Яскраве сонечко заглядало у величезні шкільні вікна, придивлялося до кольорів весни,  яка вже пливла світом, огортало теплом все живе, безкрайній рідний край.

А перед нашими очима вставала інша весна, весна 2015, коли земля вкривалася сірим попелом, а чорний дим стелився над  квітучим полем. Війна круком  упала на нашу Вітчизну. В січні 2015 року, коли була оголошена четверта хвиля мобілізації до лав ЗСУ, Сергій Олександрович одержав повістку з військкомату. Ще невміло тримаючи в руках зброю, зовсім юний, він  пішов боронити країну. Чутки про те, що Сергія мають призвати, швидко розлетілись селом.  Люди дзвонили, бажали повернутись живим і здоровим,але були і такі дзвінки «Куди ти йдеш? Ти здурів?» «Я знаю, як відмазатись!»- казали йому знайомі. Відмазатись? Сховатись? Поїхати за кордон? Хіба є на світі місце, де можна сховатись від власної совісті? А що потім говорити дітям, які коли-небудь запитають: « Тату, де ти воював?» Як він зможе спілкуватися з хлопцями, які більше року на фронті, відірвані від своїх рідних, з героями, які виконали свій обов’язок і яких треба замінити. І не спинили його сльози матері: «Чи вернешся,синку? Господи, захисти, відверни!» Обійняв батько сина, через силу всміхаючись йому: «Ти, Сергію,хоробро бийся. Захищай свій край. Хай тебе не чіпає куля, повертайся живим!»

І потягнулись довгі місяці, коли навкруги гуляли вогонь і смерть. На обвуглених від полум’я дорогах Донбасу, під шаленими кулями  гартувався його характер, під нічними зорями у перервах між боями  визрівали його мрії. І першою була найбажаніша мрія повернутися додому і принести на рідну землю мир. Умирали побратими, спраглі вуста  востаннє просили ковток води, цигарку. А свинцевий дощ поливав землю, і вона червоніла, стогнала. Не плакало серце воїна над загиблими друзями, а тільки кров’ю обливалося. Не було ні вінків, ні хоругов.   Шуміли лише берези над окопами. А він знову й знову заряджав свій автомат, щоб відбити ворожий вогонь. І знову свистіли снаряди і рвалися міни, і лилася ріка крові. А Сергій Калмиков ішов у бій, він ішов, бо знав, що інакше не може, що буде воювати за мир, за волю, за добро.

Берегла його рідна земля від мін, від снайперських куль, від осколків «Градів».  Десь далеко сумувала за ним його родина. Ніби вчора всі були такі щасливі  за батьківським столом.

Село Штормове – мала батьківщина Сергія Калмикова

Служити зараз на сторожі незалежності та недоторканості України – справа нелегка. Розпочинав службу С. Калмиков  у ЗСУ в м. Володимирі – Волинському. Потім був направлений на схід країни, проходив службу в багатьох «гарячих» точках Луганської та Донецької областей. Достатньо сказати, що 14 окрема механізована бригада, в 1 батальйоні якої він проходив службу, дислокувалася біля Маріуполя, Мар`їнки, Талаківки, Сартани – відразу стане все зрозумілим.

Там палала земля, від вогню плавився метал, людина ставала залізною задля священної помсти, на терезах зрівнялися життя і смерть, адже про спокійні та мирні дні в цих населених пунктах вже давно забули їхні мешканці й військовослужбовці.

За час служби Сергій Калмиков бачив багато смертей. Втрачав своїх бойових друзів. Про це дуже важко згадувати йому, сильному чоловікові. Коли не було мобільного зв’язку з рідними, плакала його душа. Тоді він записував свої думки на папері. В тих записах – пережита Сергієм правда про війну. Так він її бачив. Так бачили і відчували її ми, коли читали сторінки його фронтового щоденника.

                  11 березня 2015р.              

      Головне гасло, яке лягло в основу новітніх Збройних Сил України є « Брат за брата!»  Лише разом, відчуваючи взаємопідтримку  і взаємовиручку, ми  можемо виконувати бойові завдання і йти до нашої перемоги.                                                                                                          

14 квітня 2015р.

        Чи я боюся на фронті? Звичайно, боюсь, але не смерті, скоріш за все, боюся жити з похиленою до землі головою. Я на війні вже третій місяць,  ще невідомо, коли вона закінчиться. Як там татусь? Він мріяв восени посадити зі мною яблуні і груші. Невже цього ніколи не буде? А що, коли я більше ніколи не побачу своїх рідних?                                 

                    3 липня 2015р.

          Наші позиції ворог поливав з «Градів». Першим в окоп забіг наш пес Рижий, тим самим попередивши нас про небезпеку. Рижий завжди передчуває обстріли. І навіть долі секунди, виграні завдяки йому, реально рятують життя. Завдяки Рижому до наших позицій ніхто не підбереться непоміченим. Рижий- чудовий помічник та зайві вуха бійців.                        

Пес Рижий – чудовий помічник та зайві вуха бійців

23 серпня 2015 р.

           Сьогодні у мене день народження . Побратими подарували мені квіти. Квіти Донбасу… Вони квітнуть … Попри  війну! В бур’янах , на покинутих подвір’ях  розбитих будинків , на замінованих полях. Понівечена війною земля Донбасу квітне, бо красу української землі не скорити ! Як і Україну.

24 серпня 2015 р. 

            Сьогодні  свято – День Незалежності України та Державного прапора.  Порушуючи умови секретного розташування, офіцери нашої бригади вивісили прапор . З цим прапором бригада пройшла  три полігони та пару місць дислокації на Донбасі. Всі  в бригаді  вірять в те,що з цим прапором ще і перемогу відсвяткують.

26 серпня 2015 р.

              Почалася злива . З неба просто падала суцільна стіна. Сумно. Так хочеться обійняти дружину , пригорнути до себе донечку , почути її веселе щебетання. Попри перемир’я  Красногорівка під прицілом бойовиків. Стріляють постійно, б’ють з мінометів забороненого калібру . У нашій бригаді сьогодні 5 поранених.

1 квітня 2016 р. 

          Я вийшов на лісову галявину , усіяну квітами . Лагідно світить сонечко, спокійна весняна блакить неба ніжно обіймає землю. Голубі проліски , перші квіти весни, привітно зі мною вітаються. Здається, так було завжди на нашій землі: спокійно, мирно, надійно…

Променисто й радісно зі сторінок солдатського щоденника сяє згадка про перші кроки донечки , відблиск маминої сльози, поцілунок коханої дружини, колишні хлопчачі витівки . Болем чорніє втрата бойових побратимів, червоним, як кров , відблискує спомин про дні і місяці на фронті, пекельні бої, жорстокість війни, що ніяк не відпускає додому . І холодний,як лезо, сповнений праведного гніву й нищівної ненависті, обертається погляд Сергія Калмикова, українського воїна, у бік ворога, що вторгся на українську землю! І читається в ньому просто – як заповідь: пам’ятай!

Пам’ятай , бо пам’ять – священна. Пам’ять – це та ріка , яка не обміліє , це та рана , що не загоїться, це та святиня , що житиме в віках. Пам’ять …  Вона нетлінна й вічна . Вона завжди буде дивитись на нас з фронтових фотографій, з солдатських щоденників, орденів і медалів, які прикрашають груди захисників Вітчизни. Пам’ять… Людська пам’ять зберігає все. Завдяки їй народ є невмирущим.

Катерина ГАРМАШ,

переможниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,

учениця 8 класу Опорного навчального закладу “Новоайдарська школа – гімназія” Новоайдарського району Луганської області

The post “Боюся жити з похиленою до землі головою”: сторінками фронтового щоденника appeared first on Я - журналіст.