Паралельне життя

27.10.2021

Звичайний осінній навчальний день. Йду собі вулицею. У думках багато чого, але одна яскрава нав’язлива думка не дає мені спокою: “Про що написати статтю?”. Вона мене мучила майже місяць. Аж раптом осяйна думка: “Я за тисячу кілометрів від дому. Одна в чужому місті.” Нічого не зрозуміло, правда ж?) Зараз потішу вас подробицями.


Отже, я у Яремчі. Те саме, про яке багато хто чув, але знати не знає. Чи то село, чи то місто…Місто! До речі, туристичне. Як і усі інші подібні міста на Західній Україні, Яремче знаходиться по обидві сторони центральної дороги і не може похизуватися великими масштабами. Проте туристів як зірок на небі. Чому вони сюди їздять досі не розумію, хоча особисто я дуже люблю це місто.

Тут напрошується досить логічне питання: а що ж я тут роблю? На початку навчання, як і щороку), мене наздогнала алергія на амброзію. Це досить поширене явище серед жителів Східної України, адже саме на цій території масштабно росте амброзія, а у серпні-вересні ще й цвіте. Саме це і небезпечно. До того ж, я живу у приватному секторі, у нас є великий город, який у цей період слугує “місцем сили” для амброзії. Коротко весь цей жах складно описати, але я спробую. Алергія на амброзію – це, коли ти більше місяця постійно чхаєш і тому завжди маєш при собі дві-три сотні серветок. Коли весь цей час дихаєш лише ротом, а ніс на цей період взагалі відключається як орган чуття і дихання. Постійно сверблять очі і кожен день доводиться ковтати купу таблеток і крапель аби хоч якось зменшити симптоми.

І от минулого року до цього “прекрасного” букету симптомів додався ще й задушливий кашель. О так, одного дня, я не змогла з ним висидіти і двох уроків. В нападі кашлю і паніки побігла додому заспокоюватися. Ввечері вирішили з батьками, що мене потрібно депортувати (звичайно, за моєї власної згоди) і за кілька днів так і зробили. А куди – ви вже знаєте, у Яремче. З Дніпра сюди їхати більше 1000 км, якщо дорогою через Київ, а іншої немає. У Яремчі щороку від амброзії “переховувалися” наші друзі, тому ми швидко знайшли для мене житло на найближчий місяць. І так вийшло, що донька господарів цього дому того ж віку. Тому ми попросили директора місцевої школи зарахувати мене саме у той клас, де вона вчиться.

Це неймовірний досвід, навчатися у школі в зовсім іншій частині України.

Порівнюючи, я помітила безліч відмінностей. Наведу кілька прикладів. Коли я зайшла у школу, саме в той момент із колонок почулися перші акорди гімну України. На кілька хвилин усі забули про свої справи, різко зупинилися, поклали руку на серце і почали співати. Пізніше я дізналася, що гімн вмикають кожного понеділка перед початком навчального тижня, усі вчителі та учні виходять у коридор і виконують його. От такий відкритий та щирий патріотизм. Тут є досить багато подібних моментів, які пов’язані з повагою до вчителів, батьків, батьківщини, віри.

Наприклад, на початку уроку, коли вчитель заходить до кабінету, весь клас підіймається, чекає поки вчитель привітається, а потім усі дружно, хором і досить мелодично кажуть: “До-брий день!”. А після дзвоника з уроку, вчитель каже, що урок закінчився, і всі так само дружно, хором кажуть: “До побачення!”. Також, на вході до школи стоїть статуя Діви Марії. Там кожен ранок перед початком навчанням бажаючі діти та вчителі можуть помолитися.

Те, що тут усі надто активні я одразу зрозуміла. Швидко розмовляють, швидко ходять, швидко працюють і взагалі швидко живуть. Я навіть коли розповідаю знайомим про місцевих завжди кажу так: у нас вчителі за один урок встигають перевірити домашнє завдання, пояснити нову тему, дати самостійну по цій темі,  піти додому виселити туристів і повернутися назад до школи. І все це за 45 хвилин! Жарти жартами, але навіть я досить активна людина інколи відчуває себе черепахою, порівняно з гуцулами.

Ледь не забула розповісти про додатковий безкоштовний інтенсив з української мови. Майже місяць 24/7 я розмовляю, думаю і бачу сни виключно українською. Якщо не враховувати спілкування телефоном із рідними. А так, з сім’єю, друзями, з деякими вчителями, незнайомими, та з усіма завжди російською. Це не дивно для східних регіонів України, тим паче для Дніпра. Але я завжди добре знала українську, тому швидко звикла. І навіть коли туристи йдуть по Яремче і розмовляють російською мені так дивно і незвично, що аж смішно стає. Розмовляю я непогано, хоча і нахапалася місцевих діалектизмів. Тут кажуть “йо!” коли дивуються і я кажу. Тут кажуть “но!” коли запитують і я кажу. Тут кажуть “ватра” (вогонь) і я кажу. Тут кажуть “кульчики” (сережки) і я кажу. Тут кажуть вуйко (дядько) і я кажу. Тут кажуть нанашка (хрещення мати) і я кажу. Але ця тенденція мені до вподоби.

Цей період мого життя здається казкою. Жити з однокласницею, разом робити уроки, ходити за покупками, разом збиратися до школи, а потім йти туди теж разом, гуляти, готувати щось, а потім їсти ці “шедеври”  –  хіба це не мрія кожної дівчини? Саме такою була моя реальність минулого вересня. Як і цього. До того ж, це майже самостійне життя, без батьків, до речі. Ну хіба що, вони фінансово забезпечують мене, як же без цього. А так, цілком самостійно. Тут у мене з’явилась наче ще одна сім’я. Господарі, їхні брати та сестри, їхні діти живуть разом. Вони одразу мене прийняли як рідну. Господарі постійно частують мене смаколиками, цікавляться моїм шкільним життям, а я допомагаю малим робити уроки і по господарству. Хоча харчування не входить у вартість кімнати, і я купую продукти і готую собі окремо, мені часто пропонують повечеряти разом з усіма, великою родиною. Інколи ми ходимо на пікнік до річки і на риболовлю з гірськими краєвидами.

До речі, минулого року поки я була у Яремчі, мені додому в Дніпро прийшов лист-запрошення на проходження ШУЖ. І якщо я стану успішним журналістом, то з упевненістю зможу сказати, що саме тут, у Яремчі, я обрала свою майбутню професію. Тільки заради цих розповідей я просто мушу стати журналістом!

Сподіваюсь, ви зрозуміли, чому стаття називається «Паралельне життя». Все тому, що цей місяць я живу не так, як завжди: проживаю в іншій частині країни, спілкуюсь іншою мовою, маю на цей період іншу сім’ю (але про справжню не забуваю), а також не маю алергії, доки я тут.

Анна ШАПОРЕНКО, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”

переглядів: 105

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *