«Відлига» відзначилася для українського кінематографу відродженням і піднесенням. Цей період прийнято називати часом «поетичного кіно», адже кінострічки 60-70-их років мали розмаїту метафоричність та досліджували автентичну, а не «шароварну», рідну культуру. Втім, не варто забувати, що вихід кожного такого фільму супроводжувався «війною» між Геніями українського кіно та радянською ідеологічною машиною.
Для початку, розберемось із тим, що компартія хотіла бачити на екранах. Цензура мала декілька основних спрямувань: викриття «антирадянщини» та заборона розголошення військових таємниць, під які підпадали не тільки розміщення військових частин, а ще й катастрофи (Чорнобильська, наприклад), звірства радянської влади (терор, насильницька колективізація, Голодомор тощо), економічні проблеми тощо. «Ворогів народу» (ОУН-УПА, наприклад) можна було показувати лише за умови, якщо в сутичці з ними «радянська людина» вийде переможцем. У такому разі можна навіть не гидувати сценою насильства чи баталією. Тема «18+» табуйована, «цього у СРСР немає».
Радянська цензура безжальним катком пройшлася по кожній роботі «поетичного кіно»: то плівку поганої якості дадуть («Червона рута», естрадний телефільм); то сценарій не затвердять («Іван Мазепа» Ю.Іллєнка , за який секретар ЦК з ідеології Маланчук пригрозив: ««Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилось те, що трапилось з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі!»); то стрічку про Україну дадуть іноземцю знімати, аби погано зняв (зі спогадів Л.Череватенка, учня С. Параджанова, про «Тіні забутих предків»: «Мої враження відрізняються від того, що я читав про цей фільм і Параджанова, i чому доручили саме неукраїнцеві такий фільм. Я його й запитав про це, і ось що він мені відповів: «А ти хіба не знаєш, навіщо вони взяли на цей фільм мене, «арм’яшку»? Хочуть, щоб цей «арм’ яшка» зіпсував i зробив із цього фільму оту саму смердючу кулю. А ось я зніму такий фільм, що вони жодною мовою не зможуть його перекласти, в тому числі й російською!»); після зйомок стрічку відправлять на розтерзання цензурі, а ті в свою чергу: «Тут церква занадто гарна, вона має бути біднішою в кадрі» (як у стрічці «Тіні забутих предків» С.Параджанова та Ю.Іллєнка), «Приберіть німецький акцент у цариці, озвучте її українською. А козацький марш взагалі геть зі стрічки!» (як у «Пропала грамота» Б.Івченка), «Російською озвучити!» («За двома зайцями» В.Іванова) – одним словом: зніміть, переробіть, додайте ідеології. А стрічку все одно буде заборонено.
Кожного представника «поетичного кіно» було «покарано». І.Миколайчука було названо «людиною ворожої ідеології», заборонили кінодіяльність. С.Параджанова ув’язнили за підробленою справою. Ю.Іллєнка повсякчас не допускали до зйомок.
І це лише вершина айсбергу історії «виживання» українського кіно 60-их в умовах радянських заборон і репресій.
Отже, українське «поетичне кіно» є гордістю нашої мистецької спадщини. Фільми цієї епохи- це квіти, що пробивались крізь міцний бетон радянської цензури. Наше кіно не «другосортне», не «меншовартісне», а самодостатнє, конкурентоспроможне, незламне і геніальне.
Анастасія ЗАХАРОВА, випускниця Школи універсального журналіста