«Наодинці із вічністю»

23.06.2021

Спекотні промені зенітного сонця безжально палили степові трави. Тала вода і маленькі джерельця у жерлі згаслого вулкана давно вже зникли. Лише на весні тут буяла зелень а джерела напували теплі граніти. Поодинокі змійки виповзали погрітися під першими теплими проміннями травневого сонця.

Таким запам’ятався мені вулкан на самому розквіті весни. А зараз… А зараз наді мною кружляє степовий орел, вишукуючи серед сухого полину мишу, яка не поспішаючи шукає поживу. Вікові граніти жерла згаслого гіганта  вже не вперше переживають таке літо. Зараз навколишні степи перетворилися на оброблені поля, засіяні пшеницею і соняшником. А колись через недоторкані землі Дикого поля мчали вільні люди на вороних конях, що прозвали їх козаками. А ще раніше володарями цієї священної землі були мужні і хижі скіфи, що кочували на конях з кибитками перетинаючи тисячі кілометрів неосяжного степу. Згаслий вулкан пам’ятав Землю ще з самого народження, коли її поверхня нагадувала суцільні вогняні вихрі, що мчали через розпечені простори киплячої магми. Лежав у самому центрі жерла на теплому камінні, а душа моя линула крізь простір до зірок.  Забув, що поруч зі мною лежить мій велосипед, а вдома чекає бабуся. Неначе  особисто розмовляв зі свідком вічності, який міг мені розказати безліч історій. Лежав   годинами і слухав ці історії. Історії про таїнства будови Всесвіту, історії, які розповідають долі зірок і планет. Ми були наодинці із «старим дідом» серед неосяжних просторів Солонянщини. Я втратив рахунок часу.

Ця зустріч із вулканом змінює закони часу і простору. Перебуваючи на місці (лише лежачи на одному камені), можна було поринути у глибини Всесвіту і доторкнутися до прекрасних створінь Космосу. Я, заворожений, лежав і спостерігав, як за останніми проміннями призахідного сонця з’являлися на небі перші зірки. Лише після того, як по моїй шкірі пішли мурашки від вечірньої прохолоди, то прийшов час збиратися. Я взяв свого «залізного коня» піднявся по протоптаній стежці вздовж жерла згаслого вулкані і повільно, насолоджуючись ароматами вечірнього степу і поодинокими вигуками сича, розчинявся серед степів… Я вже був майже вдома, попереду виднілися перші будинки селища Солоного, а позаду залишились кілометри степу. Позаду залишилася вічність… Вічність, яку нам ще доведеться пізнати та дослідити. А зараз настає ніч… А разом із нею засинає і вічність…

Кирило ГАБОР, випускник Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”

 

переглядів: 101

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *