Будь-яка дія, процес складається із сукупності мікродій, дрібних кроків. Якщо робити їх послідовно і при цьому гнучко реагувати на зворотній зв’язок від життя, рано чи пізно або досягнеш бажаного, або підкоригуєш плани й досягнеш чогось іншого. Можливо, зрозумієш, що мета, в її попередньо сформульованому вигляді, – малореальна для досягнення чи просто не твоя. А щонайменше – збагатишся цінним досвідом. Це – в будь-якому разі.

Коли запитуєш іншого чи себе про перший крок – даєш зрозуміти, що мета – реальна, просто потрібно почати. Розкладаючи щось масштабне на послідовність мікродій, сам краще розумієш, що саме потрібно і в якій послідовності. І що головне – почати. “Добрий початок – половина справи”, – недарма стверджує народна мудрість.

А як знущання це питання може прозвучати тоді, коли сама людина розуміє: задекларована мета – нереальна, недосяжна, непотрібна. А озвучував я її – так, аби поговорити. В такому разі навіть нейтральна інтонація в запитанні може бути сприйнята як іронія. Але це – привід замислитись: так чого ж я хочу насправді?

Дуже часто виявляється – просто поговорити.

У величезної кількості людей є колосальна потреба бути почутим. Вислуханим. Щоб тебе зрозуміли. Засоби реалізації цієї потреби часом приховуються за найрізноманітнішими масками.

Ну не скаже ж справді людина ось так просто: “Вислухайте мене!”

Хоча інколи – варто. Ось просто так взяти і сказати.

Запитувати самого себе про перший крок варто і тоді, коли ви повернулися з тренінгу, прочитали книгу, переглянули вебінар тощо – одне слово, отримали певний обсяг інформації, яка повинна перейти в практичні кроки. З чого я почну реалізовувати те, чого навчився? Зазвичай це може бути дуже простий, елементарний крок: домовитися з кимось про зустріч, написати доповідну записку, відправити один чи декілька електронних листів, скласти короткий план нового проекту і показати його потенційно причетним колегам, відправити резюме, дізнатися, хто в місті надає ту чи іншу послугу, що потрібна для початку реалізації нової ідеї.

Тобто, говорячи загально, ви або домовляєтесь з кимось про щось, або шукаєте інформацію для подальших дій, або самі створюєте чи поширюєте певний обсяг інформації, щоб отриманий зворотній зв’язок прояснив подальшу послідовність дій. Головне – щоб цей перший крок був чітко сформульований і швидко перетворений на дію.

А спланувати перший крок після наради – взагалі must do! Скільки годин дорогоцінного часу витрачається щодня в різних організаціях на розмови, які закінчуються загальними фразами типу: “Ну що ж, потрібно працювати ще краще. А що саме робити – це треба буде окремо сісти і подумати…” Звісно, потім ніхто нікуди не сідає і не думає. До наступної наради все залишається там, де й було.

Якщо ви керівник – закінчуйте нараду чітким формулюванням першого кроку. Із відповідальними і термінами. Це бажано зафіксувати – не думайте, що хтось щось запам’ятав. Усе одно більшість ваших підлеглих під час наради “сиділи в телефонах”. Тому інформацію про чітко сформульований перший крок бажано відразу розіслати всім причетним.

Якщо ви підлеглий, з якого згодом можуть запитати про зроблене за наслідками наради (мовляв, “ми ж стільки про це говорили, невже Ви не зрозуміли, чого від Вас вимагали?”) – вимагайте чіткого розуміння першого кроку відразу наприкінці наради. Чого саме від вас вимагають, на коли і чи точно від вас.

“Посилити виховну роботу” – це не рішення і тим більше не перший крок. Рішення – це “провести до кінця кварталу не менше 3 виховних заходів із різними групами студентів”, а перший крок – “до кінця місяця організувати вечір-знайомство зі студентами-переселенцями, відповідальні – Х. та У.”

“Активізувати роботу в Facebook” – так само не рішення і не крок. Рішення – це “до кінця місяця замовити таргетованої реклами на 100 доларів, до 10 числа наступного місяця проаналізувати результат і скласти план подальших рекламних активностей”, а перший крок – “вже сьогодні запустити дві реклами на різні аудиторії по 5 доларів кожна, відповідальні – Х. та У., про результат обидва доповідають З. у понеділок о 12 годині”.

Перший крок – це те, що можна виміряти і можна перевірити. Виміряти – в часі та кількісно. А перевірити – тому що є конкретний відповідальний і конкретний результат. Який влаштовуватиме або не влаштовуватиме. Який стане поштовхом до подальших дій, давши цінний зворотній зв’язок.

Думка без дії – як птах без крил. Дії – це крила наших думок. А перший крок – як перший змах крила. Щоб відірватись від землі. Далі буде видно. Далі буде легше.

Важливо усвідомлювати ці зв’язки: думка – рішення – перший крок; інформація – висновки – перший крок. А якщо говорити глобально, то: бачення – ціль – завдання – перший крок.

Прийнявши будь-яке рішення, відразу плануйте перший крок.

З чого почнете?

Віталій ГОЛУБЄВ

The post З чого почнеш? appeared first on Я - журналіст.

Читайте, переглядайте – і використовуйте!

Як перевірити достовірність інформації з соцмереж: 19 запитань, які варто поставити насамперед

Тайм-менеджмент для журналіста: 15 порад, які збільшать Вашу продуктивність

Публічність журналіста як інструмент протидії безкарності: 23 поради для самопросування та самозахисту

Соціальні мережі для журналістів: можливості та загрози

Самопрезентація у Facebook: 5 перших кроків

Електронна пошта: ефективно використовуємо для роботи журналіста

Спецпроекти – додатковий засіб зміцнення економічної незалежності редакції

Чотири “П” журналістики: професійна та особиста ефективність журналіста

Професійна та особиста ефективність журналіста: 7 порад

Де шукати цікаві теми для місцевих ЗМІ

Ще більше корисних матеріалів для журналістів і про журналістику – за посиланням

The post 10 корисних матеріалів для журналістів [СКАЧАТИ] appeared first on Я - журналіст.

Щасливі ті люди, які роблять те, що їм подобається, і за це ще й отримують гроші. Нещасні ті люди, які працюють зціпивши зуби, але не кидають неулюблену роботу.

Не так складно стати батьками кількох дітей, як складно поєднати сім’ю з іншими сторонами свого життя. Отримуючи задоволення від кожної з них. Розглядаючи сім’ю не як добровільне рабство, а як один із життєвих проектів, які потрібно будувати “з головою”, вкладаючи душу – все одно як будинок для себе.

Щасливі ті люди, які знайшли в сім’ї крила, що піднімають догори й підтримують у життєвому польоті, а не тягар на шию, що тягне на дно випробувань долі. Нещасні ті люди, які вибір шпалер для квартири обмірковують ретельніше, ніж етапи реалізації проекту “Сім’я”.

Найщасливіші ж – ті, хто досягнув гармонії. Гармонії між професійним і особистим, між заробітком і самореалізацією, між частинами життя “на роботі” й “поза роботою”. Кому затишно наодинці з собою і водночас комфортно – у колі близьких. Хто невимушено почувається на лінії життя: усвідомлено присутній у теперішньому, бачить своє життя у майбутньому, перетворюючи це бачення на конкретні кроки, а в минуле дивиться не з болем, а з розумінням досвіду, уроків, ресурсів.

Напевно, саме таких людей можна і варто називати успішними. Тому що успіх – це не так про рівень життя, як про якість життя. Це показник не кількісний, а якісний. Успіх – це гармонія.

Віталій ГОЛУБЄВ

The post Успіх – це гармонія appeared first on Я - журналіст.

Оце так життєлюб!

А коли кажуть “Він був великим працелюбом” – уява малює згорбленого від важкої роботи чоловіка, який, ледь підвівшись уранці з ліжка, хапав лопату (чи якийсь інший інструмент) – і починав копати (чи робити щось подібне). Найбільш трагічними були для нього моменти, коли копати з певних причин було неможливо: чи то лопата зламалась, а нової поряд не виявилось, чи земля промерзла. Шоста вечора для такої людини – це не закінчення робочого дня, а “ще кілька годин до відбою – це ж стільки копнути встигнути можна!” При цьому результат копання, якась винагорода за працю, очевидні не завжди – діють пояснення “копаю, бо всі копають”; “копаю, бо предки копали”; “копаю, бо таке життя наше – суцільне копання”…

Одна з найпоширеніших помилок в управлінні власним життям – протиставлення “життя” і “праці”. Коли “життя” – це все, що поза працею, а “праця” – важка повинність, яка потрібна, щоб заробляти на життя.

Якщо уявити собі подібне протиставлення як терези з двома шальками, то коли відчутно переважує “життя” – стає не до “праці”. А коли переважує “праця” – не залишається сил для “життя”. У першому випадку йдуть у хід прислів’я на зразок “Від роботи коні дохнуть”, у другому – самонавіювання “Ще стільки всього зробити треба, який відпочинок?”

Як на мене, оптимальнішим є інше уявлення: життя – це єдине, універсальне поняття, яке включає в себе і працю, і відпочинок. Праця – не антонім життя, а його складова. А відпочинок – не антонім праці, а її супутник на життєвій дорозі. Разом виходить приблизно так: третина нашої уявної доби йде на сон, третина – на роботу і ще третина – на все, що поза роботою. Звісно, співвідношення може змінюватись залежно від конкретної людини (і характеру її роботи), від життєвих ситуацій, пріоритетів – але в цілому, вважаю, співвідношення – доцільне й виправдане.

І тоді життєлюб – це не пияк-нероба. А працелюб – не затурканий обов’язками роботяга. Це різні грані особистості однієї й тієї самої людини.

Бізнесмен і блогер Оскар Хартманн в одному з інтерв’ю з цього приводу влучно сказав: у кожен період дня я маю головну для себе роль. Вранці, тренуючись перед робочим днем, я – спортсмен. Удень – бізнесмен. А коли ввечері проходжу “рамку” на виході з офісу – у голові немов би перемикається режим: тепер я – сім’янин.

Здається мені, що дуже велика частка наших проблем – саме від неусвідомлення своїх ролей і, найголовніше, – від невміння їх переключати. А найвище мистецтво життя – це не мистецтво найбільше зробити чи заробити, найбільше пропити чи прогуляти. Це мистецтво бути ефективним у кожній сфері, в кожній ролі. Це відчуття гармонії, коли в кінці кожного дня, озираючись назад, ти можеш сказати: я зробив усе, що міг. І у праці, й поза нею. А завтра – продовжу.

Для цього потрібно небагато: розуміти, чого ти прагнеш, у кожній зі сфер життя. Але для початку – усвідомити: сфер цих – декілька. І працею вони не закінчуються. Так само як і відпочинком.

Думаю, найуспішніші, найшанованіші люди майбутнього – це не найбагатші і найвідоміші. А ті, хто зміг максимально гармонійно поєднати різні сфери свого життя. Це працелюби, які реалізувались і на роботі, й у сім’ї. Які мають час і для інших, і для себе. Які збалансували “брати” і “віддавати”.

І саме тому стали справжніми, а не алкогольно-шансонними життєлюбами. Які досягли у стосунках із життям взаємності.

Як на мене – захоплююча і справді амбітна ціль.

Віталій ГОЛУБЄВ

The post Працелюб чи життєлюб? appeared first on Я - журналіст.

Та найбільше здивувало інше: більшість вважає це нормальним – коли в них крадуть час, призначений для сну. Читай: для відпочинку і відновлення сил. Для того, щоб людина не впала, як загнаний кінь, на середині свого життєвого шляху. Ставши, рано чи пізно, конем-калікою, розумово чи фізично.

Пояснення маю два.

Перше – мазохізм, усвідомлений чи не дуже. Тобто, в картині світу людини, життя – це страждання. І не спати, спати мало чи спати неякісно – це складова життєвих страждань. Їх потрібно терпіти, а, можливо, й навіть радіти їм (усе залежить від тяжкості “захворювання”).

Друге – виправдання власної поведінки. Людина дозволяє іншим те, що робить сама. Тобто сама краде в інших час – і іншим дозволяє обкрадати себе. Знаєте, це як у багатьох організаціях: співробітники роблять вигляд, що працюють, а керівник – що вірить у це. Кожен при цьому насправді вирішує власні завдання. Які лежать за межами завдань організації. Якщо це комерційна структура – рано чи пізно вона розвалюється. Якщо держустанова – її життєздатність може достатньо довго підтримуватись штучним шляхом. Тобто за гроші народу. Але це вже, як каже мій улюблений Леонід Каневський, – зовсім інша історія.

При цьому всі вищеописані люди, якби у них вкрали бодай гривню, імовірно зчинили б чималий гвалт. Красти гроші – ні-ні-ні. Красти час – будь ласка.

Хоча час – цінніший за гроші.

“Вам дорого це обійшлось?” – запитали в одному інтерв’ю найуспішнішого бізнес-тренера на пострадянському просторі Радислава Гандапаса. Мова йшла про один із втрачених бізнесів. Гуру лідерства і ораторського мистецтва лаконічно відповів: “Дев’ять з половиною років”.

Звісно, Гандапаса вважають найбільш високоплачуваним бізнес-тренером не тому, що він так відповів. Але він став таким у тому числі й через описаний вищенаведеною фразою стиль мислення.

Ставтеся до часу так, як до грошей. Навіть з більшим трепетом. Бо він – цінніший за гроші й не відновлюється.

Найбільші втрати – не в грошах, а в часі. Найважливіші уроки – так само стосуються часу. Того, на що його витратили і на чому втратили.

“Я можу розбудити свого менеджера в будь-яку пору доби і він зобов’язаний відповісти на дзвінок – інакше він звільнений“, – похвалився якось знайомий керівник. Як на мене, звільнити варто було б саме такого керівника, а не його підлеглих. Точніше, законодавчо заборонити таким людям керувати собі подібними.

Телефон, вимкнений на ніч, – це не розкіш і не демонстрація зверхності до інших. Мовляв, ви там собі що хочте робіть, а в мене – відпочинок.

Це – норма. Яку варто запровадити для себе і до якої слід привчати інших.

“А ось я не можу собі такого дозволити”, – зізналась колега під час дискусії у Facebook, яку згадував вище. Мовляв, маю немолодих родичів в іншому місті, за сотні кілометрів, – раптом з ними щось станеться.

Ризикну здатися циніком, але якщо родичі – за 500 кілометрів, то коли серед ночі комусь із них стане погано, моя колега-редактор із провінційного українського містечка нічим їм не допоможе.  Хоч би на крилах прилетіла – не допоможе. Треба набирати 103, а не будити людину, яка, крім ахів, охів і співчуттів не зарадить нічим. В той момент, коли людині потрібно рятувати життя. І займатись цим повинні медики “швидкої”, яка викликається зовсім за іншим номером.

А якщо, не приведи Господь, сталося непоправне – знову ж таки, що вже вирішать години, які залишились до сьомої ранку? Часу, коли будити людину – вже цілком етично.

Звісно, тут можна дискутувати. Але навіть якщо вважати, що приводи порушувати чийсь нічний сон існують, – погодьмося: вони займають від сили 10-20 відсотків серед усіх, які реально використовуються тими, хто краде ваш час. Відсотків 80-90 – це не крайні життєві потреби, а просто ваш дозвіл взяти себе під ноги.

“Як я скажу керівнику, що ввечері у мене – особистий час? Він же мене просто звільнить. Скаже, що на твоє місце є купа студентів, які готові працювати безкоштовно і мало не цілодобово“, – запитав мене з залу 20-річний Максим на одному з форумів.

Логічно. Життєво. Але й тут є вихід.

Одне з правил, у які вірю, звучит так: “Більше, щоб менше”. Тобто спочатку роби більше – щоб потім отримати можливість робити менше. Здобудь повагу, рівень, статус, який дозволить диктувати свої правила. Або просто спонукатиме інших зважати на твої потреби. Мовляв, ось цього пана ввечері краще не турбувати – хіба ж справді не почекає до ранку?..

А якщо не вдасться – знову ж таки, за правилом “більше, щоб менше”, ви цілком можете змінити роботу на ту, яка не передбачатиме нічних авралів. Бо за попередні роки здобули досвід, який зможете капіталізувати.

Тобто, якщо тебе будять, коли тобі 20 – не ний і напрацьовуй досвід. Щоб тебе не будили, коли матимеш 35.

А якщо тебе так само будять і в 35 – це свідчить принаймні про дві речі: десь ти недопрацював і щось потрібно змінювати.

Або змиритись і не нити. Зрештою, декого влаштовує й досить посередня якість життя.

Звісно, тут веду мову про суто інтелектуальну, творчу працю, передусім офісну. Професії, які передбачають служіння, порятунок життів, допомогу іншим, забезпечення життєво важливих потреб у різних галузях – виносимо за дужки. Лікар, рятувальник, військовий, водій, охоронець – про них не йдеться аж ніяк.

Отже, у добі – 24 години. Будемо вважати, що третину ми витрачаємо на роботу. Третину – на сон. Ще третину – на все інше. “Інше” – це і сім’я, в кого вона є, і особисте життя, і турбота про здоров’я, і забезпечення побуту, і власні інтереси.

Що відбувається, коли в якомусь із трьох сегментів нам починає бракувати часу? Зазвичай ми “позичаємо” час в іншому сегменті. І здебільшого “латаємо дірки” саме за рахунок сну.

Не встигаємо дописати статтю на роботі? Допишемо вночі. “Зашиваємося” з хатніми клопотами – нічого, вночі можна доробити. Книжку почитати, звісно, – теж уночі. А писати щось уночі (чи то книгу, чи дисертацію, чи звіт керівнику, чи грантову заявку) – то вже взагалі святе діло.

І ось робота займає вже не 8 годин, а 10 – дві ми “позичили” у сну. Домашні турботи також розтягнули в часі за рахунок нічних годин. На сон залишилось чотири години. І ми готові з гордістю про це розповідати. Мовляв, пожалійте мене – я настільки багато працюю, що сплю чотири години.

Як на мене, таке виправдання логічне – лише для молодих батьків. Тому що маленькі діти “зазіхають” на наш сон не зі злої волі – вони просто не можуть інакше, ніж плачем, повідомити нам про свої проблеми. І не мають кому, крім нас, про це розповісти.

Якщо ж немовлят поряд немає, а людина систематично спить по чотири години на добу, – можливо, їй варто не поспівчувати, а порадити бути організованішою.

А якщо хтось попереджає “Я надішлю потрібну інформацію сьогодні вночі” – цілком нормально буде відповісти: “Добре, я вранці прочитаю“.

Уявив собі думки вголос людини, яка хизується чотиригодинним сном. (Чи жаліється на нього – часом це два боки однієї медалі).

“Я сплю чотири години на добу, бо не вмію сказати “ні” тим, хто постійно навішує на мене своїх “собак”, знаючи, що я безвідмовно і безкоштовно все зроблю. Ще й перепрошуватиму за затримку.

Я сплю чотири години на добу, бо погрязнув у болоті перфекціонізму. Кожне завдання прагну виконати бездоганно, по сто разів перероблюючи і перевіряючи. Хоча той, хто приймає ці завдання, переглядає кінцевий продукт “одним оком”. А часом і взагалі не переглядає. Бо знає ж – зроблю на совість. Сам колись казав: мене не цікавить, коли ви все це встигатимете. Хочте – вдень, хочте – вночі. Я запам’ятав і тепер встигаю вночі.

Я сплю чотири години на добу, тому що коли інші починають робочий день, я ще добігаю до офісу, потім півгодини розмовляю по телефону, далі йду пити каву, після чого прямую з колегами на перекур. У процесі кавування і куріння в мене дзвонить телефон, і я знову півгодини “розрулюю” проблеми всіх своїх знайомих або просто “задовбую” їх питаннями “Ну що ви там? Я ось – на роботі…” Потім я підключаюсь до будь-якої почутої розмови, пересилаю іншим з десяток фейсбучних демотиваторів, обговорюю з колегами за сусідніми столами мотивуючі цитати в стилі “Середа – це маленька п’ятниця”, а далі – дискутую про операції зі зміни статі та принцип відбору переможців шоу “Холостяк”. 

Я сплю чотири години на добу тому, що в моїй ієрархії життєвих цінностей здоров’я – на останньому місці. Бути повним сил і енергії для мене – неважливо, непотрібно і нереально, це щось на рівні фальшивої позитивної картинки з рекламного ролика. Я не звільнюся з роботи, яка змушує мене жертвувати сном, не розпрощаюсь з начальником, який нехтує моїм часом, тому що боюсь, що мене нікуди більше не візьмуть. Тому що працювати я не можу, не вмію і не хочу. Або колись вмів, але забув. Навчитись чогось нового – не планую. Я вже вчився 5 років в університеті (коледжі, ПТУ) – вистачить. Від навчання коні дохнуть. І все одно в наш час у нашій державі нормальної роботи немає. Треба триматись за те, що є. І взагалі, я живу “на автоматі”. Я давно увімкнув “режим зомбі” й навіть не замислююсь, що щось не так. Немає коли думати й розмірковувати – я ж втомлююсь. Тому що я сплю по чотири години на добу…”

Навряд чи ми часто почуємо такі монологи. Бо щоб це хоча б сказати – потрібно це визнати. А жити усвідомлено – привілей меншості.

Ми вважаємо, що вміємо читати чужі думки. (Бо часто почуєш: “Я знаю, що він про мене подумає…”). А насправді й у власних розібратись не можемо. Принаймні настільки, щоб чітко їх сформулювати – для інших, а для початку – самому собі. Чого ти прагнеш. Що не влаштовує у житті. Що потрібно змінити. І з чого готовий почати.

Мало того, що ми ледь не в будь-якій складній ситуації жертвуємо сном. Ми ще й змішуємо сон і роботу, дім і роботу. У час, відведений для сну, – працюємо. На роботі – вирішуємо домашні справи. А прийшовши додому, відволікаємось на дзвінки і справи по роботі.

Інше питання – чи справді на роботі нам потрібно саме вісім годин для того, щоб успішно вирішувати всі завдання. Колись одна колега зізналась мені: “Чому жінкам не встановлюють чотиригодинний робочий день? Їм же потрібно ще стільки часу для сім’ї, для того, щоб елементарно слідкувати за собою? Ось у нашому управлінні ми з колежанками реально займаємось роботою не більше, ніж півдня. Решта часу – це чаювання, обмін рецептами і довга обідня перерва“.

Підозрюю, що так – у багатьох.

Звідси – відразу кілька можливих варіантів дій.

Поговорити з керівником про можливість працювати неповний робочий день. Або навпаки, працювати з понеділка по четвер довше, зате повністю вивільнити п’ятницю. Або домовитись, що частину роботи виконуватимете вдома, щоб зекономити час на проїзд. Наприклад, по середах ви – в онлайні.

Навіть якщо зарплатня зменшиться – це ще потрібно подивитись, скільки ви виграєте в часі. Можливо, за цей час можна або більше заробити (в іншому місці), або більше зробити чогось такого, позитив від чого перекриє недоотримані кілька сотень гривень. Багато жінок зізнаються, що один із головних таких “позитивів” – посмішка дитини. Яка, приміром, буде рада побачити маму на своєму звітному концерті в музичній школі. Усвідомлюючи своїм дитячим розумом: мама поставила на перше місце не звіт своєму начальнику, не кавування з кумою, а саме мене, у мій важливий день.

Або, якщо все це не підходить, а вільний час на роботі все ж таки реально є – варто подумати, чим саме його доцільно заповнювати. Можливо, є якась розумова праця, яку ви періодично забираєте дороблювати додому, а на роботі натомість “вбиваєте” по кілька годин щодня на скролінг стрічки Фейсбуку та обговорення з колегами підсумків шоу “Холостяк”. Наприклад, йдеться про дисертацію. Рішення – на поверхні: не пишіть дисертацію вдома, пишіть її на роботі. Принаймні, поки керівник вам це дозволятиме. (Сподіваюсь, ви здобули на своєму робочому місці достатню довіру і повагу до себе, щоб не звітуватись про кожен крок). А вдома займайтесь домашніми справами. І не беріть слухавку після шостої. Якщо потрібно – заведіть ще один телефонний номер, для дзвінків “не по роботі”. Який знатимуть лише ті, хто турбуватиме вас з особистих питань.

Кінцева мета всієї цієї метушні – знову ж таки вивільнити час для повноцінного нічного відпочинку. Виокремити ці вісім священних і недоторканих годин із вашої доби й окреслити їх червоними лініями, за які недозволено заходити нікому.

Скарлетт з її фразою “Про це я подумаю завтра” – мала рацію. А я, перефразовуючи пораду з книги М.Дорофеєва “Джедайські техніки” (в оригіналі вона звучить так: “У будь-якій незрозумілій ситуації – думайте“) скажу так: “У будь-якій незрозумілій ситуації – лягайте спати“. Ранок вечора мудріший. Але щоб ранкова мудрість справді прийшла до вас і наповнила енергією для майбутніх звершень – вечір повинен закінчитись вчасно.

А ніч – бути і залишатись Царством Сну.

Окреме питання – якість сну. Такі елементарні речі як провітрювання кімнати, її достатнє затемнення і відсутність безпосередньо перед засинанням зайвої інформації, що збуджує і збурює розум, – сприймаються як надто елементарні, аби на них зважати.

А дарма. Якщо професор Преображенський у книзі Булгакова радив не читати на сніданок радянських газет, то я не раджу дивитись перед сном українське телебачення. Як, власне, і будь-яке інше. Якщо не хочете, щоб у час, коли мозок мав би перезавантажитись для самостійного вирішення ваших проблем, а, можливо, й “завантажитись” новими ідеями, він “переварював” проблеми чужі. Наприклад, виступи політиків і рекламу чіпсів.

Звісно, переглянути педред відходом до сну кілька серій улюбленого серіалу – це справді чудовий спосіб абстрагуватися від щоденних проблем. А комусь допомагає швидше заснути.

Але ж саме серіал – а не ток-шоу “Він ворує, вона ворує, воно ворує, ми в…” Це, як кажуть, дві великі різниці: казковий вигаданий світ  – і скунси з політичного зоопарку.

Кажуть, необхідна умова для початку змін – це усвідомлення важливості тієї цінності, яка лежить в їх основі. Тобто щоб почати дбати про здоров’я – потрібно підняти вище на шкалі життєвих пріоритетів цінність “здоров’я”. Щоб зробити своє житло затишнішим – варто для початку зізнатись самому собі, що комфортний побут – це важливо. Коли певна цінність у пріоритеті – то й засоби знаходитимуться. А якщо не визнаєш щось важливим – підсвідомість і не пропонуватиме можливих шляхів досягнення бажаного. Простий механізм економії ресурсів. Життя ніби каже: ок, тобі це не потрібно – то й не буду нічого “підкидати”…

Повноцінний регулярний сон – це важливо. Не дозволяйте нікому, крім ваших власних маленьких дітей, змушувати вас ним жертвувати. А в дітей, до слова, можна й повчитися розумінню важливості сну: коли вони ввечері хочуть спати, вони просто лягають і сплять. Кілька днів тому одна з моїх донечок заснула просто посеред святкування дня народження тата в ресторані.

Просто тому, що їй захотілось спати. Вона не думала, “що скажуть люди” і “чи доречно це саме в цьому місці”.

Вона просто заснула.

Інколи нам варто не тільки вчити дітей, а й вчитися в них.

Віталій ГОЛУБЄВ

The post У будь-якій незрозумілій ситуації – лягайте спати appeared first on Я - журналіст.

Я теж про це думав. І ось що зрозумів.

Є дві крайнощі – назвемо їх “робота на результат” і “робота на процес”.

Перша, у граничному своєму вираженні, – це відмова від усіх радощів життя, яка пояснюється думкою: “Ось досягну бажаного – тоді й відсвяткую, тоді й дозволю собі розслабитись, тоді й поживу нарешті так, як давно того хотів”. Якщо згадати теорію Е.Берна, то “напис на футболці” в такої людини може виглядати так: “Я не заслуговую”.

Пастка полягає в тому, що досягнення цілі може й не відбутись узагалі. Або відбутись не в такому вигляді, як ви собі уявляли. (Отже, каже собі людина, й винагороджувати себе не варто – бо не досяг бажаного на сто відсотків). Або відбутись занадто пізно, коли раніше привабливі “життєві бонуси” – вже не актуальні. Наприклад, тому що немає сил і здоров’я. Або просто втратилась актуальність, змінились пріоритети. Так чи інакше, “робота на результат” без уваги до власного самопочуття на проміжних етапах його досягнення дуже ймовірно може закінчитись тим, що чогось одного (як мінімум) точно не буде – або результату, або радості від нього.

Трапляється, що ви настільки постійно зайняті облаштуванням “інфраструктури”, умов для реалізації своїх цілей, що вже й саму ціль згадати важко. Тобто робота кипить, а навіщо – хто його знає… Колись так вирішив, батьки радили, наші предки так жили – ось можливі варіанти відповіді. Або ще такий: “Зараз треба робити, а потім видно буде”. І так бігає людина по колу, бігає, як білка в колесі, й кінця-краю біганині не видно. “Всі так живуть”, “А кому зараз легко?”, “Життя – це страждання”, “Немає коли в гору глянути” – типові фрази, які можна почути від таких людей.

Друга, протилежна крайність – постійне “святкування” процесу. Тоді в соцмережах з’являються фото з підписами на зразок “Як добре, коли після напруженого робочого тижня можна відпочити і розслабитись” – і ти, побачивши ім’я автора, здивовано думаєш: а коли ж він напружувався? Наскільки знаю, кожен день у людини – суцільний “розслабон”… Із цієї ж серії пости на зразок “Середа – це маленька п’ятниця”, “Четвер – це репетиція п’ятниці”, “Ура, п’ятниця” тощо. Коли життя – суцільна “п’ятниця” (у розумінні, яке вкладають в це слово автори подібних постів), важко тримати у фокусі цілі й планомірно до них рухатись. Тут можливі варіанти: або в людини і цілей особливих немає (живе як живеться, ніби все влаштовує, аби гірше не було), або на реалізацію її цілей працює хтось інший. Поки наш герой щодня відзначає “маленьку п’ятницю”. Третій варіант – людина працює на чужі цілі.

Я вивів для себе таку формулу: головне – це усвідомлювати, що кожного дня я зробив усе, що міг зробити саме сьогодні, для досягнення своїх цілей. Лягаючи спати, я хочу з чистою совістю зізнатися собі: все можливе на сьогодні – зроблене. Завтра – продовжимо. А за те, що зроблено сьогодні, себе цілком можна винагородити. І в жодному разі не картати, що не встиг усього.

Головне – не підмінювати маленькі щоденні кроки для досягнення цілей самими лише винагородами, коли “бонуси” ставатимуть усе більшими за кроки, а згодом – і поглинуть їх. Тобто – стоїмо на місці, зате святкуємо – аж гай шумить! Важлива саме логічна послідовність: дія – винагорода, напруження – розслаблення, вдих – видих. Ритм, на якому тримається все в житті, на якому тримається саме життя.

Не варто прагнути за будь-яку ціну зробити все і відразу. Зазвичай усе закінчується лише розчаруванням і витраченими нервами. А не робити нічого, відтягуючи необхідні дії до безкінечності й постійно святкуючи натомість чергову “маленьку п’ятницю” – шкідливий самообман. Модне слово “прокрастинація” – це просто лінь. Називаймо все своїми іменами.

Не підганяймо час, а вчимося бачити приємне і корисне у кожному етапі життя. В тому числі (й насамперед) – і в тих, які є саме підготовкою до чогось важливого. Це такі самі частини життя, як і інші.

Дорога до міста, де матимете зустріч, виступ, презентацію, переговори – може бути не менш приємною, ніж сама подія, що в цьому місті відбудеться. Споглядання краєвидів, смачний обід у новому місці, час на читання чи перегляд того, що відкладали у повсякденній метушні, нові враження, знайомства – всі ці складові подорожі (навіть до сусіднього обласного центру) можуть бути джерелом задоволення самі по собі.

Зустріч із кимось для обговорення проекту – так само можна “обставити” приємними дрібницями: місце зустрічі, поєднання її з обідом, можливість вирішити певні справи в дорозі (те саме “контекстне планування”, про яке писав Г.Архангельський – вирішення питань за принципом “коли буду там-то, можна буде зробити те-то”).

Тобто складові досягнення мети, процеси, які обслуговують результат, варто “облаштовувати” не менш дбайливо, ніж саму мету, сам результат. Тоді зменшується ризик конфлікту між далекою, поки що недосяжною метою – і надлишком рутинних дій для її досягнення, за якими не видно кінцевого сенсу всієї метушні. Менше небезпеки “видихнутись”.

І ще один важливий нюанс. За фразами на зразок “Ще дві години – і вдома”, “Скоро п’ятниця”, “Скоріше б навчальний рік пройшов – і знову літо” часто стоїть незбалансованість між різними сферами життя людини. Коли професійне “наступає на горло” особистому. Коли немає гармонії між роботою і відпочинком, щоб і одне, і інше було в радість.

Найчастіше трапляється так: для людини “життя” і “робота” – це не складові одного великого процесу, а ледь не протилежності. “Після шостої вечора теж є життя”, – вчила колись нас, журналістів і редакторів-початківців, медіа-тренер Зоя Казанжи. Це якраз – про збалансованість. А дисбаланс – це коли “Після шостої вечора починається життя”. Щось мені підказує, що в більшості – саме так.

Якщо між різними сферами життя є баланс – колесо життя котиться рівномірно, й кожна нова фаза – це просто нові грані, нові цілі й завдання та нові можливості отримувати задоволення в процесі їх реалізації. Коли ж балансу немає – доводиться чекати, поки закінчиться одна фаза й почнеться інша, а поки перша триває – зціпити зуби й терпіти. Чекати п’ятниці, відпустки, літа… Не кращий вибір – життя ж іде.

Варто сприймати життя як неперервну лінію, а не як серію пунктирів “дія – результат”. Тоді дії, спрямовані на досягнення результату, є так само значущими, як і результат. І немає сенсу перейматись, що сам момент досягнення бажаного швидко минув. Бо все те, що було до цього і що буде після цього, – такі самі ланки довгого ланцюга життя. В якому задоволення отримуєш не лише від підкорення вершин, а й від кожного етапу дороги до них.

Віталій ГОЛУБЄВ

The post Пам’ятай про результат і отримуй задоволення від процесу appeared first on Я - журналіст.

Порахував. Зрозумів, що мотивація — десь в іншому місці.

З одного боку, монетизація часу, тобто розгляд його в “грошовій” системі координат, справді може допомогти почати ставитись до нього по-іншому. Але не всім і не завжди.

Цілком можливо, що поділивши суму, яку заробляєте на місяць, на кількість годин у місяці, ви отримаєте досить скромну цифру. І вона не мотивує вас подумати про час уважніше, а навпаки — демотивує.

Візьмемо середньомісячний дохід у 10 000 гривень, який для багатьох виглядає доволі пристойним чи навіть бажаним. Поділимо на 176 годин (22 робочих дні на місяць, тривалість дня — 8 годин). Вийде приблизно 57 гривень. У багатьох може логічно виникнути питання: це я за 57 гривень ще буду думати, на що витратити якусь нещасну годину часу?..

А для когось і сума в 10 чи в 100 разів більша — не така значна, щоб мотивувати замислитись над ефективністю використання часу.

Для того ж, хто отримує твердий оклад чи пасивний дохід, де витрати власного часу взагалі не прив’язані до суми “на виході” – постановка питання взагалі втрачає сенс.

Вочевидь, не лише у грошах справа. Хоча говорити про час так, як говориш про гроші, – звичка загалом корисна. І сама по собі вона вже сприяє більш тверезому, усвідомленому ставленню до нашого головного ресурсу, ресурсу, який не відновлюється, – часу.

Але цього мало.

Для себе зрозумів: запитання “Скільки коштує ваш час?” як відправна точка більш усвідомленого “часовикористання” – це не про годинний заробіток. Це про те, скільки і чого ви могли б за цей час зробити. І наскільки ці справи відповідають вашим життєвим цінностям і цілям.

Хороший стимул подумати про тайм-менеджмент — діти. Коли вони народжуються — часу стає менше. Конкуренція за одну одиницю часу між різними справами — зростає. З’являються такі собі “затори на лінії часу”. Якщо розглядати наш день як дорогу, а справи – як автомобілі.

І ти зовсім по-іншому дивишся на час, коли хтось прагне повісити на тебе справу, яку цілком міг би зробити сам (але він вирішив, що ваш час — дешевший). Або яка вигідна лише йому (а я вважаю, що в будь-якій справі, що справді варта уваги, у виграші мають бути дві сторони).

Думаєш, наприклад, так: а хіба я давав йому право красти час у моїх дітей?..

Важливо не те, скільки грошей ви потенційно могли б заробити за годину, яку беремося аналізувати. (Хоча і це, скажу справедливості заради, – також). Важливо те, якій із ваших життєвих цінностей (а говорячи локальніше — й середньострокових цілей та короткострокових завдань) відповідає те, чим ви цю конкретну годину наповнили.

Простіше кажучи, в цю годину можна було відвідати академконцерт дитини, яка закінчує музичну школу. І тим самим виявити їй моральну підтримку у відповідальний, сповнений хвилювання момент життя. А можна — присвятити ті самі 60 хвилин обговоренню в соцмережах вечірнього телеефіру популярного політика. Навіть фотожабу на нього намалювати. І зібрати кілька лайків від тих, кому в цю годину теж не було чим зайнятися…

Вартість нашого часу — це не тільки і не стільки те, що ми заробили. Це те, що ми зробили. Або — могли б зробити, але не зробили.

Тайм-менеджмент — це не про те, щоб усе робити швидше і фіксувати в блокнот кожну справу й витрачений на неї час. Планування справ, моніторинг використання часу — це лише інструменти. Інструменти усвідомленого життя. Інструмент — вторинний у порівнянні з метою, для якої його використовують. Як кажуть, купуючи свердло, ми насправді купуємо не свердло, а отвір. Та й отвір нам, якщо подумати, потрібен для чогось іншого. Наприклад, повісити картину. Щоб зробити оселю затишнішою. Бо комфорт у побуті — одна з наших життєвих цінностей.

Тому думати, що встановивши модний мобільний додаток, ти став володарем власного часу – самообман. Із таким самим успіхом контролювати те, як живеш і на що витрачаєш дорогоцінні години, можна з допомогою аркушу А4. Або просто тримати важливе в голові. Це не так складно – особливо, якщо викинути звідти неважливе.

Тайм-менеджмент — це про пріоритети. Встигати те, що для тебе головне. Встигати жити.

Віталій ГОЛУБЄВ

Читайте також:

Тайм-менеджмент для журналіста: 15 порад, які збільшать Вашу продуктивність

The post Тайм-менеджмент: навіщо встигати більше appeared first on Я - журналіст.

…Міжнародна конференція у столиці завершується, і ми, учасники, завчасно взявши з собою до конференц-зали власні речі з готельних номерів, обговорюємо, хто чим діставатиметься додому. Сусід через крісло (назвемо його Юрієм) уголос жаліється: “А мені ще треба у трьох експертів коментарі взяти для нашої редакції – з’ясувати, як вони ставляться до відзначення свята Хеловіна”. Подумавши, додає: “Еххх… 45 років дядьку, а мушу як студент бігати за експертами з диктофоном…”

Ми не знайшли, що відповісти колезі – втішити чи поспівчувати. А вже потім мені подумалося: цікаво, чи робив щось Юрій для того, щоб досягнувши зрілого віку й набувши чималого професійного досвіду, більшу частину свого робочого часу приділяти саме тому, що йому до душі? Чи були в нього можливості кар’єрно вирости, щоб не самому виконувати редакційні завдання, а ставити їх іншим? (Якщо перший варіант йому не до вподоби). Чи використовував він сповна такі або інші подібні можливості?

Мены близька думка О.Колесниченка, автора книги “Прикладна журналістика”, про те, що журналіст повинен спочатку добре навчитися писати те, чого від нього прагне редактор, щоби згодом отримати можливість найкраще писати про те, що справді цікаво йому самому. Це теж – про “більше, щоб менше”. І не лише про журналістів.

Головне в цій ситуації – не пропустити момент, коли кількість повинна вже почати переходити в якість, а ви так і продовжуєте працювати на кількість і робити все те саме, не здійснюючи нового кроку, який вивів би на інші професійні горизонти. Ризикну припустити, що Юрій, якого згадував вище, свого часу просто не помітив таких моментів. Або помічав, але не використовував. Тому й продовжував у 45-річному віці отримувати від редактора завдання, більш доречні для виконання 20-25 річними стажерами або журналістами-початківцями.

“Більше, щоб менше” – це про студента, який спочатку працює на заліковку, щоб потім вона працювала на нього. Про журналіста, який приносить із однієї події 13 новин, щоб з часом здобути професійний статус, що дозволить йому обирати, які саме події відвідувати. Або відправляти на них своїх підлеглих. Або самому ці події організовувати.

Про менеджера з продажів, який щодня робить на 20% більше дзвінків, ніж колеги, або до планової кількості дзвінків додає особисті відвідання клієнтів. Із візиткою, виготовленою власноруч (бо в компанії індивідуальні візитки не передбачені). А потім, показавши вражаючі результати – або іде на підвищення, або отримує вигіднішу роботу. Цілком можливо – це виявиться робота в одного з клієнтів, з яким познайомився особисто в той час, як колеги продовжували телефонувати.

Або про кандидата на вакансію, який, окрім стандартного набору документів, подає розроблений план заходу, що готовий провести відразу після призначення. І не перепитує при цьому потенційного роботодавця: “А раптом ви мене не візьмете, а моїм напрацюванням скористаєтесь, вкравши у мене мою інтелектуальну власність?”. По-перше, забагато “я”. А, по-друге, і це найголовніше: маєш інтелект – буде і власність. Якщо робити більше – твоя постійна практика, не складе жодних труднощів постійно створювати новий інтелектуальний продукт.

Типова помилка початківців – робити навпаки, тобто спочатку – менше. Мовляв, навіщо напружуватися? Встигнеться. Одна з ознак такої поведінки – записи в соцмережах на зразок: “Як добре, що прийшли вихідні – можна відпочити і розслабитись після напруженого робочого тижня”. За моїми спостереженнями, найчастіше такі записи роблять саме ті, хто впродовж робочого тижня особливо й не напружувався. І відпочинок від роботи в такої людини відрізняється мало…

Потім, коли відчуваєш, що дорогоцінний час втрачено, доводиться або змиритися, або почати робити більше, більше, більше… А енергії вже не стільки, скільки було колись. І молодші конкуренти на п’яти наступають. І уявлення про тебе, про твою професійну “планку” – уже сформувалось. Важче стає переконати інших, що ти можеш більше, коли багато людей тебе вже “поклали на поличку” в своїй свідомості, і висота цієї полички – цілком визначена. Людське мислення схильне до інерції та до спрощення, це природні захисні механізми. Тому хочемо того чи не хочемо, а більшість людей ми “маркуємо” швидко й одноразово. І те, що ви – вже не той, ви самі побачите значно швидше, ніж це визнають інші. Більше того, інших це підсвідоме визнання часом іще й дратуватиме. Мовляв, це що, доведеться “перекладати” громадянина Х на іншу поличку своєї свідомості? Надмірних зусиль ми, як уже було сказане вище, не любимо за визначенням.

“Пройти зайву милю”, “перевершити очікування” – ці типові звороти з перекладених книжок про успіх саме про це, про “більше, щоб менше“. Тому – робіть більше, ніж вам здається, що можете. Більше, ніж від вас очікують. Більше, ніж роблять у подібних ситуаціях інші. І слідкуйте, щоб це помічали люди, від яких може залежати ваша перспектива з часом робити менше. Менше – вигідного іншим, більше – вигідного вам. А якщо у вашому полі зору таких людей немає або вони вперто не помічають ваших зусиль – це не означає, що можна з чистою совістю почати робити менше. Мовляв, не визнали – самі винні. Доцільніше почати шукати місце, де ваше “більше” – оцінять.

Віталій ГОЛУБЄВ

Читайте також:

Головний гаджет – наш мозок

Телевізору вірити – себе не поважати

Тайм-менеджмент для журналіста: 15 порад, які збільшать вашу продуктивність

Фото Ліни Яріш

The post Більше, щоб менше appeared first on Я - журналіст.

1. Починайте робочий день о 8-й годині.

У більшості редакцій робота раніше 9-ї не починається. У багатьох робочий день реально стартує приблизно о 10-й. Натомість я пропоную починати працювати о 8-й годині.

По-перше, “хто рано встає, тому Бог дає” – недарма говорили наші предки. Більшість відомих мені успішних людей встають дуже рано і починають робочий день аж ніяк не о 9-й годині й тим більше не о 10-й. До цього часу в них вже купу справ перероблено.

Не вдаватимусь у розмірковування про біоритми, просто зазначу: ранній старт робочого дня дає потужний заряд енергії. “З розбігу” включитись у роботу — це можливість встигнути зробити більше за коротший проміжок часу. Раніше почнеш — більше встигнеш і матимеш можливість раніше закінчити (роботу).

По-друге, більшість наших потенційних співрозмовників починають працювати раніше за журналістів. Застати їх на робочому місці (а не у робочих поїздках, на території підприємства чи нарадах, де вести довгі телефонні розмови проблематично) з 8-ї до 9-ї ранку в рази реальніше, ніж після 9-ї години. А ще, зазначу, на початку робочого дня багато хто з них не такий втомлений і роздратований, ніж ближче до обіду, коли більшість журналістів починають телефонувати своїм героям — ніхто ще не встиг зіпсувати настрій.

Зрештою, стереотип про журналіста, який пізно лягає спати й пізно встає, а відтак, і пізно починає роботу — застаріває. Він ґрунтується на уявленні про журналіста як про письменника, на розумінні нашої професії як пов’язаної суто з творчістю, а не з виробництвом. Натомість усе давно не так. Творчість могла мати місці у тижневій газеті, де “акула пера” тиждень могла відшліфовувати одну статтю. Сьогодні більшість редакцій і журналістів працюють у щоденному онлайн-режимі. Бути працездатним уранці так само важливо, як і ввечері. А четвер — це не “день розслаблення” після здачі тижневого номера газети, а звичайний робочий день, коли так само треба шукати і писати чи випускати новини. Так, і в п’ятницю сайт теж оновлюється! І у вихідні є чергові журналісти.

Отже, сучасна журналістика — це конвеєр, це “гарячий” заводський цех, а не міфічна “творча майстерня”. За таких умов уявлення про журналіста як про богемного персонажа, який до обіду спить, а вночі творить, – не лише застаріле, а й певним чином небезпечне. По-перше, ви бачили робітника виробничого підприємства, який приходить на роботу не на початок зміни, а десь під обід? Таких зазвичай швидко звільняють за порушення трудової дисципліни. А по-друге, повноцінний сон — запорука вчасного нормального відновлення сил. Те, що журналіст, який писав статтю вночі, – це не ознака приналежності до втаємниченої еліти, яка під покровом ночі чаклує над Словом. Це елементарне невміння організувати свій час удень, відмовившись від неважливої роботи заради того, щоб вночі — не працювати, а відпочивати. Бути завжди у формі — не лише модно, а й продуктивно: більше встигнеш, більше заробиш. Тому — ще раз — сьогодні для успішного журналіста нормою повинен стати такий розподіл дня: рано вставати, вчасно лягати і достатньо спати.

Немає нічого такого, над чим ви працюєте вночі, чого не можна було б зробити вдень.

Фото Ліни Яріш

БІЛЬШЕ ПОРАД ІЗ ПРОФЕСІЙНОЇ ТА ОСОБИСТОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ЖУРНАЛІСТА – У КНИЗІ ВІТАЛІЯ ГОЛУБЄВА “ЛАЙФХАК ДЛЯ ЖУРНАЛІСТА”

ЗАМОВИТИ КНИГУ

2. Приходьте і виходьте на події не вчасно, а завчасно.

«Завчасно» – означає не лише прийти на місце події хвилин за 10-15 до її початку, а й вийти із «запасом» часу.

Тобто якщо ви знаєте, що дістатись потрібного місця громадським транспортом можна за 10 хвилин, а подія розпочинається об 11-й годині – це не означає, що вийти потрібно о 10.50. По-перше, ви маєте бути на події хвилин за 10 до початку. (Зайняти зручне місце, перекинутися словом з колегами чи організаторами події, можливо, довідавшись щось ексклюзивне).

А по-друге, врахуйте: маршрутки чи автобуса може довго не бути. Якщо ви викликали таксі – воно може приїхати пізніше. (Від того, що ви, нервово очікуючи на авто, зателефонуєте диспетчеру з обуренням, таксі швидше не приїде – іноді доречніше піти, поки не пізно, ловити «попутку»). Якщо ви їдете редакційним автомобілем, водій, цілком імовірно, вирішить саме зараз заїхати на заправку. Якщо ідете пішки — дорогою ви можете зустріти знайомого.

Отже, вийти краще о 10.35 – 10 хвилин на дорогу, 5 – резерв часу, 10 – для орієнтування на місці.

Ви можете відразу не знайти місце проведення події. А знайшовши, не відразу потрапити на потрібний поверх чи в потрібний кабінет (не працює ліфт, зачинений головний вхід, на вході перевірятимуть документи тощо).

Непередбачуваних ситуацій може трапитись більше, ніж ви собі уявляєте. Щоб бути до них готовими – виходьте раніше!

Краще прийти на подію на 10 хвилин раніше, ніж запізнитись бодай на 5 хвилин. Зрозумійте, якщо організатори події – не ваші друзі чи дуже хороші знайомі, а подія має статус вищий, ніж приватна вечірка, вас ніхто чекати не буде. Коли подія розпочнеться – вам буде важко зорієнтуватись, що саме відбувається.

Організатори, скоріше за все, вже будуть зайняті самою подією, а не коментуванням її для преси. Вам може елементарно не вистачити місця в залі або зручної позиції для фотозйомки. Якщо ви маєте при собі ноутбук, який потребує живлення — розетка може бути зайнята кимсь із ваших колег. Одне слово, ви почуватиметесь розгублено, і часу для орієнтування знадобиться набагато більше.

До речі, справді успішні люди, у своїй більшості, – доволі пунктуальні. І це має прагматичне пояснення: вони ставляться до часу як до грошей — з повагою. А вміння цінувати власний час переноситься — як паттерн (тобто шаблон) взаємодії з часом загалом — і на час інших людей.

ЗАМОВИТИ КНИГУ ВІТАЛІЯ ГОЛУБЄВА “ЛАЙФХАК ДЛЯ ЖУРНАЛІСТА: ЯК ЕФЕКТИВНО ВИКОРИСТОВУВАТИ ЧАС ТА ІНФОРМАЦІЮ”

3. Вчасно піти з події — так само важливо, як і завчасно прийти.

На більшості заходів не варто бути до кінця. Водночас професійність журналіста передбачає вміння розрізняти, де сидіти не варто, а де конче потрібно добути до останньої хвилини.

Урочистості до Дня вчителя зі святковим концертом – подія з розряду тих, де до кінця бути не обов’язково. Головне, якщо ви готуєте інформаційний матеріал, – дізнатись, кого саме нагородили (записувати на слух – неефективно, краще домовитись, щоб вам дали в роздрукованому вигляді або «скинули» на електронну пошту сценарій нагородження, де є всі прізвища) і зробити максимум фото для фотогалереї сайту. Знайти організаторів і запитати їх про текст сценарію – краще до початку події, що ще раз підкреслює важливість завчасного приходу.

А ось засідання бюджетної комісії міської ради, де найскандальніше питання поставлене в порядку денного останнім, – доведеться відсидіти до кінця.

Потрібно відчути момент, коли кількість зібраної інформації досягла «критичної точки», достатньої для підготовки повноцінного матеріалу. Показник досягнення «критичної точки» – наявність відповідей на ключові запитання до новини: Хто? Що? Де? Коли? Яким чином? Навіщо? Відчули, що загалом усе це зрозуміло? Тоді швидше починайте працювати над матеріалом.

Загалом навряд чи варто бути присутнім на будь-якій події довше години.

Винятків із цієї поради – здебільшого три.

Перший – зумовлений жанром: це коли ви працюєте не над новинним матеріалом, а над журналістським розслідуванням, репортажем чи аналітикою. У цьому випадку потрібно більше інформації та глибше проникнення в тему. Економія часу тут небезпечна поверхневістю.

Другий – зумовлений характером події, тобто якщо вона – надзвичайна, сенсаційна, скандальна, єдина у своєму роді. Гріх поспішати за будь-яку ціну, коли на твоїх очах твориться Історія. Чи просто відбувається щось унікальне. Передавай до редакції або став на сайт перші новини з місця подій – і слідкуй за їхнім розвитком далі.

І третій виняток – зумовлений кінцевою (справжньою) метою вашої присутності на події. Чимало досвідчених журналістів, які спеціалізуються на висвітленні певної тематики, час від часу з’являються на заходах не тільки й не стільки заради підготовки матеріалу. Для них головніше – «засвітитися» в середовищі своїх героїв, своїх джерел інформації. «Зайшов привітатись з людьми», – говорить про такі ситуації один колега автора. Для журналіста як особи публічної важливо, щоб про тебе не забували. Тоді з більшою ймовірністю саме тобі наступного разу «підкинуть» цікаву інформацію, ексклюзивне джерело, корисний контакт, перспективну можливість.

Інколи можливість для такого неформального спілкування з’являється лише по завершенні події — приміром, коли звільниться ключовий спікер. Якщо, знову ж таки, ви не змогли перекинутись із ним кількома фразами до початку події, завчасно на ній з’явившись. Проте в деяких випадках для підтримання контакту з людиною варто дати їй зрозуміти, що вам справді цікаво те, про що вона розповідала під час події. А для цього — доцільно бути в полі її зору впродовж усього часу її виступу. Отже, таки доведеться бути на події до кінця. Головне — усвідомлювати, які саме люди є для вас такими важливими особами, а яких слухати до кінця — аж ніяк не обов’язково.

Відеокурс “Школа універсального журналіста”: навчайтесь зручно [ЗАМОВИТИ]

4. Ефективно використовуйте “обрізки” часу.

Щоб зрозуміти суть питання образніше, жінки можуть пригадати, як випікається домашній хліб: залишків тіста, які опинились поза формами для випічки, цілком вистачить… ну, може, не на ще одну хлібину, але на якусь перепічку — точно.“Обрізки” часу, або ж “сміттєвий час” — це невеликі проміжки між певними справами, які зазвичай нічим не зайняті. Збираючись докупи впродовж дня, за день вони утворюють собою іноді досить вагомий проміжок часу. Який цілком реально і варто зайняти корисними справами, доречними для таких моментів.

Наприклад, це час у дорозі маршруткою на інтерв’ю та з інтерв’ю. Час очікування у приймальні співрозмовника. Час у транспортному заторі дорогою на роботу. Час у черзі. Час у метро. Час очікування замовлення у кафе. Інколи це навіть час, упродовж якого чекаєте на ліфт у перевантаженому людськими потоками офісному центрі. А для жінок — час, коли вам роблять манікюр на спеціальній стійці в торговельному центрі.

Для “сміттєвого часу” варто мати заготовлені варіанти його проведення. Варіанти: книга (друкована чи електронна); роздрукована стаття; аудіопідкаст у телефоні; текст для редагування (якщо дозволяють умови місця, де знаходитесь); нетермінові телефонні дзвінки (вихідні або відповідь на пропущені чи перенесені вхідні); закладки у телефоні з корисними статтями, які не було часу прочитати серед поточних справ. Зрештою, навушники з музикою. А ще в такий час можна надиктовувати на диктофон у вашому смартфоні думки, які немає змоги записати і які боїтесь загубити.

Варто привчити себе формувати запас справ та матеріалів для “сміттєвого часу” наперед — щоб потім, коли доведеться чекати важливого співрозмовника під дверима його кабінету зайві 40 хвилин, ви просто витягнули телефон, відкрили “Закладки” – і прочитали, приміром, декілька корисних статей, відразу зробивши у блокноті позначки з висновками з прочитаного.

Безпрограшна тема для вивчення у такий спосіб – щодня дізнаватися щось нове про можливості соціальних мереж. Регулярно скачуйте собі навчальні матеріали на цю тему — і вивчайте у “сміттєвий час”. Щось одне з прочитаного пробуйте впровадити якщо не щодня, то хоча б щотижня. Таким чином, ви швидко навчитесь багато нового й зможете збільшити свою потенційну цінність для роботодавця набагато швидше за колегу, який тим часом думає: “Треба буде якось засісти за статті про соцмережі та й проштудіювати — що всі в них знаходять?.. Але коли?.. Немає коли!..”

У короткі “обрізки часу” можна встигати відповідати на повідомлення, які приходять до Месенджер. (Наприклад, відповісти “ОК” на прохання дружини купити хліб, поки їдеш у ліфті — щоб не змушувати її окремо телефонувати, аби уточнити, чи прочитали ви повідомлення). Інколи дати в такий спосіб стислі відповіді на низку нетермінових повідомлень в один проміжок часу – раціональніше, ніж щоразу надсилати відповіді миттєво, відриваючись для цього від поточної справи. Адже час, що втрачається в цьому разі, – це не лише час на прочитання повідомлення й написання відповіді, а й час на “повторне входження” в контекст справи, яку виконуєте. Та й “зависаємо” ми у смартфоні часто на набагато довше, ніж потрібно суто для відповіді — нові можливості соцмереж саме для цього, в тому числі, й створюються, аби збільшити час нашого там перебування. Приміром, за рахунок перегляду свіжих фото у Stories.

5. Розпочавши працювати, перші 15 хвилин намагайтесь пропрацювати безперервно.

Найпростіший спосіб — вимкнути телефон. Так-так, не перевести у віброрежим, а просто вимкнути. Нічого надзвичайного не трапиться.

Пояснення — просте: зараз із більшості телефонів можна зайти в соцмережі. Простий перехід у віброрежим такої можливості не позбавляє. Навіщо себе спокушати?..

Якщо ви працюєте в кабінеті, де багато людей, – надягніть навушники, давши зрозуміти: вас зараз не чіпати. Або прямо попередьте колег: зараз працюю над важливою темою, прошу не заважати. Можна навіть табличку спеціальну вигадати, яку ставитимете на свій робочий стіл, коли потребуєте мовчазної зосередженої праці. Зайве говорити, що в такому разі ви повинні бути готові й аналогічно поважати такі самі потреби колег.

А на робочому комп’ютері в цей час закрийте всі програми, окрім редактора, в якому набираєте текст. Якщо, звісно, вам не потрібно паралельно копіювати з Інтернету певні фрагменти матеріалу.

Через 15 хвилин безперервної роботи ви, цілком імовірно, вийдете на потрібний рівень продуктивності, якщо у вас його не було від самого початку. Чверть години концентрації на розумовій праці, чверть години перетворення думок на слова, здатні «розігнати» ваш інтелект, аби далі йому вже не потрібні були нагадування-прохання зосередитись і почати працювати.

«Коли до мене не приходить натхнення, я проходжу півдороги йому назустріч», – слова, що приписують Зігмунду Фройду, доволі влучно передають сенс цього пункту.

6. Якщо можна зробити якусь справу за 3 хвилини — зробіть її.

“Зробіть і забудьте”, – саме це маю на увазі в цьому пункті. Адже ми часто “зависаємо” над завданнями, які можна виконати досить швидко і потім до них узагалі не повертатись. Наприклад, підтвердити свою участь у прес-заході. Відповісти на електронний лист із проханням надати контактну адресу для отримання розсилки. Вирішити з колегами, хто чергує у вихідні.

Типова помилка в подібних рутинних ситуаціях — замість того, щоб швидко прийняти рішення (часто для цього достатньо одного слова “так” чи “ні”), відкласти його на невизначений термін зі словами “Якось треба буде вирішити… Поговоримо пізніше… Хай усі зберуться — треба буде разом подумати… Відпишу, як буде час, бо зараз початок (середина, кінець) дня — трохи не до того… Напевно, піду, але треба буде ще поміркувати…”

Економте свою розумову енергію. Навіть у разі помилкового рішення ціна помилки — мізерна. Підписались на непотрібну розсилку — швидко відпишетесь. Почергуєте замість суботи в неділю — світ не перевернеться. Не підтвердили участь у прес-заході — підете на якийсь інший, це ж не церемонія вручення вам “Оскара” врешті-решт! Тому якщо можна відповісти на запитання чи пропозицію одним словом (“так” або “ні”) і, “проїхавши”, піти далі — дайте відповідь з одного слова і “їдьте далі”.

Типовий шаблон неефективної дії в ситуаціях, які можна “розрулити” за 15 секунд — це справді дати відповідь одним словом, а потім, зробивши паузу, почати пояснювати своє рішення: “Ну, розумієш, якщо зробити по-іншому, то…” Ви просто втрачаєте час — і свій, і тих, хто вас слухатиме. А по-друге, надмірна аргументація вашого рішення може спричинити несподіваний ефект: хтось поставить вашу думку під сумнів. Мовляв, а чи справді це так? Тут не все настільки однозначно… І обговорення “зайде на друге коло”. Час втрачено, рішення не прийнято. Трансляції з Верховної Ради пам’ятаєте? Отож.

Те саме правило раджу використовувати під час спілкування з відвідувачами редакції та додзвонювачами, які з першого погляду справляють враження “поглиначів часу”. (Маю на увазі саме цю категорію людей, а не тих, кому справді потрібна увага й допомога. Зрештою, нині, в основному, саме такі люди й приходять до редакцій — зі справді вартих уваги питань нам пишуть чи телефонують або принаймні наперед домовляються про зустріч. Той, хто цінує час інших, цінує і власний час). З мого досвіду, тут теж працює “правило трьох хвилин”: дайте людині можливість безперешкодно говорити впродовж трьох хвилин, не перебивайте її в цей час — а потім спокійно запитайте: “А я вам чим можу допомогти?”.

У деяких випадках відразу виявиться, що нічим — людина просто хотіла виговоритись, і на цьому можете розпрощатись, пояснивши, що на вас чекають невідкладні справи. Це найлегший і найбажаніший варіант розвитку подій.

Можна порадити висловити свою проблему письмово — на “професійних скаржників” зазвичай позитивно діє висловлене серйозним тоном прохання “письмово викласти суть справи, щоб ми могли уважно розглянути і вивчити питання”. Теж непоганий варіант — задумливий відвідувач попрямує додому обмірковувати майбутній лист.

Ось тільки будьте готові, що окремі скаржники справді вимагатимуть згодом письмової відповіді на свою маячню, посилаючись на законодавство про звернення громадян. На цей випадок варто один раз зробити й постійно зберігати на редакційному комп’ютері для оперативного роздруковування при потребі “шаблон відповіді на безглузді листи”. Щоб економити час у майбутньому, не влаштовуючи редакційних “мозкових штурмів” – що відповідати на черговий “опус” про “винайдення вічного двигуна”. Вставляєте в шаблон дату і номер звернення — і відправляєте за вказаною адресою текст на зразок: “Дякуємо за Ваш лист, його розглянуто на засіданні редакційної колегії. На жаль, перспективним планом роботи редакції на найближчі три роки не передбачене висвітлення порушеної Вами теми, а обмеженість людських і фінансових ресурсів не дозволяє відступати від затвердженого плану. Тому радимо Вам звернутись до інших ЗМІ. Сподіваємось, що вони зацікавляться даною темою. Дякуємо за увагу, перепрошуємо за незручності й бажаємо всіляких гараздів. Дата, підпис”.

Цинічно? Ні, дієво. Не дозволяйте красти ваш час. Привчіть насамперед самого себе: ваш час має ціну, і вона — чимала.

7. «Запаралелюйте» процеси.

Резерви часу часто лежать у площині поєднання кількох процесів в одному проміжку, замість послідовного їх виконання.

Приміром, якщо відчуваєте, що вам потрібні письмові коментарі за темою – напишіть відповідні прохання до початку роботи над матеріалом, а не після. Не виключено, що поки ви викладете вже відомі вам факти, про невідомі ви дізнаєтесь, отримавши електронною поштою або через соцмережі готову письмову відповідь. Якщо відповідь не надійшла впродовж 30-40 хвилин – зателефонуйте. Якщо відсутність коментарю не критична, напишіть, що очікуєте на коментар, і активуйте статтю. А після його отримання зробіть окремий матеріал на основі коментарю або підкоригуйте підготовлений раніше.

Інший приклад: ви принесли з події фото і відео. Нехай воно обробляється чи «заливається» на You Tube, поки ви пишете статтю. Дописавши текст, ви зможете відразу проілюструвати його – і активувати матеріал.

Якщо працюєте над матеріалом удома, «запустіть» якийсь процес домашньої роботи (наприклад, прання), що не потребує вашої постійної присутності, паралельно з роботою над матеріалом.

Що можна запаралелити? Написання запиту про доступ до інформації, якої вам бракує — і підготовку статті з уже наявною інформацією (та анонсом продовження теми після отримання відповіді на запит). Скачування матеріалів для довгострокового проекту (написання заявки на грант, дисертації, дипломної роботи, книги) — і роботу над короткостроковим (поки скачувались потрібні вам електронні книги, ви встигли підготувати дві інформації на сайт).

“Вищий пілотаж” запаралелювання процесів — це коли ви розподілили частину ваших завдань між кількома людьми, і вони виконують свою частину роботи, поки ви робите свою. Приміром, дизайнер скачує фото, які ви принесли з події, а літредактор вичитує текст написаної вами статті про цю подію, поки ви телефонуєте джерелу щодо нових подробиць справи. Ви нарешті здобули нову інформацію для “статті №2” — а тим часом “стаття №1” і фото з попередньо зібраною інформацією вже готові до активації на сайті. Ключове правило тут — бути готовим в іншій ситуації так само допомогти колегам, а не тільки “сідати їм на шию”: споживацьке ставлення до інших швидко помітять, і це вам не піде на користь.

Із глобальної точки зору лайф-менеджменту, тобто управління вашим життям, запаралелювання процесів — це постійне тримання у фокусі уваги:

– стратегічного бачення,

– довгострокових цілей,

– короткострокових завдань.

Тобто щодня ви усвідомлюєте, ким себе бачите в цьому житті, які 2-3 стратегічні цілі підпорядковані цьому баченню і які щоденні завдання (“рутину”) мусите вирішувати, аби маленькими кроками долати кожну сходинку до мети й елементарно підтримувати вашу життєдіяльність у наявному професійному та особистому оточенні.

“Збій запаралелювання” – це коли людина або застрягає в рутині (“Я не знаю, що буде наприкінці тижня, не те що ким буду через рік — тут аби встигнути всі статті в номер дописати; зараз взагалі така ситуація в державі, що ні в чому не можна бути впевненим”) або “зависає” у “стратегічних хмарах” (“Обмірковую масштабну працю з історії України… Вже сьомий рік…”).

Натомість механізм запаралелювання, що функціонує адекватно, можна чітко побачити у співрозмовника, який має реальний план рутинних справ на день, але при цьому в розмові цілком спокійно може зауважити щось на зразок: “Я не прийняв пропозицію роботи в Києві, бо стратегічно мені вигідніше залишитись у нашому місті, а не підкорювати столицю — за два роки має звільнитись ставка професора на кафедрі української літератури, а я тим часом якраз встигну дописати докторську, та й бабуся на пенсію вийде – буде легше з дитиною”.

Такий одночасний тверезий прорахунок коротко-, середньо- і довгострокових завдань — гарна ознака того, що людина справді є капітаном власного життя і сама ним керує, а не життя її несе.

8. Плануйте свої матеріали… на рік уперед.

Активуйте статті на рік уперед (до свят, пам’ятних дат). Створивши матеріал на резонансну тему, яка, як підказує вам інтуїція, буде довгограючою, вже позначте у щоденнику чи планувальнику смартфону “контрольні дати” повернення до неї: скажімо, через місяць, 100 днів, півроку й рік. Можна вже створити в адмінці сайту заготовку матеріалу, який активуєте рівно за рік, під умовною назвою: “Резонансна подія: рік потому”. Якщо ви працюєте контент-менеджером інформаційного сайту, виділіть день, коли настворюєте матеріалів на “вічнозелені” теми на півроку чи рік наперед, які потім лише автоматично активовуватимуться.

Інший варіант, якщо інформпривід є актуальним саме раз на рік – скопіюйте матеріал, який готували до відповідної дати нинішнього року в нове вікно, зробіть легкий рерайт — і поставте дату активації рівно за рік. Цьогорічний матеріал нехай залишається на своєму місці — для нечастих пошукових запитів на відповідну тему, які все одно час від часу траплятимуться впродовж року.

Ще одна можливість — створіть наперед запас матеріалів на період вашої відпустки, поїздки на тренінг, новорічних канікул чи травневих вихідних. Регулярно “зазирайте наперед” у ваш графік: в які дні й години у вас прогнозовано не буде можливості оновлювати сайт? Розширюючи горизонт планування, про який йшлося вище, з часом ви звикнете визначати ці проміжки з великою часткою точності задовго до їхнього настання. А відтак — спокійно знаходити в робочому графіку кілька годин, аби наперед зробити “заділ”.

Для постійних рубрик на сайті, які наповнюєте неподієвою інформацією (наприклад, “Гороскоп” або “Цей день в історії”), за бажання, можна сформувати такий запас узагалі хоч на рік наперед — і потім упродовж року бути спокійним за рубрику: все виходить за графіком.

9. Відверто зізнавайтесь, що зайняті, коли справді зайняті.

Із моїх спостережень за успішними людьми: часто вони досить детально (інколи аж до занудства) обговорюють зручний для них час зустрічі, при потребі змінюють його (“Ми можемо зустрітись на півгодини раніше, ніж домовлялися?”), перепитують, чи в силі домовленість про зустріч, попереджають про можливе запізнення. Тобто дуже уважно ставляться до поводження з таким ресурсом, як час. Чи не тому, в тому числі, вони й успішні, що дуже добре розуміють цінність часу — ресурсу, що не відновлюється і ресурсу, який чи не найбільше недооцінений більшістю з нас?!

Натомість багато хто з колег легко готовий витратити півгодини робочого часу на непотрібну розмову з рекламним агентом мобільного оператора, інтернет-провайдера чи інтернет-магазину, де він колись залишав свої контакти, при тому, що розмова однаково закінчується відмовою щось купувати або замовляти. А потім навколишні чують слова роздратування, якими ділиться колега: мовляв, вкрали півгодини мого часу, все хотіли мені щось продати. Вибач, але ти сам дозволив вкрасти в тебе ці півгодини! Чому б не сказати відразу: “Ні, дякую, я зараз нічого купувати не збираюсь, буде щось потрібно — я вам сам зателефоную, до побачення”.

Не бійтесь відмовлятись від розмови, коли вам незручно говорити. (І запитуйте про таку зручність чи незручність інших, якщо розмова очікується не на одну хвилину). Не бійтесь говорити “ні” тим, хто претендує на ваш час і ваші гроші, пропонуючи взамін те, що вам не потрібно. Не бійтеся сказати, що зайняті, тим, хто прийшов до вас на роботу без попередження – “просто поговорити, бо проходив повз”. Звісно, якщо ви справді зайняті чимось важливим (приміром, готуєте статтю до завтрашнього номера чи звіт керівнику). Привчіть знайомих заходити до вас, попередньо домовившись про зустріч (благо, соцмережі й телефон дають для цього достатньо можливостей). Адже в іншому разі вони можуть вас просто не застати: робота журналіста — досить мобільна, і не всі це розуміють. В уявленні людей непосвячених журналіст — це офісний клерк, який сидить за столом з 9-ї до 18-ї, тому застати його на роботі в принципі можна в будь-який час. (Те, що і під час перебування в офісі він не будь-якої хвилини готовий вислуховувати ваші проблеми — питання номер два).

Якщо телефонний співрозмовник запитує: “Зручно говорити?”, а вам — незручно, так і скажіть. (А не викручуйтесь: “Ну… взагалі-то… ну добре, давайте, поговоримо…”). При цьому ввічливо запропонуйте поговорити тоді, коли справді звільнитесь, і назвіть конкретний час. Можна запропонувати людині, що самі їй зателефонуєте, щоб вона зайвий раз не турбувалась.

10. Прогнозуйте і пригадуйте: вільно рухайтесь «лінією часу».

Більшість подій, якщо це не аварії та катастрофи, – можна передбачити заздалегідь. Так само більшість подій трапляється не вперше. Бути ефективнішими в сьогоденні нам допомагає постійне звернення до минулого і майбутнього. Бачення майбутнього й уроки минулого «розгортаються» в дії у часі теперішньому.

Тому – прогнозуйте, про що писатимете, що зніматимете за тиждень, місяць, рік.

Мало хто починає готуватись до весілля за тиждень. Багато хто думає, де і з ким зустрічати Новий рік, вже у дні золотої осені. Чимало одинадцятикласників вчаться танцювати вальс і обирають випускну сукню в морозні зимові дні. Тобто у побуті ми регулярно мислимо значно довшими проміжками часу, ніж у роботі. Між тим, достатньо просто перенести підхід, ефективний в одному контексті, в контекст інший. Тобто планувати свою професійну діяльність так само далекоглядно, як і побут.

Те саме стосується руху в інший бік «лінії часу» (так у нейролінгвістичному програмуванні іменують наше сприйняття часу) – в минуле. Ми залюбки пригадуємо, якими були в дитинстві. Із задоволенням розповідаємо кумедні історії зі шкільних років. Але при цьому здебільшого не пам’ятаємо, яку резонансну новину-тенденцію висвітлювали місяць тому.

Цікаві матеріали конкуруючих ЗМІ, читаючи які ми часто «кусаємо лікті» – це дуже часто не ексклюзив, який колеги «дістали з-під землі», а елементарне повернення до надрукованого. Хтось вчасно пригадав, що саме сьогодні мали оголосити судовий вирок у гучній справі. Хтось замислився, чому давно не чути про хід розслідування зловживань високопоставленого чиновника, до якого мала претензії прокуратура. Інший колега вирішив зателефонувати герою статті, який місяць тому потрапив у тяжку аварію, й запитати про самопочуття та перспективу судового переслідування винних. Прості розумові дії, які не потребували нічних чергувань на безлюдних автотрасах і «вилазок» у засніжені ліси й брудні наркопритони. Просто біда більшості з нас, журналістів, – у тому, що ми не повертаємось до написаного нами ж самими. «Жити слід, прагнучи вперед, але зрозуміти життя можна, лише озираючись назад», – писав С.К’єркегор.

«Ловити» новини-тенденції варто в теперішньому часі: відразу, коли подія сталася, «проскануйте» її подумки – це надовго? Якщо життєвого і професійного досвіду бракує – поцікавтесь у старших колег: таке трапляється часто? Такі проблеми вирішуються швидко? У більшості випадків відповідь на перше запитання – часто, на друге – довго. Більшість новин-фактів – це приховані новини-тенденції. Хороша звістка в тому, що «новина-тенденція», на яку ви оперативно «підсіли», зможе «годувати» журналіста достатньо довго: ви економитимете ресурси, не хапаючись щоразу за нову тему, а послідовно «довбатимете» одну й ту саму. Звісна річ, додаючи до неї нові завдання, нові заняття, нові інформаційні приводи.

Як тільки відчули, що перед вами новина-тенденція – беріть «на олівець»: приміром, через два місяці повернутись до теми. «Плюс» для тележурналіста: в архіві зберігається відео події. «Плюс» для інтернет-журналіста – є можливість швидко перечитати всю передісторію і щоразу робити необхідні гіперпосилання.

11. Працюйте на випередження.

Ви журналіст – і в маршрутці, коли їдете на роботу, і в гостях, коли родичі або друзі розповідають вам цікаву історію з життя або діляться проблемою, і біля телевізора, коли переглядаєте новини центральних телеканалів чи навіть популярне телешоу. Цікаве можна побачити скрізь. Тому записуйте теми та ідеї в блокнот чи на телефон. Щось може і не знадобитися, щось може знадобитись через рік, а щось може з часом стати частинкою «пазла», якої саме бракувало для підготовки матеріалу. В будь-якому разі, «банк ідей» має бути завжди більшим, ніж реальний обсяг роботи, який ви маєте зараз виконати. Майте запас тем, ідей, фактів і думок, працюйте на випередження. Прагніть більшого.

12. Переключайтесь, майте запасні варіанти дій.

Подібно до кількох вікон на моніторі, які відкриті у вас одночасно, майте різні завдання на день: короткі дзвінки й написання довших статей, «рутинні» повсякденні зустрічі й давно відкладені теми, швидка підготовка коротких новин і встановлення контактів з потенційно важливими і перспективними джерелами інформації. Це допоможе вам переключатись, коли, приміром, одне завдання «злетіло» і потрібно чимось зайняти час. У вас завжди має бути на цей випадок щось недороблене, недописане, давно сплановане. Ви завжди повинні мати чим зайнятись.

Недостатньо професійно й особистісно зрілу людину можна легко помітити за розгубленістю, коли щось пішло «не так». Наприклад, коли на робочому місці зник доступ до Інтернету – такий журналіст просто не знає, що робити. Перерва на каву і пустопорожні теревені по телефону затягуються набагато довше, ніж термін відсутності доступу до Мережі. А більш ефективний колега в цей час телефонує своїм джерелам інформації, призначає зустрічі, вирішує дрібні побутові питання, які відволікали його від роботи. Зрештою – переглядає свої попередні записи, виписує, з ким із потрібних людей давно варто зустрітися, до якої «довгограючої» теми можна повернутися, який недописаний матеріал можна допрацювати у спокійній обстановці.

Один знайомий бізнесмен у середині серпня, коли багато хто безапеляційно стверджує: «Роботи немає, бо всі у відпустках», зізнався: «Саме зараз я активно працюю, бо конкуренти – відпочивають. Потім, восени, матиму конкурентну перевагу».

Є купа справ, які можна робити без Інтернету. І всі ці справи можуть стосуватися роботи. Більше того, багато можна зробити й коли вимкнена електроенергія. Немає Інтернету – пишемо статтю в текстовому редакторі, немає світла – спілкуємось по телефону чи вивчаємо паперові документи. Цю логіку добре розуміють на виробничих підприємствах: в «несезон» там часто ремонтують цехи і роблять профілактику обладнання. Щоб потім, коли «піде жара», – не відволікатись на «простої». Робота журналіста – це не міфічна «творча майстерня», а заводський цех. А в центрі цеху – конвеєр, яким переміщується спочатку сировина-інформація, а згодом готова продукція-матеріал.

13. Плануйте!

Успішні люди записують свої цілі та планують справи. Неуспішні – діють хаотично, під впливом обставин. Не вони керують життям, а воно їх кидає. У вас завжди має бути список (якщо не в записнику, то в голові):

– тем для матеріалів на найближчий час;

– людей, яким варто зателефонувати чи з якими слід зустрітися;

– справ, які потрібно вирішити.

Перечитуйте свої списки регулярно: викреслюйте зроблене, додавайте нове.

Записані мета чи завдання мають більшу силу, ніж не записані. По-перше, ви будете зосереджені на них, поки формулювали й записували думку. Іноді сам процес формулювання мети, пошук потрібних слів, точних і влучних, та складання їх докупи вже чимало дадуть у розумінні поточного моменту й шляхів досягнення бажаного. А по-друге, періодично повертаючись до своїх записів, ви активуватимете цілі в пам’яті й налаштовуватиметеся на конкретні кроки з їхнього досягнення. Написане на папері чи екрані, коли ви його читатимете, щоразу ніби запитуватиме вас: а що ти саме зараз робиш для досягнення своєї мети?

Записане сприймається мозком як більш важливе. Підсвідомість підказуватиме вам варіанти досягнення цілей. Дуже часто це — можливості й контакти, які раніше просто пройшли б повз вашу увагу. Адже наше сприйняття вибіркове, і ми просто можемо не звертати уваги на чимало речей. Таким чином наше підсвідоме захищає нас від навали інформації, часто зайвої. Але у випадку з досягненням цілей важливо, навпаки, вчасно помічати потрібне.

Ви самі пам’ятаєте записане — і більш осмислено формуєте свій розпорядок дня (головну увагу — головним речам). Запитуйте себе якомога частіше: що я зараз роблю? З ким спілкуюся? А найголовніше (заради чого ви себе про це запитуєте) — до якої з поставлених цілей це мене веде? І якщо ні до якої — то чи потрібно це робити? Точніше, чи потрібно приділяти саме цьому і саме стільки уваги саме зараз?

Маленькі щоденні кроки до мети, маленькі щоденні безперервні покращення того, що є вашим проектом, — неминуче приведуть вас до цілі. Як кажуть, швидше дістається пункту призначення не завжди той, хто швидше їде, а той, хто рідше зупиняється в дорозі.

Не завжди мета досягається відразу після того, як ви зробили ризикований крок – часом шлях до мети може бути доволі тривалим. Тому, по-перше, важливо відчувати нерозривний зв’язок між ризиком і задоволенням. А по-друге, так само важливо винагороджувати себе за перший (і кожен наступний суттєвий) крок на «ризикованому» шляху. Маленький крок – маленька винагорода, більший – більша.

Ваша підсвідомість звикне до цього ланцюжка: стимул – реакція, тобто ризик – винагорода. І сама підштовхуватиме вас до наступного кроку.

Чітко сформульований задум, яким ви поділилися з навколишніми, дисциплінуватиме вас, спонукаючи робити конкретні кроки в напрямку здійснення задуманого. Адже вам незручно буде осоромитись перед людьми, яким ви щось прилюдно пообіцяли. Хоча насправді ви пообіцяли самому собі – просто взяли навколишніх у свідки, а отже – у союзники. Головне – ділитися задумами з тими, хто сам налаштований на активну діяльність, а не на теревені й ниття. Інакше вам «обламають крила» чи просто засміють.

Зведіть до мінімуму час на спілкування з тими, хто ниє, хто постійно скаржиться на життя, – якщо це не ті люди, без яких вам не обійтись. Але і з ними тренуйтесь «залишатись при своїх інтересах» – ввічливо вислухайте, поспівчувайте, допоможіть, де можете допомогти, але далі продовжуйте робити те, що задумали. Якщо ви відмовитесь від своїх задумів, бо хтось скептично скаже: «Не з твоїм щастям» – у цьому будете винні саме ви і лише ви. Ваш скептичний співрозмовник з часом скаже: «Я тобі руки не зв’язував. Треба було робити». Але може виявитись пізно…

14. Впорядкуйте час для відвідання соцмереж — не відмовтесь від них, а просто раціонально визначте: коли саме дивитиметесь “котиків”.

Маю на увазі не використання соцмереж з професійною метою – як інструменту пошуку інформації та поширення ваших матеріалів. Ідеться саме про відвідання в його традиційному, обивательському розумінні — подивитись фото друзів, переглянути кумедні відео, почитати свіжі пости в улюблених пабліках тощо. Чому б не встановити для цього певний більш-менш визначений час? Приміром, півгодини в обід — і година ввечері? Так — раціональніше, ніж обіцяти самому собі: все, час братися за розум, з понеділка — ніяких соцмереж. Зазвичай подібні обіцянки — нічого не варті. Не можна боротися з тим, що задовольняє базові потреби людини. А соцмережі — саме з цього розряду. А якщо з якимось явищем чи процесом неможливо боротися, його цілком можливо… правильно, впорядкувати й поставити собі на службу.

Мій досвід — переглядати свіжі фото на цікавих мені сторінках в Інстаграмі під час перерв на каву. Поки холоне кава — можна переглянути, лайкнути чи прокоментувати з десяток фото найбільш цікавих мені користувачів. А далі — до роботи, і вже під час “творчого процесу” – жодних лайків. Наступний “сеанс зв’язку” – ввечері перед сном. Або у громадському транспорті під час пересування містом. Пам’ятаєте про “сміттєвий час”? Ось вам і хвилини для “котиків”. Зробили в кафе замовлення — поки несуть перше і друге, можна насолодитись фейсбучно-інстаграмівськими котами.

Натомість, коли я працюю над статтею, то на посилання, які мені скидають у соцмережах, взагалі не реагую — перегляну тоді, коли закінчу матеріал. Сказане не стосується звернень, де потрібна швидка реакція, оперативна допомога людині. Але кумедне відео, пізнавальні лінки — потім, на дозвіллі, коли буде зроблено основну роботу.

15. Прийшли на роботу — працюйте.

Не переносьте до офісу телефонні розмови, які вели дорогою на роботу: за вами зачинились двері редакції — попрощайтесь зі співрозмовником і поясніть, що приступаєте до роботи. Щоб ваші думки були в одному місці і в одній сфері. Щоб люди розуміли вашу зайнятість. Щоб легше було “взяти розгон” у критично важливі перші хвилини робочого дня — коли ви або візьмете старт продуктивного робочого дня, або поринете у перевірку пошти, соцмереж, обговорення новин та пліток — а до роботи справа дійде щонайменше за годину.

Справді, всьому свій час. Ніхто не заважатиме, трохи попрацювавши, зробити паузу і знову зателефонувати рідним і друзям. Але, впевнений, робота іде ефективніше, якщо у відведений для неї час повністю віддаєшся їй — а натомість у проміжок часу, відведений для особистого спілкування, не ділиш його з робочими справами.

Віталій ГОЛУБЄВ,

секретар Національної спілки журналістів України, головний редактор Видавничого дому “ОГО”, викладач кафедри журналістики Національного університету “Острозька академія”, керівник Школи універсального журналіста

ЗАМОВИТИ КНИГУ ВІТАЛІЯ ГОЛУБЄВА “ЛАЙФХАК ДЛЯ ЖУРНАЛІСТА”

Читайте також:

Самопрезентація у Facebook: 5 перших кроків

Електронна пошта: ефективно використовуємо для роботи журналіста

Де шукати цікаві теми для місцевих ЗМІ

The post Тайм-менеджмент для журналіста: 15 порад, які збільшать Вашу продуктивність appeared first on Я - журналіст.

Поділюсь із Вами кількома порадами з самопрезентації у Facebook. Адже нині, коли дедалі більша частина комунікацій відбувається віртуально, це стає надзвичайно важливим для Вашого самопросування у професійному середовищі. А за умов, коли новинна стрічка Facebook менше показуватиме повідомлень від бізнес-сторінок, а більше — від конкретних людей, стає ще більш важливим так оптимізувати свою особисту сторінку, аби вона працювала на користь і Вашому бізнесу чи Вашій організації, і Вам особисто.

1. Виразний аватар (головне фото) — нічого зайвого!

Найкращий вибір для аватару — студійне портретне фото. Чому студійне? Нейтральний фон не відволікатиме інтернет-користувача й даватиме йому змогу чіткіше побачити Ваше обличчя (хто саме йому пише? З ким він спілкується?). Особливо при зменшенні.

Дедалі більше наших комунікацій відбувається у Месенджері. Дедалі вагоміша їх частина здійснюється з допомогою смартфону, а не стаціонарного комп’ютера. Тому більшість тих, хто з Вами взаємодіятиме, бачитимуть лише мініатюрне фото. Тому вигляд фотографії при зменшенні стає критично важливим для сприйняття Вас інтернет-користувачами.

Отже, ретельно перевірте, як виглядатиме Ваше головне фото у зменшеному варіанті. Можливо, його варто кадрувати (відцентрувати), прибравши зайві деталі. Можливо, взагалі слід відмовитись від попередньо обраного Вами варіанту, навіть якщо це дуже дороге Вам фото. Нехай дорога Вам світлина займе гідне місце в особистому альбомі, а ось для професійної комунікації ліпше обрати фото, можливо, більш емоційно нейтральне, проте вдаліше з точки зору самопрезентації.

Інші люди, домашні тварини (навіть якщо це Ваш улюблений котик!), архітектурні пам’ятки й накритий стіл зі стравами (навіть якщо це витвір Вашого кулінарного таланту, про який повинен знати весь світ!) – усе це зайве на головному фото. Основну частину фотографії повинно займати обличчя. Ваше обличчя. Не в дитинстві, не в юності, не в карнавальній масці на корпоративі — просто Ваше нинішнє обличчя. Таке, яким його зможуть побачити люди, котрі матимуть бажання перевести спілкування з Вами з онлайну в реальний світ.

2. Фонове фото (обкладинка, кавер) — можливість створити контекст

Є можливість використати його для створення контексту — щоб дати краще уявлення про сферу Вашої діяльності чи зацікавлень. Наприклад, розповісти про Ваше місце роботи, захоплення. Панорамне фото телестудії; фото з виїзду знімальної групи на резонансну подію; підшивка чи розкладка з газетами; доречний до сезону краєвид міста, про яке пишете — простору для фантазії тут чимало.

Я раджу змінювати аватар рідко (максимум 1-2 рази на рік), а ось обкладинку — хоч щомісяця, відповідно до контексту, на якому маєте бажання закцентувати (вихід нової телепрограми чи Вашої книги, запуск нового сайту, зміна адреси редакції, зрештою, зміна пори року). Врешті-решт, зміну настрою теж можна передати через обкладинку — як на мене, це ліпше, ніж текстові пости у стилі “Думки вголос”, які, можливо, згодом захочеться видалити.

3. Обрані фото — самопрезентація у 5 картинках

Віднедавна у Facebook з’явилась можливість коротко розповісти про себе за допомогою 5 обраних фото, які відображатимуться у верхній лівій частині Вашої особистої сторінки — відразу після блоку інформації про себе. Чим корисна ця функція — вона дозволяє створити стислу самопрезентацію у фото, закцентувавши на ключових аспектах вашого життя і діяльності. Приміром, робота (або кілька робіт), захоплення (або громадська діяльність), сімейний стан (або основний спосіб проведення вільного часу).

Зайве говорити, що “обрані фото” так само можна час від часу змінювати, як і фонове фото з п.2 — тим самим актуалізуючи інформацію про себе, яку хотіли б донести людям, котрі вперше заходитимуть на Вашу сторінку (приміром, довідатись, хто це проситься до них у друзі). Принагідно й для себе зайвий раз пригадаєте та усвідомите, що є пріоритетами у Вашому житті.

4. Інформація про себе: Ваша цінність — одним реченням

Тут можна розмістити самопрезентацію одним реченням — про те, чим Ви займаєтесь, чим цікаві навколишньому світу, яку цінність несете. Приміром: “журналіст-розслідувач, борюся з корупцією в рідному місті”. Або: “телеведуча, спілкуюсь в ефірі з цікавими людьми”. Це дасть краще уявлення про Вас, ніж сама лише назва університету, який закінчили, або назва місця роботи. Адже просто “Редакція інтернет-видання Х” – це досить широко. Самопрезентація одним реченням може дати читачеві зрозуміти: а чим саме Ви займаєтесь у редакції Х? А обмеження на кількість знаків, присутнє в цьому розділі, дасть Вам змогу й для самого себе вдало й лаконічно сформулювати: в чому суть Вашої діяльності? Чим саме Ви найбільше цікаві\корисні навколишньому світові?

Питання для самоперевірки, які допоможуть краще сформулювати самопрезентацію (відповіді на них дають інформацію, яку потім можна спробувати лаконічно скомпонувати у містке інформативне речення):

• з ким і з чим Ви працюєте?
• що Ви найчастіше робите?
• на кого впливають результати Вашої діяльності?
• що корисного Ви несете навколишньому світу?
• як би Ви пояснили дитині-школяру, чим саме Ви займаєтесь?

5. Фотографії: Ви, люди та Ви з людьми

У розміщенні фотографій на своїй сторінці варто уникати двох крайнощів — однотипних портретних фото “себе коханого\коханої” (якщо Ви, звісно, не підробляєте фотомоделлю), а також повної відсутності фотографій, на яких Ви зображені. Перше може створити в читача уявлення про Вашу надмірну самозакоханість та певну ізольованість від навколишнього світу. Друге — викликати сумніви, чи не приховуєте Ви щось. Людина, яка працює в медіа — не може не бути публічною. Звісно, ступінь публічності і межі дозволеного в інформуванні навколишнього світу про свою життєдіяльність кожен визначає сам. Але приховувати своє обличчя журналістові — не варто.

Найкраще, коли на ваших фото будуть зображені не лише Ви, а й Ви у взаємодії з іншими людьми — учасниками подій, на яких буваєте; героями Ваших матеріалів; відвідувачами редакції; глядачами чи слухачами Ваших передач, інтерв’ю, виступів тощо. Зрештою, з друзями, рідними, членами сім’ї, колишніми чи нинішніми однокласниками, однокурсниками, вчителями, викладачами і т.д. Наявність регулярного потоку таких фото створює в користувача позитивне враження про Вас як про людину соціально активну. Що є взагалі-то природним для нашої професії, притаманним професійному медійникові.

На частині фото взагалі може Вас не бути — чому б не “пропіарити” на своїй сторінці людину, яку поважаєте, яку цінуєте як професіонала в тій чи іншій сфері? Мовляв, раджу Вам ХХ, якщо Вам потрібні послуги з УУ. Або: сьогодні хочу привітати з Днем народження (новою посадою, виходом нової телепередачі, книги і т.д.) свого колегу Z.

Наявність таких постів працюватиме як позитивний “соціальний доказ”: Ви достатньо впевнені у власному професіоналізмові, бо не боїтесь хвалити інших. А завтра хтось напише позитивний відгук і про Вашу діяльність. Швидше за все, це буде зовсім не та людина, яку не так давно похвалили Ви — у житті далеко не завжди зі стовідсотковою буквальністю спрацьовує принцип “Ти мені — я тобі”. Важливіше інше: включити себе в такий сценарій, який зробить природним подібний “обмін люб’язностями”. По-перше, люди бачитимуть, що Ви не боїтесь рекламувати інших, ведете активне життя. Це вже само по собі працюватиме Вам на користь. А, по-друге, загальний позитивний емоційний заряд, який дає постійне “підпіарювання” інших, притягне до Вас тих, хто і сам не проти буде порадити, прорекламувати Вас. Людська підсвідомість тонко зчитує настрій співрозмовника — чи відкритий він до комунікації.

…Звісно, наведені вище поради — це лише початок. Я розповів Вам тільки про 5 перших кроків для вдалої самопрезентації у Facebook. Щоб отримати більше корисних, перевірених часом і досвідом рецептів роботи з інформацією та використання часу, порад із професійної та особистої ефективності для всіх, хто професійно працює з інформацією, рекомендую Вам свою книгу “Лайфхак для журналіста: як ефективно використовувати час та інформацію”. Тут на 136 сторінках розміщено 86 практичних порад, які, впевнений, стануть Вам у пригоді, аби зробити Вашу професійну діяльність успішнішою, а комунікації — ефективнішими.

Віталій ГОЛУБЄВ,

секретар Національної спілки журналістів України, головний редактор Видавничого дому “ОГО”, викладач кафедри журналістики Національного університету “Острозька академія”, керівник Школи універсального журналіста

Читайте також:

Соціальні мережі для журналіста: можливості та загрози [ВІДЕО]

Електронна пошта: ефективно використовуємо для роботи журналіста

Професійна та особиста ефективність журналіста: 7 порад [ВІДЕО]

Джерело фото: http://itechua.com/internet/10189

The post Самопрезентація у Facebook: 5 перших кроків appeared first on Я - журналіст.