Перші поцілунки, перший алкоголь. У кожного це було, та потрібно знати,як правильно відреагувати, щоб підліток у майбутньому міг знову прийти зі своєю проблемою.

Хтось подумає:  «які у підлітків можуть бути проблеми?».Із позиції підлітка можу сказати, що багато проблем гіперболізовані.  Батьки повинні заспокоїти дитину та підтримати Помічаю, скільки труднощів є у здобуванні освіти. Складно,коли тільки починаєш себе відчувати частиною суспільства, формується свідомість, все встигати з додатковими заняттями , гуртками та особистими «тарганами» в голові.

Гостро постає також проблема  булінгу. Дуже страшно, що він є кількох видів – це один з мінусів використання Інтернету. Добре, що в моїй країні на це звертають увагу та винні завжди покарані. Батьки повинні бути першими, хто дізнається про ці проблеми, на мою думку, тільки вони можуть допомогти. Багато хто пригадає популярну раніше гру «Синій кит».  Дуже багато підлітків загинуло, виконуючи завдання. Початком , на мою думку, є проблеми у школі, в родині, а ця гра тільки провокувала дітей та виявляла болючі місця. А це ще один аргумент на користь потрібності відвертих стосунків між батьками та дітьми.

Радію, коли бачу, що на проблеми взаємодії батьків та підлітків звертають увагу в кінематографі. Звісно, люди, дивлячись новини, роблять деякі висновки. Але як влучне все нам каже кіно, наприклад, серіал «Перші ластівки», який розкриває все життя підлітків у 21 столітті. Мене тішить те, що це не стоїть на місці та розвивається з кожним роком та має великий вплив на суспільство. Значно важче показати батькам, які можуть бути наслідки, красиво та дуже влучно, передати всі емоції.

Підсумовуючи, яке ж все-таки значення мають стосунки батьків та підлітків? Важливо, аби підлітки були почутими, аби з їхніми думками рахувалися, їх помічали. Будь-яка взаємодія ґрунтується на відвертості та уважності один до одного.

Катерина ДОДУЛАДЕНКО, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”

The post Стосунки батьків та підлітків. Яке це має значення? appeared first on Я - журналіст.

Тато зустрічає мене на порозі кімнати, щиро посміхається і, як зазвичай, запитує: «Як спалося, доцю?» Я не затягую з відповіддю і, обіймаючи батька, кажу, що дуже добре.  Мені  подобаються такі ранкові ніжності. Це заряд позитиву на цілий день, це добро, яке несу у собі, завдяки батькам. Тільки вдома я буваю такою смиренною, тільки тут, за кухонним столом, розповідаю найближчим усі свої секрети: ділюся радощами та плачу, переказуючи проблеми.

«Мама з татом – найрідніші люди, які в моєму житті завжди будуть на першому місці. І хоч у них з’явилася сивина, душею вони молоді. Жартують, люблять мене лоскотати, адже, як ніхто інший, знають як заливаюся від цього сміхом. Дивлячись на батьків, розумію: любов таки існує. Щира любов, яку читаю в очах тата, ловлю в маминій посмішці. Матуся завжди підтримує татуся, а він стоїть за неї горою, щоб не сталося. Вони виростили чотирьох доньок, найменшою серед яких є я. Добре розуміють мене, сучасного підлітка, з моїми «захмарними» проблемами, поганим настроєм, особливими дивацтвами…Я їх дуже люблю!» – це все пролітає в моїй голові швидко, і я ловлю себе на передчутті радості. Вам знайоме таке передчуття? Авжеж. Це, може, найприємніше, що здатна відчувати людина.

«Проснись, сонечко! А-у! До школи не спізнишся? Бо я вже готова!» – , говорить пестливо мама. Вона завжди чекає мене і ми разом заходимо в стіни нашої Висоцької ЗОШ. Матуся працює тут вчителем початкових класів. Тато проводжає нас і бажає вдалого дня. Саме його слова додають мені впевненості та віри в себе. Така дрібниця: «Бережи себе, дитинко!» А скільки щастя приносить моїй юній душі.

Я, мов маленька пташка, крильми якої є мої батьки! «Мої батьки – ви два крила у світі…Ті два крила, без котрих не злечу!» -, писала я у своїй поезії тогоріч. Привели мене до школи з пухнастим пір’ячком, а зараз, завдяки тату й мамі, починаю розкривати крила…Так, у свої п’ятнадцять я, все-таки, чогось досягла, чогось ще обов’язково досягну, бо рідні вчили: «Немає нічого неможливого! Ти, доню, можеш більше, ніж думаєш!» Вірю. З батьками можу все! Не плачу на людях, не говорю зайвого, не надто відверта – цього також навчив тато. Терпляча, сильна, дбайлива – це успадкувала від мами.

Я знаю, що так правильно. І спасибі, вам, батьки, за життя! Спасибі за світле майбутнє, яке мені з вашим вихованням гарантовано. Йду після тяжкого дня додому і поспішаю, бо добре знаю, що мене там чекають,  вислухають, порадять, приголублять.

Життя йде. Час невблаганний. Дорослішаю. Але я ніколи не забуду, як тато підкидав мене на руках (досить велику дівчинку), як ми танцювали з ним і затягували пісні; в моїй пам’яті назавжди закарбуються перші поради від мами щодо приготування вареників, її теплі обійми й турбота про мене, вдалі жарти і мудрі настанови.

Завершити хочу вдалим словами Люка Вовенарга про те, що «батьківська любов не відрізняється від любові до самого себе».

Любов, яка є справді світлою і всемогучою, то любов мами й тата. Цінуйте це.

Дарина КУХАР,

учениця 10 класу

Висоцької ЗОШ І – ІІІ ступенів

Дубровицького району

Рівненської області

The post З батьками можу все! appeared first on Я - журналіст.

Дитинство.
Матіоли обдаровують землю своїм ароматом. Ми з братом зриваємо по черзі їх у квітнику, а потім з тими квітами босоніж біжимо зустрічати тата, який їде назустріч велисипедом. Ми, малі босяки, кружляємо навколо того велосипеда, розкидаючи матіоли по стежці. Мама побігла по фотоапарат, аби зафіксувати назавжди цей момент. Тато радісно сміється, але просить своїх борсиків взутися. Ми всі щасливі від того, що один в одного є.

Підлітковий вік.

Мені тринадцять. Сидимо двоє з татом у дитячій стоматологічній клініці в черзі під кабінетом ортодонта. Я плачу, схлипуючи, – ортодонт таки сказала, що мені треба носити пластину на зубах. Тато мене заспокоює: будеш, мовляв, і з пластиною гарною, а потім ще й матимеш голівудську посмішку.

Дитячо – підліткові комплекси важко побороти. То особливий період в житті кожного майже сформованого юнака чи юнки. Підтримка батьків – необхідна, підтримка батька для дівчинки – обов’язкова. Потім мій короткочасний недолік ми перетворили в перевагу. Я гарна. Принаймні, для мого тата точно. Він це сказав тоді, коли лікар щойно вдягнула пластину, і коли моя мова була схожою на шипіння змії.

Юність.
Я – студентка, мені 18.
3:00. У всіх кімнатах, окрім тієї, де спить брат, горить світло. Тато ще не лягав. Ніч, коли доня їде на навчання – безсонна для нього. Він перечистить все взуття, передивиться і відремонтує всі блискавки на верхньому одязі, бо доня не завжди уважна до таких деталей. А потім стерегтиме автобус.

Я люблю і водночас ненавиджу ці моменти. Люблю – тому що ми разом, як до мого навчання. Ненавиджу – бо за 20 хвилин знову треба буде прощатись. Тато не любить давати на прощання настанов, лише просить, щоб приїжджала чимшвидше. Дякую тобі, тату, за твою щасливу хату!

Молодість.
Я – двадцятирічна наречена. За кілька хвилин тамада оголосить весільний танець з батьком – наставником, найкращим другом, порадником, прикладом, авторитетом. Перед очима промайнуло солодке дитинство з жуйками та гуашшю, матіолами кругом велосипеда, підлітковими сльозами під кабінетом ортодонта, студентськими прощаннями і обіцянками якнайшвидше приїхати перед рівненським автобусом – і то лише буденність.

Мій тато завжди близько приймав до серця, коли ображали його маленьку дівчинку. Ніколи не лягав спати доти, доки я не прийду з вечірньої прогулянки. Він не був скупий на ласку, любов і підтримку. Він був вимогливий, аби я розкрила свій потенціал. Завжди віддавав нам, дітям, все до останнього, нічого не залишаючи собі. Він надзвичайно талановитий: його портрети, пейзажі, натюрморти заслуговуюють найвищої оцінки, але разом із тим він дуже скромний.

Нині татові 44 роки. Його кучерява чуприна поріділа і покрилася сивиною. Тепер, коли я їду до Києва, щоб звідси вилетіти в Данію, він дає мені настанови бути хорошою дружиною, порядною людиною і знайти своє місце, де б не було б сонце. Нині він не просить приїхати якомога швидше, бо знає, що незабаром будемо бачитися набагато рідше. І цей факт нам обом крає серця.

“Аби ти була щасливою”, – шепче мені на вухо тато.

“Аби ти був завжди здоровий і жив якомога довше – тоді мені нічого не страшно в цьому світі. Я завжди близько! Я ніколи тебе не підведу!”

Богдана ХАРКОВЕЦЬ,

Зарічненський район.

The post Тато: “Аби ти була щасливою!” appeared first on Я - журналіст.

Відеокурс “Школа універсального журналіста”: навчайтесь зручно [ЗАМОВИТИ]

Особисто я, безмежно вдячна своїм батькам та хоча б за те, що вони є і вони біля мене. Батьки настільки феноменальні люди, які віддають всього себе, не сплять ночами. Наприклад, моя мама протягом шести місяців, не спала жодної ночі, бо я не могла бути у ліжку, і постійно потрібно було тримати мене на руках. За це я вважаю свою маму справді надзвичайною жінкою.

Кожному, з народженням дитини, лягає на плечі велика відповідальність і вони змушені робити все можливе та неможливе. Бо цей маленький оберемок щастя, не може піклуватися про себе сам. Я поважаю і безмежно люблю батьків за те, що вони з раннього дитинства, розділяли моє щастя і, на той час, горе. Вони давали дієві та мудрі поради, коли щось йшло не так, і особисто я, приходила просити допомоги, чи поради. Та особливо люблю їх за те, що мама своїми ніжними тендітними руками, зеленкою замальовувала рани на моїх ліктях чи колінцях і малювала сонечко, що посміхалося, на долоньці, і не знаю чому, але було вже не так боляче. Я досі не можу згадати це без посмішки.

В моїй пам’яті назавжди залишиться спогад про те, як тато, вчив мене кататися на велосипеді, як вчив битися, чи просто підходив і цілував в тім’ячко. Від цього стає тепло на душі і тепер все, що я хочу сказати цим людям, це велике «Дякую!» за дитячі спогади, які викликають в мене сльози щастя. І приходить час, коли ти дорослішаєш, розуміючи, на скільки неперевершеним був той час, коли ви разом з батьками їздили на відпочинок, або навіть елементарно, коли батьки приходили втомлені з роботи і сідали грати з вами «Монополію», в якій, до речі, ти завжди чомусь вигравав. Не знаю, як ви, але я дуже сильно сумую за тим часом.

З тим, як я дорослішала, батьки змінювали підхід до мене. Тобто, коли я була зовсім дитиною, можна сказати, вони мене балували і чим старшою я ставала, вони по іншому починали зі мною розмовляти, вже не як з дитино, а спираючись на дорослішання. Це важливо, адже, якщо ти не шукаєш підхід до дитини, ти його не знайдеш.

Для мене мама, не лише опікун чи людина, яка повинна мене виховувати. Насамперед, мама для мене – добра подруга. Наші відносини, будуються на довірі. Це правда, коли говорять, що будь-які стосунки повинні бути основані на довірі, це справді так. Я з своїми батьками, можу розмовляти на усі теми і ми розуміємо один одного, і я вважаю, що так має бути. Хороші стосунки між батьками і дітьми, важлива складова сімейного життя.

Скажіть, мої шановні читачі, скільки разів на день, або на тиждень, або на місяць ви говорите батькам, такі прості, але важливі для них слова: «Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ». Це не так важко сказати. Правда? А почути це від своєї дитини – така радість, це так приємно. І ні, не тоді, коли, скажімо, мама принесла цукерки, а ПРОСТО так. Особисто я стараюся це частіше говорити батькам і взагалі всім своїм рідним. Просто, на мою думку, людям потрібно чути такі слова, тоді їм автоматично стає приємніше і тепліше. Їм, я повторюся, ПОТРІБНО це чути. І знаєте, коли я просто підхожу до мами, або до тата, обіймаю і говорю: «Я тебе люблю», – мене обіймають у відповідь і я чую точно те ж саме. Це просто неперевершені відчуття, того що ти потрібен, що завжди є ті, хто тебе любить, незважаючи ні на що.

Я навчилася цінувати своїх батьків і кожну мить проведену разом з цими прекрасними людьми. Адже, скажемо відверто, як би це не було сумно, вони не вічні. І тоді, тобі вже не буде, до кого піти за порадою, чи щоб хтось просто обійняв, і як малу дитину, погладив по голові. Моя мама якось сказала один вислів, якого я запам’ятаю на все життя: « Ми залишаємось дітьми, доки живі наші батьки». В той момент, я вперше замислилась про те, що ніщо не вічне. Тож нам, просто, потрібно берегти всі моменти з цими людьми.

А за що, Ви, хочете сказати дякую своїм батькам? Користуючись нагодою (бо якщо, я почну говорити це своїм, розплачуся і мене буде важко зупинити), я хочу сказати: «Мою маму звати Олена і я безмежно вдячна їй за все, що вона робила для мене. Хочу подякувати їй за те, що була зі мною, коли мені було погано, коли я хворіла, коли вперше в мене були проблеми з хлопчиком. За те, що не сварила мене за перші двійки, за те, що після десяти років хореографії, змушувала мене туди ходити. За те, що навчила мене любити Україну, за те, що була поряд, коли я зламала руку. За те, що довіряєш мені і любиш мене. Мама, я тебе люблю!!! Хочу також подякувати своєму татові. Мого тата звати Олег і він найдобріший і найвеселіший чоловік, якого я коли-небудь зустрічала. Тато, дякую, за те, що ти в мене є, за те, що вчив мене підтягуватись на перекладині, що підтримував мене, всі ці роки. За те, що виконуєш всі мої забаганки, навіть якщо це тебе нервує. За те, що вчив мене різним прийомам самооборони. За те, що заставляв сидячи на шпагаті, дивитися мультики і не давав загубити свій хист до танців. Дякую, за те, що ти поряд зі мною і любиш мене. Тато, я тебе люблю!»

Навіть на папері я не зможу передати свою чисту і безмежну любов до своїх батьків. Просто, за останніх декілька років, я багато чого зрозуміла і обдумала. Я зрозуміла, що кращих людей, ніж батьки, немає ніде. І та любов, якою вони нас люблять – особлива. Ніхто до тебе такого не відчуватиме.

P.S. В мене до вас велике прохання, коли прочитаєте мій твір, першим ділом, наберіть номер своєї мами або тата, і скажіть їм про те, як сильно ви їх любите. Їм буде перш за все приємно чути ваш голос. І повірте мені, Вони на це заслуговують!

Владислава ЗАВАЛОВА,

учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст”,

м.Радивилів, Рівненська область

Читайте також:

Школярка з Рівненщини хоче занести своїх батьків до Книги рекордів Гіннеса

Мудра пісня моєї праматері: школярка з Вараша береже українську пісню разом із мамою та бабусею

Як бути щасливими: 5 порад дорослим

The post “Безмежно вас люблю”: дівчина з Радивилова зворушливо дякує батькам appeared first on Я - журналіст.

За що я вдячна своїм батькам? Якщо коротко – за все.

…Скільки слів говорять люди про швидкоплинність часу, про те, що його все менше, але ми це усвідомлюємо лише на мить. Потім знову забуваємо й продовжуємо жити, як жили. Тому навіть не знаю, чи варто говорити зараз, що треба цінувати час, а особливо – проведений із найріднішими людьми в нашому житті – батьками.

Безглуздо говорити, що це ті люди, які люблять нас просто за те, що ми є, що вони ніколи не зрадять і завжди вірять у нас, навіть тоді, коли ми самі зневірюємось у собі. Чому говорити про це безглуздо? Бо всі про це знають, але чомусь забувають про ці слова, коли, наприклад, підвищують голос на маму або починають грубо відповідати татові. І, на жаль, у підлітків це трапляється дуже часто. Як це не прикро, я й сама іноді не можу стримати емоцій. Але ми стаємо дорослішими й помічаємо, що час іде все швидше – й ось ми вже готуємося вступати до вишів, а здається, ще вчора невпевнено йшли до першого класу. А наші батьки повільно старіють. Ми випадково помічаємо, що в мами на голові з’явилося сиве волосся, а тато нібито став гірше чути, але це так складно прийняти, бо ти все ще відчуваєш, як у їхніх серцях палає вогонь любові й пристрасного бажання жити. Так, час дуже швидкоплинний.

Фото зі сторінки авторки у Facebook

Я дякую своїм батькам за їх терпіння. Іноді я не можу стримати грубих слів, іноді навпаки мовчу про те, що коїться в моїй душі, про те, що, можливо, слід було розповісти. Я знаю, що роблю їм боляче й, напевно, не вистачить у світі слів, щоб висловити, як мені соромно за це.

Я дякую своїм батькам за те, що вони намагалися мене всебічно розвивати. За все, чому я навчилась за своє коротке життя,завдячую батькам. Саме вони підтримували мене, коли я вирішила займатися музикою у той час, коли багато хто із знайомих говорив: «Та навіщо це тобі? Грайся в іграшки. Ти ж ще дитина». Саме вони підтримали мене в прагненні стати журналістом, коли інші говорили: «Краще йди на стоматолога вчись: у них зарплатня більша».

Я дякую своїм батькам за ті моральні якості, які вони мені прищепили.

Я дякую своїм батькам за те, що вони сприймають мене такою, якою я є, хоча інколи мене тяжко витримати, бо буваю я впертою та дуже егоїстичною.

Я дякую своїм батькам за те, що вони мене пробачають. Усі мої «вибрики» роблять їм боляче, і я не уявляю тієї сили батьківської любові, здатної все прощати.

Я дякую своїм батькам за мудрість, тепло, підтримку, яких я іноді через свій підлітковий максималізм не помічаю.

Я знаю, що в мене найкращі батьки у світі, бо вони – мої.

Інколи нам не вистачає часу або бажання зробити дзвінок і запитати в матусі про її справи, але замисліться, просто уявіть, що завтра вам нікому буде подзвонити. Вам буде потрібна материнська підтримка, а слухавку ніхто не підніме. Правда страшно? Що Ви будете робити тоді? Що будете відчувати? Самотність. Спустошеність. Безодню в душі. Вам буде боляче, оскільки ви знаєте, що саме  батьки – єдині люди, які будуть любити вас до кінця свого життя й ви залишитеся для них маленькими дітьми. А де, як не в батьківському домі, ми можемо відчути себе малюком-бешкетником.

Час – швидкоплинний, і цього не змінити. Нам залишається лише максимально насолоджуватися тими щасливими хвилинами,проведеними разом із найріднішими людьми. І це треба пам’ятати не тільки зранку чи ввечері, коли збираєшся навідатись у гості. Це треба пам’ятати двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень.

Надія ЗАЙЧЕНКО, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 11 класу ЗОШ №64 м.Маріуполь Донецької обл.

The post Дякую батькам за все! appeared first on Я - журналіст.