Радість – поняття доволі суб’єктивне, ба більше – абстрактне. Воно залежить не лише від твого бачення світу, а й від часу, настрою чи оточення. Можливо прозвучить занадто банально та заїжджено, але в моєму розумінні це щось більше, аніж просто почуття.
Особисто для мене, це послідовність, що визначає стан душі в найкращі для нас життєві миті, які складаються як і з грандіозних подій, так і з зовсім незначних дрібниць. Ось наприклад: я прокидаюсь зранку від набридливого звуку після важкого робочого дня. Мені бракує сил навіть підвестися з ліжка, а попереду ще довгі кропіткі робочі години. Я одразу беру до рук телефон і намагаюсь швидше вимкнути цю жахливу мелодію і помічаю повідомлення від коханої людини: «Доброго ранку! Гарного тобі дня ;)». І ось – ранок перестає бути таким нестерпним, адже ця, на перший погляд, дрібниця змогла принести мені радість та покращити настрій навіть у такий час. Потім я йду на кухню і роблю собі улюблену каву. Чи змогла б тільки кава зробити мене щасливою? Ні. Чи може кава покращити мені настрій? Так. Парадокс радості у тому, що кожна незначна деталь може її доповнювати та насичувати.
Існують і більш грандіозні події, аніж повідомлення і чашка кави. Вони не лише приносять миттєву радість, а й додають яскраві моменти у наш життєпис. Я як і усі шалено радію, коли збуваються мрії. Одну з них я здійснила пів року тому, але й досі інколи перебуваю в ейфорії: я у Києві, навчаюсь і починаю будувати тут своє нове життя. Раніше столиця здавалась мені чимось неймовірним, я й досі інколи не вірю, що це відбувається зі мною прямо зараз. І це почуття важко передати словами, його варто пережити кожному, адже мрії роблять з нас людей. Вони нас розвивають та спонукають до дій. Київ став для мене другим домом, в який хочеться повертатись знову і знову, і ти знаєш, що тебе приймуть тут із хлібом та сіллю. Це робить мене щасливою.
Я радію, коли можу більше часу проводити із родиною. Вони для мене все. Щоразу, їдучи додому, я знаю, що там мене уже чекають. Хоч мені і 18, але я залюбки пограю хованки із похресником чи послухаю новий «смішний» анекдот від молодшого брата. Я із великим задоволенням допоможу мамі та бабусі приготувати пиріжки, навіть не зважаючи на те, що інколи навіть приготовану мною яєшню їсти неможливо. Я хочу, щоб дідусь знову навчав мене керувати машиною, хоча й минулий раз був не надто вдалим. Я радію із ними завжди, адже вони надають сенсу моєму життю навіть в найскрутніші моменти.
Мені подобається захоплюватись. Так, просто захоплюватись. Я обожнюю відчуття, коли по-справжньому горю справою, не помічаючи часу. Пам’ятаю постійні нотації мами: «Скільки можна вже слухати ту музику? Ти навіть нічого не помічаєш». Чесно кажучи, я із цим погоджуюсь. Під час цього я зазвичай просто ходжу туди-сюди по кімнаті. І я не можу знайти цьому логічного пояснення, просто захопилась, от і все.
Із головою поринаю у танець. Ним я можу висловити свої почуття, він мій особистий психолог. І не важливо вдома я чи в улюбленому залі – він завжди поруч. Танець робить мене щасливою, адже є моєю невід’ємною частиною.
Я обожнюю писати. У моїх нотатках на телефоні можна прочитати усю мене. Там і біль, і ейфорія, і відчай, і щастя… Коли я пишу я радію, адже відчуваю, наче мене вислухали. Це як звичайна розмова з найкращим другом, тільки друг не вміє говорити. Нотатки – це моя зона безпеки і собідозволеності. Я можу виражати свої почуття так, як я цього хочу, не чекаючи засудження чи жалості. Це моя особиста фортеця. Це моя друкована душа.
Я радію, коли відчуваю себе потрібною. Коли я можу допомогти або підняти комусь настрій, я підсвідомо ідентифікую себе не лише як людину, а як особистість. Підтримка, взаємодопомога – це моральний вибір кожної людини. Це не тільки «очищає» совість людини, не тільки робить його високоморальною обличчям, але і залишає про нього світлий і добрий слід у пам’яті людей. Зрештою, допомога вселяє нам впевненість і спокій.
Радіти – означає жити. В цьому і полягає основна відмінність життя від звичайного існування: життя багатше, насиченіше, яскравіше. Заповнюючи його самовідданою працею, присвячуючи його іншим людям, людина сама значно підвищує цінність власного життя. Причина радості, як і сама радість, на мою думку, залежить від умов конкретного суспільства, погоди, настрою чи задатків. І те, що одній людині здається безглуздою і марною причиною для висловлення почуттів, для іншої є безцінним. Я радію, коли живу… Тут і зараз.
Ірина КЕРЕБКО, випускниця Школи універсального журналіста