Кажуть, що труднощі загартовують характер. А щодо нервових клітин?
Січень, виїзні змагання з волейболу у чорта на кулічках. Тривога за тривогою, зал-підвал-шум-піт-регіт і так по колу. Коротше, перше місце! Проте щастя тривало рівно до того моменту, як я зазирнув у рюкзак і зрозумів: припливли тапочки к обриву – моїх нових кросівок там немає.
Два дні я мучився, це ж треба мати неабияку відвагу (кураж французькою🙂), щоб так ощасливити батьків. Вирішив спочатку звернутися до вчительки фізкультури. Пам’ятаєте мадам Колібабчук з мого попереднього есе? Ну ту саму з голосом мого кота і ногами від вух. Вона собі не зрадила: пронявкала щось на кшталт: “Нуууу, згадай, де вони..”. Дякую, капітане Очевидність. Допомоги, як з козла молока. Довелося розказувати домашнім. Реакція була прогнозованою, як дощ восени. Сестра – двійняшка (людина-підтримка, ага) видала свій фірмовий вердикт: “Лох – це доля”. Коротко, ясно, по-родинному. Мама теж не підкачала “Ну що ж, вітаю. Тепер будеш ходити на тренування в ковзанах. Головне – підлогу не подряпай.” Тільки тато врятував ситуацію. Спокійно так каже: “Не кисни. Завтра їдемо в ту школу”.
Які висновки я виніс?
- Про жіночу сутність анекдоти складають недарма.
- Мадам Колібабчук почала подобатися мені значно менше. Можливо це тимчасово, хз.
- Дурна голова ногам спокою не дає. Буквально. Бо через мою неуважність моїм ногам довелося хвилюватися за своє майбутнє житло.
- Чоловіча солідарність – це сила
До речі, кросівки знайшлися, а осадочок, як то кажуть, залишився. Тепер я перевіряю рюкзак тричі. Бо життя – штука повчальна: або ти тримаєш речі при собі, або носиш ковзани на волейбол.
Володимир Губа, випускник Школи універсального журналіста