “на автоматі”. Я давно увімкнув “режим зомбі” й навіть не замислююсь, що щось не так. Немає коли думати й розмірковувати – я ж втомлююсь. Тому що я сплю по чотири години на добу…”

Навряд чи ми часто почуємо такі монологи. Бо щоб це хоча б сказати – потрібно це визнати. А жити усвідомлено – привілей меншості.

Ми вважаємо, що вміємо читати чужі думки. (Бо часто почуєш: “Я знаю, що він про мене подумає…”). А насправді й у власних розібратись не можемо. Принаймні настільки, щоб чітко їх сформулювати – для інших, а для початку – самому собі. Чого ти прагнеш. Що не влаштовує у житті. Що потрібно змінити. І з чого готовий почати.

Мало того, що ми ледь не в будь-якій складній ситуації жертвуємо сном. Ми ще й змішуємо сон і роботу, дім і роботу. У час, відведений для сну, – працюємо. На роботі – вирішуємо домашні справи. А прийшовши додому, відволікаємось на дзвінки і справи по роботі.

Інше питання – чи справді на роботі нам потрібно саме вісім годин для того, щоб успішно вирішувати всі завдання. Колись одна колега зізналась мені: “Чому жінкам не встановлюють чотиригодинний робочий день? Їм же потрібно ще стільки часу для сім’ї, для того, щоб елементарно слідкувати за собою? Ось у нашому управлінні ми з колежанками реально займаємось роботою не більше, ніж півдня. Решта часу – це чаювання, обмін рецептами і довга обідня перерва“.

Підозрюю, що так – у багатьох.

Звідси – відразу кілька можливих варіантів дій.

Поговорити з керівником про можливість працювати неповний робочий день. Або навпаки, працювати з понеділка по четвер довше, зате повністю вивільнити п’ятницю. Або домовитись, що частину роботи виконуватимете вдома, щоб зекономити час на проїзд. Наприклад, по середах ви – в онлайні.

Навіть якщо зарплатня зменшиться – це ще потрібно подивитись, скільки ви виграєте в часі. Можливо, за цей час можна або більше заробити (в іншому місці), або більше зробити чогось такого, позитив від чого перекриє недоотримані кілька сотень гривень. Багато жінок зізнаються, що один із головних таких “позитивів” – посмішка дитини. Яка, приміром, буде рада побачити маму на своєму звітному концерті в музичній школі. Усвідомлюючи своїм дитячим розумом: мама поставила на перше місце не звіт своєму начальнику, не кавування з кумою, а саме мене, у мій важливий день.

Або, якщо все це не підходить, а вільний час на роботі все ж таки реально є – варто подумати, чим саме його доцільно заповнювати. Можливо, є якась розумова праця, яку ви періодично забираєте дороблювати додому, а на роботі натомість “вбиваєте” по кілька годин щодня на скролінг стрічки Фейсбуку та обговорення з колегами підсумків шоу “Холостяк”. Наприклад, йдеться про дисертацію. Рішення – на поверхні: не пишіть дисертацію вдома, пишіть її на роботі. Принаймні, поки керівник вам це дозволятиме. (Сподіваюсь, ви здобули на своєму робочому місці достатню довіру і повагу до себе, щоб не звітуватись про кожен крок). А вдома займайтесь домашніми справами. І не беріть слухавку після шостої. Якщо потрібно – заведіть ще один телефонний номер, для дзвінків “не по роботі”. Який знатимуть лише ті, хто турбуватиме вас з особистих питань.

Кінцева мета всієї цієї метушні – знову ж таки вивільнити час для повноцінного нічного відпочинку. Виокремити ці вісім священних і недоторканих годин із вашої доби й окреслити їх червоними лініями, за які недозволено заходити нікому.

Скарлетт з її фразою “Про це я подумаю завтра” – мала рацію. А я, перефразовуючи пораду з книги М.Дорофеєва “Джедайські техніки” (в оригіналі вона звучить так: “У будь-якій незрозумілій ситуації – думайте“) скажу так: “У будь-якій незрозумілій ситуації – лягайте спати“. Ранок вечора мудріший. Але щоб ранкова мудрість справді прийшла до вас і наповнила енергією для майбутніх звершень – вечір повинен закінчитись вчасно.

А ніч – бути і залишатись Царством Сну.

Окреме питання – якість сну. Такі елементарні речі як провітрювання кімнати, її достатнє затемнення і відсутність безпосередньо перед засинанням зайвої інформації, що збуджує і збурює розум, – сприймаються як надто елементарні, аби на них зважати.

А дарма. Якщо професор Преображенський у книзі Булгакова радив не читати на сніданок радянських газет, то я не раджу дивитись перед сном українське телебачення. Як, власне, і будь-яке інше. Якщо не хочете, щоб у час, коли мозок мав би перезавантажитись для самостійного вирішення ваших проблем, а, можливо, й “завантажитись” новими ідеями, він “переварював” проблеми чужі. Наприклад, виступи політиків і рекламу чіпсів.

Звісно, переглянути педред відходом до сну кілька серій улюбленого серіалу – це справді чудовий спосіб абстрагуватися від щоденних проблем. А комусь допомагає швидше заснути.

Але ж саме серіал – а не ток-шоу “Він ворує, вона ворує, воно ворує, ми в…” Це, як кажуть, дві великі різниці: казковий вигаданий світ  – і скунси з політичного зоопарку.

Кажуть, необхідна умова для початку змін – це усвідомлення важливості тієї цінності, яка лежить в їх основі. Тобто щоб почати дбати про здоров’я – потрібно підняти вище на шкалі життєвих пріоритетів цінність “здоров’я”. Щоб зробити своє житло затишнішим – варто для початку зізнатись самому собі, що комфортний побут – це важливо. Коли певна цінність у пріоритеті – то й засоби знаходитимуться. А якщо не визнаєш щось важливим – підсвідомість і не пропонуватиме можливих шляхів досягнення бажаного. Простий механізм економії ресурсів. Життя ніби каже: ок, тобі це не потрібно – то й не буду нічого “підкидати”…

Повноцінний регулярний сон – це важливо. Не дозволяйте нікому, крім ваших власних маленьких дітей, змушувати вас ним жертвувати. А в дітей, до слова, можна й повчитися розумінню важливості сну: коли вони ввечері хочуть спати, вони просто лягають і сплять. Кілька днів тому одна з моїх донечок заснула просто посеред святкування дня народження тата в ресторані.

Просто тому, що їй захотілось спати. Вона не думала, “що скажуть люди” і “чи доречно це саме в цьому місці”.

Вона просто заснула.

Інколи нам варто не тільки вчити дітей, а й вчитися в них.

Віталій ГОЛУБЄВ

The post У будь-якій незрозумілій ситуації – лягайте спати appeared first on Я - журналіст.

Я теж про це думав. І ось що зрозумів.

Є дві крайнощі – назвемо їх “робота на результат” і “робота на процес”.

Перша, у граничному своєму вираженні, – це відмова від усіх радощів життя, яка пояснюється думкою: “Ось досягну бажаного – тоді й відсвяткую, тоді й дозволю собі розслабитись, тоді й поживу нарешті так, як давно того хотів”. Якщо згадати теорію Е.Берна, то “напис на футболці” в такої людини може виглядати так: “Я не заслуговую”.

Пастка полягає в тому, що досягнення цілі може й не відбутись узагалі. Або відбутись не в такому вигляді, як ви собі уявляли. (Отже, каже собі людина, й винагороджувати себе не варто – бо не досяг бажаного на сто відсотків). Або відбутись занадто пізно, коли раніше привабливі “життєві бонуси” – вже не актуальні. Наприклад, тому що немає сил і здоров’я. Або просто втратилась актуальність, змінились пріоритети. Так чи інакше, “робота на результат” без уваги до власного самопочуття на проміжних етапах його досягнення дуже ймовірно може закінчитись тим, що чогось одного (як мінімум) точно не буде – або результату, або радості від нього.

Трапляється, що ви настільки постійно зайняті облаштуванням “інфраструктури”, умов для реалізації своїх цілей, що вже й саму ціль згадати важко. Тобто робота кипить, а навіщо – хто його знає… Колись так вирішив, батьки радили, наші предки так жили – ось можливі варіанти відповіді. Або ще такий: “Зараз треба робити, а потім видно буде”. І так бігає людина по колу, бігає, як білка в колесі, й кінця-краю біганині не видно. “Всі так живуть”, “А кому зараз легко?”, “Життя – це страждання”, “Немає коли в гору глянути” – типові фрази, які можна почути від таких людей.

Друга, протилежна крайність – постійне “святкування” процесу. Тоді в соцмережах з’являються фото з підписами на зразок “Як добре, коли після напруженого робочого тижня можна відпочити і розслабитись” – і ти, побачивши ім’я автора, здивовано думаєш: а коли ж він напружувався? Наскільки знаю, кожен день у людини – суцільний “розслабон”… Із цієї ж серії пости на зразок “Середа – це маленька п’ятниця”, “Четвер – це репетиція п’ятниці”, “Ура, п’ятниця” тощо. Коли життя – суцільна “п’ятниця” (у розумінні, яке вкладають в це слово автори подібних постів), важко тримати у фокусі цілі й планомірно до них рухатись. Тут можливі варіанти: або в людини і цілей особливих немає (живе як живеться, ніби все влаштовує, аби гірше не було), або на реалізацію її цілей працює хтось інший. Поки наш герой щодня відзначає “маленьку п’ятницю”. Третій варіант – людина працює на чужі цілі.

Я вивів для себе таку формулу: головне – це усвідомлювати, що кожного дня я зробив усе, що міг зробити саме сьогодні, для досягнення своїх цілей. Лягаючи спати, я хочу з чистою совістю зізнатися собі: все можливе на сьогодні – зроблене. Завтра – продовжимо. А за те, що зроблено сьогодні, себе цілком можна винагородити. І в жодному разі не картати, що не встиг усього.

Головне – не підмінювати маленькі щоденні кроки для досягнення цілей самими лише винагородами, коли “бонуси” ставатимуть усе більшими за кроки, а згодом – і поглинуть їх. Тобто – стоїмо на місці, зате святкуємо – аж гай шумить! Важлива саме логічна послідовність: дія – винагорода, напруження – розслаблення, вдих – видих. Ритм, на якому тримається все в житті, на якому тримається саме життя.

Не варто прагнути за будь-яку ціну зробити все і відразу. Зазвичай усе закінчується лише розчаруванням і витраченими нервами. А не робити нічого, відтягуючи необхідні дії до безкінечності й постійно святкуючи натомість чергову “маленьку п’ятницю” – шкідливий самообман. Модне слово “прокрастинація” – це просто лінь. Називаймо все своїми іменами.

Не підганяймо час, а вчимося бачити приємне і корисне у кожному етапі життя. В тому числі (й насамперед) – і в тих, які є саме підготовкою до чогось важливого. Це такі самі частини життя, як і інші.

Дорога до міста, де матимете зустріч, виступ, презентацію, переговори – може бути не менш приємною, ніж сама подія, що в цьому місті відбудеться. Споглядання краєвидів, смачний обід у новому місці, час на читання чи перегляд того, що відкладали у повсякденній метушні, нові враження, знайомства – всі ці складові подорожі (навіть до сусіднього обласного центру) можуть бути джерелом задоволення самі по собі.

Зустріч із кимось для обговорення проекту – так само можна “обставити” приємними дрібницями: місце зустрічі, поєднання її з обідом, можливість вирішити певні справи в дорозі (те саме “контекстне планування”, про яке писав Г.Архангельський – вирішення питань за принципом “коли буду там-то, можна буде зробити те-то”).

Тобто складові досягнення мети, процеси, які обслуговують результат, варто “облаштовувати” не менш дбайливо, ніж саму мету, сам результат. Тоді зменшується ризик конфлікту між далекою, поки що недосяжною метою – і надлишком рутинних дій для її досягнення, за якими не видно кінцевого сенсу всієї метушні. Менше небезпеки “видихнутись”.

І ще один важливий нюанс. За фразами на зразок “Ще дві години – і вдома”, “Скоро п’ятниця”, “Скоріше б навчальний рік пройшов – і знову літо” часто стоїть незбалансованість між різними сферами життя людини. Коли професійне “наступає на горло” особистому. Коли немає гармонії між роботою і відпочинком, щоб і одне, і інше було в радість.

Найчастіше трапляється так: для людини “життя” і “робота” – це не складові одного великого процесу, а ледь не протилежності. “Після шостої вечора теж є життя”, – вчила колись нас, журналістів і редакторів-початківців, медіа-тренер Зоя Казанжи. Це якраз – про збалансованість. А дисбаланс – це коли “Після шостої вечора починається життя”. Щось мені підказує, що в більшості – саме так.

Якщо між різними сферами життя є баланс – колесо життя котиться рівномірно, й кожна нова фаза – це просто нові грані, нові цілі й завдання та нові можливості отримувати задоволення в процесі їх реалізації. Коли ж балансу немає – доводиться чекати, поки закінчиться одна фаза й почнеться інша, а поки перша триває – зціпити зуби й терпіти. Чекати п’ятниці, відпустки, літа… Не кращий вибір – життя ж іде.

Варто сприймати життя як неперервну лінію, а не як серію пунктирів “дія – результат”. Тоді дії, спрямовані на досягнення результату, є так само значущими, як і результат. І немає сенсу перейматись, що сам момент досягнення бажаного швидко минув. Бо все те, що було до цього і що буде після цього, – такі самі ланки довгого ланцюга життя. В якому задоволення отримуєш не лише від підкорення вершин, а й від кожного етапу дороги до них.

Віталій ГОЛУБЄВ

The post Пам’ятай про результат і отримуй задоволення від процесу appeared first on Я - журналіст.

Порахував. Зрозумів, що мотивація — десь в іншому місці.

З одного боку, монетизація часу, тобто розгляд його в “грошовій” системі координат, справді може допомогти почати ставитись до нього по-іншому. Але не всім і не завжди.

Цілком можливо, що поділивши суму, яку заробляєте на місяць, на кількість годин у місяці, ви отримаєте досить скромну цифру. І вона не мотивує вас подумати про час уважніше, а навпаки — демотивує.

Візьмемо середньомісячний дохід у 10 000 гривень, який для багатьох виглядає доволі пристойним чи навіть бажаним. Поділимо на 176 годин (22 робочих дні на місяць, тривалість дня — 8 годин). Вийде приблизно 57 гривень. У багатьох може логічно виникнути питання: це я за 57 гривень ще буду думати, на що витратити якусь нещасну годину часу?..

А для когось і сума в 10 чи в 100 разів більша — не така значна, щоб мотивувати замислитись над ефективністю використання часу.

Для того ж, хто отримує твердий оклад чи пасивний дохід, де витрати власного часу взагалі не прив’язані до суми “на виході” – постановка питання взагалі втрачає сенс.

Вочевидь, не лише у грошах справа. Хоча говорити про час так, як говориш про гроші, – звичка загалом корисна. І сама по собі вона вже сприяє більш тверезому, усвідомленому ставленню до нашого головного ресурсу, ресурсу, який не відновлюється, – часу.

Але цього мало.

Для себе зрозумів: запитання “Скільки коштує ваш час?” як відправна точка більш усвідомленого “часовикористання” – це не про годинний заробіток. Це про те, скільки і чого ви могли б за цей час зробити. І наскільки ці справи відповідають вашим життєвим цінностям і цілям.

Хороший стимул подумати про тайм-менеджмент — діти. Коли вони народжуються — часу стає менше. Конкуренція за одну одиницю часу між різними справами — зростає. З’являються такі собі “затори на лінії часу”. Якщо розглядати наш день як дорогу, а справи – як автомобілі.

І ти зовсім по-іншому дивишся на час, коли хтось прагне повісити на тебе справу, яку цілком міг би зробити сам (але він вирішив, що ваш час — дешевший). Або яка вигідна лише йому (а я вважаю, що в будь-якій справі, що справді варта уваги, у виграші мають бути дві сторони).

Думаєш, наприклад, так: а хіба я давав йому право красти час у моїх дітей?..

Важливо не те, скільки грошей ви потенційно могли б заробити за годину, яку беремося аналізувати. (Хоча і це, скажу справедливості заради, – також). Важливо те, якій із ваших життєвих цінностей (а говорячи локальніше — й середньострокових цілей та короткострокових завдань) відповідає те, чим ви цю конкретну годину наповнили.

Простіше кажучи, в цю годину можна було відвідати академконцерт дитини, яка закінчує музичну школу. І тим самим виявити їй моральну підтримку у відповідальний, сповнений хвилювання момент життя. А можна — присвятити ті самі 60 хвилин обговоренню в соцмережах вечірнього телеефіру популярного політика. Навіть фотожабу на нього намалювати. І зібрати кілька лайків від тих, кому в цю годину теж не було чим зайнятися…

Вартість нашого часу — це не тільки і не стільки те, що ми заробили. Це те, що ми зробили. Або — могли б зробити, але не зробили.

Тайм-менеджмент — це не про те, щоб усе робити швидше і фіксувати в блокнот кожну справу й витрачений на неї час. Планування справ, моніторинг використання часу — це лише інструменти. Інструменти усвідомленого життя. Інструмент — вторинний у порівнянні з метою, для якої його використовують. Як кажуть, купуючи свердло, ми насправді купуємо не свердло, а отвір. Та й отвір нам, якщо подумати, потрібен для чогось іншого. Наприклад, повісити картину. Щоб зробити оселю затишнішою. Бо комфорт у побуті — одна з наших життєвих цінностей.

Тому думати, що встановивши модний мобільний додаток, ти став володарем власного часу – самообман. Із таким самим успіхом контролювати те, як живеш і на що витрачаєш дорогоцінні години, можна з допомогою аркушу А4. Або просто тримати важливе в голові. Це не так складно – особливо, якщо викинути звідти неважливе.

Тайм-менеджмент — це про пріоритети. Встигати те, що для тебе головне. Встигати жити.

Віталій ГОЛУБЄВ

Читайте також:

Тайм-менеджмент для журналіста: 15 порад, які збільшать Вашу продуктивність

The post Тайм-менеджмент: навіщо встигати більше appeared first on Я - журналіст.

…Міжнародна конференція у столиці завершується, і ми, учасники, завчасно взявши з собою до конференц-зали власні речі з готельних номерів, обговорюємо, хто чим діставатиметься додому. Сусід через крісло (назвемо його Юрієм) уголос жаліється: “А мені ще треба у трьох експертів коментарі взяти для нашої редакції – з’ясувати, як вони ставляться до відзначення свята Хеловіна”. Подумавши, додає: “Еххх… 45 років дядьку, а мушу як студент бігати за експертами з диктофоном…”

Ми не знайшли, що відповісти колезі – втішити чи поспівчувати. А вже потім мені подумалося: цікаво, чи робив щось Юрій для того, щоб досягнувши зрілого віку й набувши чималого професійного досвіду, більшу частину свого робочого часу приділяти саме тому, що йому до душі? Чи були в нього можливості кар’єрно вирости, щоб не самому виконувати редакційні завдання, а ставити їх іншим? (Якщо перший варіант йому не до вподоби). Чи використовував він сповна такі або інші подібні можливості?

Мены близька думка О.Колесниченка, автора книги “Прикладна журналістика”, про те, що журналіст повинен спочатку добре навчитися писати те, чого від нього прагне редактор, щоби згодом отримати можливість найкраще писати про те, що справді цікаво йому самому. Це теж – про “більше, щоб менше”. І не лише про журналістів.

Головне в цій ситуації – не пропустити момент, коли кількість повинна вже почати переходити в якість, а ви так і продовжуєте працювати на кількість і робити все те саме, не здійснюючи нового кроку, який вивів би на інші професійні горизонти. Ризикну припустити, що Юрій, якого згадував вище, свого часу просто не помітив таких моментів. Або помічав, але не використовував. Тому й продовжував у 45-річному віці отримувати від редактора завдання, більш доречні для виконання 20-25 річними стажерами або журналістами-початківцями.

“Більше, щоб менше” – це про студента, який спочатку працює на заліковку, щоб потім вона працювала на нього. Про журналіста, який приносить із однієї події 13 новин, щоб з часом здобути професійний статус, що дозволить йому обирати, які саме події відвідувати. Або відправляти на них своїх підлеглих. Або самому ці події організовувати.

Про менеджера з продажів, який щодня робить на 20% більше дзвінків, ніж колеги, або до планової кількості дзвінків додає особисті відвідання клієнтів. Із візиткою, виготовленою власноруч (бо в компанії індивідуальні візитки не передбачені). А потім, показавши вражаючі результати – або іде на підвищення, або отримує вигіднішу роботу. Цілком можливо – це виявиться робота в одного з клієнтів, з яким познайомився особисто в той час, як колеги продовжували телефонувати.

Або про кандидата на вакансію, який, окрім стандартного набору документів, подає розроблений план заходу, що готовий провести відразу після призначення. І не перепитує при цьому потенційного роботодавця: “А раптом ви мене не візьмете, а моїм напрацюванням скористаєтесь, вкравши у мене мою інтелектуальну власність?”. По-перше, забагато “я”. А, по-друге, і це найголовніше: маєш інтелект – буде і власність. Якщо робити більше – твоя постійна практика, не складе жодних труднощів постійно створювати новий інтелектуальний продукт.

Типова помилка початківців – робити навпаки, тобто спочатку – менше. Мовляв, навіщо напружуватися? Встигнеться. Одна з ознак такої поведінки – записи в соцмережах на зразок: “Як добре, що прийшли вихідні – можна відпочити і розслабитись після напруженого робочого тижня”. За моїми спостереженнями, найчастіше такі записи роблять саме ті, хто впродовж робочого тижня особливо й не напружувався. І відпочинок від роботи в такої людини відрізняється мало…

Потім, коли відчуваєш, що дорогоцінний час втрачено, доводиться або змиритися, або почати робити більше, більше, більше… А енергії вже не стільки, скільки було колись. І молодші конкуренти на п’яти наступають. І уявлення про тебе, про твою професійну “планку” – уже сформувалось. Важче стає переконати інших, що ти можеш більше, коли багато людей тебе вже “поклали на поличку” в своїй свідомості, і висота цієї полички – цілком визначена. Людське мислення схильне до інерції та до спрощення, це природні захисні механізми. Тому хочемо того чи не хочемо, а більшість людей ми “маркуємо” швидко й одноразово. І те, що ви – вже не той, ви самі побачите значно швидше, ніж це визнають інші. Більше того, інших це підсвідоме визнання часом іще й дратуватиме. Мовляв, це що, доведеться “перекладати” громадянина Х на іншу поличку своєї свідомості? Надмірних зусиль ми, як уже було сказане вище, не любимо за визначенням.

“Пройти зайву милю”, “перевершити очікування” – ці типові звороти з перекладених книжок про успіх саме про це, про “більше, щоб менше“. Тому – робіть більше, ніж вам здається, що можете. Більше, ніж від вас очікують. Більше, ніж роблять у подібних ситуаціях інші. І слідкуйте, щоб це помічали люди, від яких може залежати ваша перспектива з часом робити менше. Менше – вигідного іншим, більше – вигідного вам. А якщо у вашому полі зору таких людей немає або вони вперто не помічають ваших зусиль – це не означає, що можна з чистою совістю почати робити менше. Мовляв, не визнали – самі винні. Доцільніше почати шукати місце, де ваше “більше” – оцінять.

Віталій ГОЛУБЄВ

Читайте також:

Головний гаджет – наш мозок

Телевізору вірити – себе не поважати

Тайм-менеджмент для журналіста: 15 порад, які збільшать вашу продуктивність

Фото Ліни Яріш

The post Більше, щоб менше appeared first on Я - журналіст.

Я знаю простий і швидкий спосіб щось змінити – вже, тут і зараз.

Припинити дивитися телевізор.

Виняток, на мою думку, один – місцеві  канали. Того регіону, де живете і працюєте. Новини і програми, в яких показують людей, які безпосередньо впливають або можуть впливати на ваше життя. Наприклад, у Рівному, де я живу і працюю, – міг би рекомендувати канал “Рівне 1”. У кожному обласному центрі цікавий місцевий канал точно є.

Місцеве ТБ – це корисна інформація. Все інше, за великим рахунком, – лохотрон чи ілюзіон. Яке слово вам більше до душі, те і вживайте, суть особливо не змінюється.

Політики вигадують для нас “лякалки” або обіцянки, аби згуртувати страхом загроз чи надією на майбутні “пряники”. Телевізор нав’язує “порядок денного”, щоб промивати мізки й тримати “на короткому повідку”. Механізм – схожий, і цілі – схожі. Недарма боротьба за владу й боротьба за “телевізор” – це складові одного процесу. І вибори часто виграють саме ті, хто перед цим “виграв телевізор”. Або маріонетки тих, хто виграв його насправді.

Телевізор – зручний спосіб перетворення людей на стадо. Той, хто від нього відмовився – це той, кому не потрібні погоничі.

Це не означає, що не потрібно дивитися ніколи й нічого. Це означає – сприймати критично. Фільтрувати. Вимкнути або перемкнути, коли дратує чи нецікаво.

Тобто – бути усвідомлено присутнім у своїй реальності. Мати можливість у будь-який момент відповісти собі на запитання: “Що я роблю? Навіщо?”

І якщо відповідь не влаштовує – почати робити щось інше. Наприклад, вимкнути черговий випуск телешоу про ожиріння чи новин із взаємними звинуваченнями політиків. Краще подивитись відео про природу, де атакують одне одного леви чи леопарди. Вони й зовні гарніші, і адекватніші в своїй агресії – тварини як-не-як.

Очистити свій мозок від шлаку й не робити рейтинги тим, хто прагне задешево купити найдорожче, що в нас є – час нашого життя.

Недарма кажуть, що будь-якій владі пострадянського штибу не вигідний середній клас – той, хто навчився заробляти на себе сам, не потребує “милиць” від держави, його важко загнати в стійло. Вигідно, коли є трохи дуже багатих людей – і багато дуже бідних.

Перші – контролюють телевізор, другі – його дивляться, а потім як барани в стійло ідуть на вибори і голосують за тих, кого їм показали у новинах чи ток-шоу. Купують недорогі продукти, вироблені на заводах тих, хто контролює “кнопку”, і показані в рекламних паузах телешоу. А загалом – “тягнуть лямку” від підйому до відбою й від зарплати до авансу, знаючи, що ввечері можна буде розслабитись – на дивані з банкою пива переглянути телешоу.

Дуже зручний народ.

Згадав промовисту цитату з пісні А.Макаревича:

“Всем по стакану – 
Гуляй себе с утра до темна!
По барабану
Живет и процветает страна,
Смотрит рекламу, 
Отъехав головою в экран.
По барабану! 
Пока не отберут барабан”...

Один із маркерів поділу на умовні “середній клас” та “нижчий за середній” – ставлення до перегляду телепередач.

“Середній клас” або не дивиться ТБ, або дивиться мало. І більшість контенту переглядає на основі власних запитів – на YouTube чи у стрічках соцмереж. Хочеться розслабитись, переглянувши серіал Х – беру і дивлюсь. Бажаю порівняти висвітлення резонансної теми кількома каналами – дивлюсь і порівнюю. Прагну побачити вживу, як виступає цікава мені особистість – знаходжу відео її виступів (байдуже, співак це, бізнес-тренер чи дитячий лікар), сідаю і дивлюсь.

А далі – живу власним життям.

“Нижчий середнього” – дивиться все, що “дають”. Вірить усьому, що кажуть. І споживає не в той час, коли зручно, а в той, який визначили фахівці з телепрограмування. Не у власний “прайм-тайм”, а у “середній по країні”.

Звідси – дві моделі споживання інформаційного контенту. Для зручності називаю їх так: “потокова” (модель мовлення, broadcast) та “за запитом”.

Потокова – це наш спадок з радянських часів. Коли вся країна сідала о 21 годині дивитися програму “Время”. По інших нечисленних каналах усе одно транслювали її ж. Суть потокової моделі – нам сформували “порядок денного” (“потік”), а наша роль – сісти і дивитися (споживати).

Більшість із нас досі живе у цій моделі.

“А на конфорке две картохи сварю,
Телевизор я на Первый включу,
А я лучше, чем в том “Голосе” пою
Потому что петь я с детства люблю…”

Це куплет з пісні групи “Любе” 2015 року. З промовистою назвою – “Все путем…”

Якось так, одним словом.

Альтернатива – це споживання інформації за запитом. Мені цікаво – я дивлюсь. Нецікаво – ігнорую. Подобається телеканал Х – віддаю перевагу його передачам. Не подобається – шукаю телеканал У або Z, який мені більше до вподоби. Дякувати Богу, у нас в Україні не “всьо путьом” – є з чого вибирати. Було б бажання.

На Youtube можна знайти будь-що.  Сформулювати пошуковий запит – справа кількох секунд. Інша річ, що багато хто не знає, що шукати. Простіше, коли дадуть готове. З екрану.

“Дали мне вчера свободу – что я завтра делать буду?” – якраз про це.

З певного моменту часу я практично не дивлюсь телевізор. Усе, що мені цікаве, знаходжу на Youtube і дивлюсь тоді й стільки, коли і скільки мені зручно.

Та й реклами менше.

А якщо і дивлюсь телевізор – то саме тоді, коли усвідомлюю: зараз я просто хочу подивитись телевізор. Відпочити годинку на дивані. Не сприймаючи те, що показують, усерйоз. Так, на рівні мультика “Ну, постривай!”.

Навіть якщо немає доступу до комп’ютера, у телеприймачі середньостатистичної людини – зо два десятки каналів. Є можливість вибору. Чи готовий кожен до неї?

Вимкнути телевізор – це теж, до речі, один із варіантів вибору. До якого більшість готова якраз найменше.

Я не про те, що “дивитися телевізор – погано”. Я про те, що дивитись телевізор і не усвідомлювати навіщо, споживати усе підряд, бути неперебірливим і некритичним, вірити всьому, що кажуть і бути залежним, навіть цього не відчуваючи – ось що погано.

Будь-яка категоричність – це теж із “потокової моделі”. Чорне-біле, перемога – зрада, свої – чужі, патріоти – вороги.

“Идущие вместе” і “сам собі країна” – це не про різні держави, це про різні світогляди. Які цілком можуть співіснувати в межах однієї держави.

Мене не дивують люди, які захоплено дивляться телешоу. Дивують ті, хто всерйоз обговорює у соцмережах їхню якість. Не подобається – не дивись. Чого ти чекаєш від телешоу? Спалаху інтелектуальних інсайтів і духовних одкровень?

Не фанат Олега Винника – слухай класичну музику. Або джаз. Або рок-н-ролл. Або тишу. Інколи саме цей варіант – найприємніший. І найважчий для багатьох – бо страшно залишитися наодинці з власними думками. Особливо якщо їх немає. Від порожнечі в голові хочеться відразу втікти – хоч Винника увімкнути, хоч Дзідзьо, хоч шансон. А потім написати пост про “низькопробну музику”.

Хто фанатіє від джазу – Винника у Фейсбуці не критикує. Навіщо? Справжній поціновувач джазу просто слухає джаз. І поважає право іншого слухати Винника. Місця на музичній карті вистачить усім. Радіостанцій, теле- та youtube-каналів – також.

Питання в тому, чи готовий ти до свободи вибору. І чи готовий протиставити своєму “проти” своє ж “за”. Ну не подобається тобі Винник і реаліті-шоу – а подобається що?

Що подобається – те і дивись. Немає на ТБ – знайди в Youtube  чи соцмережах. Поділись своїм вибором з іншими. Привчи тих, хто біля тебе. Але не нав’язуй суспільству. Бо це – знову ж таки повернення до моделі потокового споживання.

Недарма серед навичок роботи з інформацією, які  сьогодні потрібні для конкурентноздатності кожному, хто працює головою, одна з найпростіших і найважливіших – вміння швидко знайти потрібну інформацію. Яке починається з елментарного – формулювання пошукового запиту.

Формуй свій власний пошуковий запит. І сприймай як належне те, що інші – шукатимуть інше. Це як у Гуглі – є тренди, популярні теми запитів, а є – безліч низькочастотних запитів.

Щоб отримати належну відповідь, потрібно спочатку запитати. Сформулювати запит. Мати що запитувати. Бути готовим жити в моделі “зсередини – назовні”, а не навпаки.

“Зсередини – назовні” – це коли я знаю, чого хочу, і  саме цим своїм цінностям-цілям-завданням підпорядковую діяльність, взаємодію зі світом.

А навпаки – це коли твій порядок денного сформулювати для тебе без тебе.

Для цього є телевізор.

Викинь його або вимкни. А якщо дивишся – хоча б усвідомлюй, навіщо. І не вір усьому, що кажуть.

Віталій ГОЛУБЄВ

The post Телевізору вірити – себе не поважати appeared first on Я - журналіст.

…Триста років тому, в часи Пушкіна і Гоголя, подорож із Москви до Санкт-Петербургу займала чотири доби. Зараз “Сапсан” долає цю відстань за чотири години. Тривалість шляху з нинішньої столиці Росії до столиці колишньої скоротилась у 24 рази. Чи змінилось настільки разюче й ставлення до України з боку тих, хто визначає політичний курс сусідньої держави? Питання не лише риторичне – воно трагічне для нас, українців.

Тридцять років тому щоб поговорити зі своєю “другою половиною”, знаходячись у дорозі, потрібно було знайти телефон-автомат. Сьогодні у маршрутках, які щодня везуть з роботи додому мільйони людей, мало хто не тримає у руках мобільний. З’ясувати, що потрібно купити на вечерю, стало справою кількох секунд. Чи означає це, що, зі спрощенням процесу комунікації, у сім’ях стало більше порозуміння? Статистика розлучень вам у допомогу. У минулому столітті співали “Плачет девушка в автомате…”, у нинішньому – вона плаче тримаючи смартфон у руках. “В автомате” плаче хіба той, хто програв там останні гроші. Не в телефонній будці, звісно – в залі гральних автоматів.

Прогрес у доланні відстаней просторових не став прогресом у доланні відстаней міжлюдських. Сучасні гаджети прискорили передачу думки на відстані, але не змінили якість думок, що передаються. Просто нерозумні думки тепер передаються набагато швидше. У світі з шаленою швидкістю циркулюють шалені потоки дурних думок.

Подальше вдосконалення технологій уже не змінить нічого кардинально. Збільшиться швидкість транспортування наших тіл із точки А в точку В й швидкість передачі наших думок від суб’єкта Х до суб’єкта У – і що? Важливіше інше: з якою метою і з яким змістом транспортуються тіла й передаються думки?

На певному етапі кар’єрного зростання чимало людей помічають: дедалі менше значення починають відігравати для них hard skills, дедалі більше – soft skills. “Вузькопрофесійно спрямовані” знання/вміння/навички для багатьох були незамінними, щоб пробитися на базовий рівень. А далі, щоб втриматися на ньому й підніматися далі, – важливішими стають навички управління власним життям і взаємодії з навколишнім світом. Який саме зміст у певний момент наповнить універсальні форми – питання вторинне.

Іще в 1970-х роках минулого століття український соціолог В.Хмелько стверджував, що після інформаційного етапу розвитку суспільства (який, як прийнято вважати, ми переживаємо саме зараз) відбудеться перехід домінуючої ролі до виробництва і відтворення самої людини як творчої особистості («людинотворчий» етап). На цьому етапі, як зазначали М.Меєрович та Л.Шрагіна, однією з головних цілей освіти і виховання стає “напрацювання стилю мислення, що дозволяв би аналізувати проблеми в будь-якій галузі життя і знаходити їх найбільш точне та економічне рішення“.

Тобто на перший план виходить відтворення і розвиток якісних людей. А не створення знарядь праці, які б полегшили дурню життя з його дурістю.

Головним стає не те, з допомогою якого мобільного додатку ми організовуємо свій розпорядок дня, а якими справами його наповнюємо і як розставляємо пріоритети. Ніякий Evernote цього за нас не зробить.

Визначальним стає, як ми думаємо, а не куди занотовуємо думки та в якій формі й із якою швидкістю їх передаємо.

Вирішальним стає те, чи готові ми вчитися і змінюватися, а не те, чого ми навчились “у спеціально відведений для цього час”. Як пише Д.Чернишов, “освіта може бути лише незакінченою. Людина повинна вчитися нового все життя. Інакше вона буде просто неконкурентноздатною“.

Сьогодні один із маркерів приналежності до “середнього класу” (у розумінні не так фінансовому, як якості життя) – ставлення до перегляду телепередач. Прихильники такої теорії люблять повторювати: ті, хто читає книги, завжди будуть керувати тими, хто дивиться телевізор. Продовживши думку, ризикну припустити: ті, хто сьогодні сам свідомо обирає, яке відео на YouTube переглядати, мають більше шансів керувати тими, хто звик до “потокового” споживання контенту з “ящика”.

А завтра один із “водоподілів” лежатиме у площині ставлення до освіти. Формальна – “для папірця”, чи поєднання формальної та неформальної – для розвитку? Знання – для “галочки” чи знання-інструмент для вирішення життєвих завдань? Вкладаєш у розвиток свій і дітей – еліта. Споживаєш те, що приготували для ваших мізків і душ у фастфудах бездуховності й примітиву – бідний, бо дурний.

Як висловився М.Дорофеєв у “Джедайських техніках”, “у будь-якій незрозумілій ситуації – думай“. Як говорив автор цих рядків у розмові з однокласниками у шкільному туалеті класі так у першому-другому, “думати – не боляче”. Звідки я це взяв – досі не розумію…

Але ж це  – справді так.

Чим більше з’являтиметься гаджетів – тим важливішою буде роль нашого мозку. Чим більше поширюватиметься ілюзій, що за нас думають роботи – тим більше насправді доведеться думати нам самим.

На перший план виходить ефективність. Як співвідношення результату і зусиль. Як правильні зусилля для правильних результатів.

Віталій ГОЛУБЄВ

The post Головний гаджет – наш мозок appeared first on Я - журналіст.