Історія визволення рідного села

13.04.2021

«Історія – скарбниця діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, застереження для майбутнього»

Мігель де Сервантес

Гортаючи сторінки нашої історії, можна зрозуміти, який шлях пройшла Україна до сьогодення. Загинуло багато людей, які героїчно боролися за свободу рідної землі. Мабуть, дізнатися історію свого рідного краю хотів би кожен. Мене це також зацікавило й у архівах я знайшла деяку інформацію про бойові дії в рідному селі Катеринівка.

Село було засноване в 1820 році царицею Катериною ІІ. Володарем земель та правителем села Катеринівка був пан Мазаракій, його маєток зберігся і до наших днів.

Село в 1941 році було окуповане фашистською Німеччиною і визволено 13 вересня 1943 року. Тож, щороку 13 вересня відзначається День визволення села.

Хочеться розповісти про події 1941-1943 років, щоб ця історія не загубилася в потоках швидкоплинного життя, адже багато чого втрачається, інколи стираючись у пил. А з людської пам’яті – тим більше. Але про ці події треба пам’ятати завжди.

Як згадував журналіст Олексій Щербина: «Здавалося б, зовсім недавно, ми – школярі  ходили до дев’яностолітніх, а то й столітніх бороданів, щоб дізнатися щось цікаве з історії рідної Катеринівки. А нині вже важко знайти живого свідка навіть подій минулої війни. Покоління двадцятих і тридцятих років, пройшовши війну, а особливо чоловіки-механізатори, які працювали з отрутохімікатами, нічого вже не згадує, а переважно поглядає з фотографій на надгробках. Склалося так, що останні два десятки років я частенько бував в одному з примітних куточків Покровщини – Червоних кручах над річкою Вовчею. Ця місцина розташована між Катеринівкою і Касянівкою. Під час революції до старого  господаря прийшли «революційно налаштовані» катеринівці. Зажадали грошей і золота,а нічого не отримавши,попросили того повернутися обличчям до стіни. На що одержали рішуче заперечення: «Я – полковник,стріляйте в лице!».

Тут біля Червоних круч проходив через балку древній Чумацький шлях (він простував понад горою зліва від Вовчої, а потім над нею, петляючи, Гайчуром і в бік Молочної на Крим). Там частенько можна було  побачити хлопців із металошукачами. Захоплені азартом пошуків вони цікавляться і золотом,і забутими трубами зрошувальних систем. Одного разу я також став свідком таких розкопок. Це було ранньою весною. Пагорби проти теплого сонця синіли первоцвітами. О цій порі я завжди намагався знайти вільну хвилинку,щоб побувати саме там. Коли ходив у п’ятий  клас, касянівські хлопці відкрили мені знану ними таємницю: навесні,після сходу талих вод,поміж підсніжниками можна з легкістю помітити на рудій глині жменю схожого на макарони артилерійського пороху…

Хлопці пішли з металошукачем і відразу почали в балці копати. Знахідки,що лежали на 10-15 см,збентежили всіх своєю таємничістю. Наостанок у цьому місці знайшли з десяток важких колючих осколків металу, напевно,з крупнокаліберного снаряда».

Катеринівку від німців визволили в той же день,що  Покровське – 13 вересня. Вже опівдні в село вступила колона військових бричок та кінських упряжок. Зайшов цілий стрілецький полк. У районі нинішнього стадіону солдати трохи відпочили. Усі молоді,смагляві. Багато новобранців – вихідці з Кавказу,Астрахані. А катеринівці раділи,святкували. Та полк швидко знявся і пішов далі на західні пагорби.

Але надвечір над Катеринівкою знову засвітилися траси куль і снарядів,що летіли зі сходу – звідти,звідки вже прийшло звільнення. Виявилось, велике угрупування німців із танками, самохідками,вантажівками для перевезення піхоти,переховувалося в тилу наших бійців і вирішило прорватися. Кілька німецьких танків подолало Вовчу бродом,на схід від села біля Старої канави,решта без перешкод пройшла містком. Танки зайшли в Катеринівку,коли надворі сіріло,тому,щоб підсвітити собі дорогу, солдати підпалювали хати,вкриті соломою. Отак, вигоріло пів села.

Гора,на які перебував наш стрілецький полк,озвалася пострілами з усіх видів наявної у нього зброї. Сільчани поховалися, хто куди.

На щастя, ще більше дізнатися про бойові дії допоміг  сусід і товариш Олексія – пасічник Іван Осакійович Колісник. Тоді, в 1943 році,йому тринадцятий минало. Як він коментує ці події: «Наша хата не зайнялася,тому ми з неї нікуди не втекли. Та й куди тікати,як звідусіль стріляють? Серед ночі двері грубо відчинилися, й на порозі з’явилося кілька німців. Вони засвітили ліхтар,щоб орієнтуватися. Побачили батька,матір і дітей. Я затрусився від страху,коли помітив,що їхні руки у свіжій крові. Німці притягнули свого пораненого. Та ще більше всі перелякалися,коли один із солдатів озвіріло закричав на батька «Комуніст!» і почав виштовхувати його на вулицю, але німцю щось крикнув поранений,і той дав батькові спокій».

Вранці сім’я Колісників,переборюючи страх,спостерігала за тим,що діялося навкруг,із ями для буряків,тому багато не побачили. Була осінь: стояли ще не прибрані городи,у садках опадали достиглі яблука. А німці господарювали як у себе вдома. Дехто стріляв у бік гори,замаскувавшись у стрісі,хтось смажив на спиртівці небачену сільськими дітьми відбивну котлету , інші нишпорили у хатах і сарайчиках.

На подвір’я, де жив Петро Щербина,для чогось зігнали 15-17-річних парубків,яких стерегли два німці. Серед хлопців найхитрішим виявився Сашко Новицький – за допомогою міміки й жестів він зумів переконати охоронця,що зараз принесе йому цілий кошик яєць,і той відразу ж відпустив його. Як кажуть, за тим тільки смуга лягла.

Зненацька з боку балки,що коло млина,здійнялася гучна стрілянина. Наші з гори йшли в контратаку. Гущавиною городів деякі з червоноармійців прорвалися в село метрів на 300-400. Німці відбили атаку і почали шукати наших уцілілих бійців,а тим часом парубчаки,скориставшись нагодою,втекли від охорони.

Німці відшукали наших бійців, які заховалися в складеній цеглі. У полон не брали – підпалили ту цеглу. У тих, хто спробував визволитися з вогняної пастки,стріляли, а потім кидали назад у вогонь.

По хатах і подвір’ях побігли німецькі зв’язкові,які наказали жителям негайно евакуюватися із села в бік Кіровки. Вулицями відразу ж потягнулися вози,запряжені коровами, і возики зі скарбом катеринівців. Поранений німець,що лежав у Колісників ,знаками показав,щоб вони нікуди не йшли з дому,інакше там їм буде «капут». Знову довелося заховатися в яму.

Уже ніби все й затихло. Раптом почулося таке гудіння,що тринадцятирічний Іван не зміг всидіти на місці і вискочив подивитися,що воно таке. Вулицею з боку річки,від цегельні,сунуло кілька німецьких танків. Попереду невелика танкетка чи,можливо, середній танк,а потім – дві могутні бойові машини,які своїми розмірами не поступалися сільським хатинам. Танки зупинилися, заглушили двигун, і з відчинених люків почали вилазити молоді танкісти. Іван і ще кілька хлопчаків наблизилися до техніки. Цікавість подолала страх. Один німець,що виглядав із башти,почав жартома цілитися у хлопців: «Бум,бум!»  А інший підійшов до хати. Та що сталося? Німець упав з розплющеними очима – вже мертвий. То з гори прилетіла тиха сліпа куля і влучила йому прямо у скроню.

Здійнявся гармидер – хлопці через кукурудзу розбіглися навсібіч. Танки постояли ще з пів години, а потім рушили в бік Кіровки і нагору в бік Новомиколаївки.

Іван сховався в кукурудзі. А там залишився ще один Іван, одинадцятилітній хлопець, який бачив,як німці,спіймавши старшого парубка,котрого всі дражнили Холиком, вручили йому лопату і наказали копати. Хлопець плакав,благав не вбивати його,але,скуштувавши кілька стусанів,швидко викопав яму. Все скінчилось тим,що німці принесли вбитого і примусили Холика його закопати,а самі пішли. Парубок ледве не затанцював на радощах,адже він був єдиним прийомним сином у бездітного подружжя,яке ласкаво його називало Коликом.

Після обіду в село знову зайшли радянські війська. Із Кіровки повернулися евакуйовані. Спочатку німці прикрилися ними,щоб наші з Романок не стріляли по колоні. Потім зігнали більшість в одну хату,але не підпалили – відпустили.

Відразу ж запрацював польовий військкомат. Військовозобов’язаних чоловіків,колишніх полонених,які жили в селі,сімнадцятилітніх парубків вишикували в колону,якою і помарширували в бік Гуляйполя. З бою на річці Молочній мало хто з них повернувся. Жителям,що залишилися, довелося не святкувати,а звозити зі степу і хоронити загиблих. Від Червоних круч до Молодецької балки (п’ять кілометрів) скрізь лежали вбиті. Кілька днів коровами звозили трупи. Найбільше загиблих було в районі хутора Червоного. Там залишилася велика братська могила.

Полк,затиснутий з усіх боків німецькими танками втратив понад 380 бійців. Командування полку розміщувалося на горі біля трьох могил,що мають назву Близнюки. Це за три-чотири кілометри від села. Провівши нічний бій, що скінчився не на нашу користь,полк потрапив в оточення. Колона німецької техніки пройшла західніше,на стику різних військових з’єднань. Треба було зберегти сили, що залишалися. Отримавши наказ, червоноармійці почали відходити до своїх у Черненкове по Роппівській балці в бік Червоних круч. Значній частині це вдалося. Тим паче, що Вовча тут була вузька, мілка і з твердим дном, з якого стирчали палиці якогось древнього містка. З обох боків берегів настелили соломи, щоб коні й брички не тонули в багнюці. Відхід прикривало кілька вцілілих сорокап’яток, яких буквально на руках прикотили сюди полкові артилеристи. Вже багато переправилося на той бік Вовчої, де розміщувалася їхня рідна 91-ша стрілецька дивізія…

…Крізь поодинокі постріли, які лунали звідусіль, раптом усі почули натужний звук потужних двигунів. З південного заходу,старим Чумацьким шляхом, від Зеленої Долини виповзли німецькі танки. Як відомо,залізні «Тигри» трішки призупинилися,щоб з іншого боку балки добре прицілитися у батарею сорокап’яток, яка ніби сховалася у складці дороги, що прорізала схил балки. Потім був нищівний вогонь 88-міліметрових гармат танків. Один зі снарядів влучив у замаскований боєзапас. Усе вибухнуло,розносячи смерть і метал на сотні метрів. А «Тигри», з меншим танком попереду, спокійно переїхали розбиті гармати,ближнє поле над річкою, проповзли толокою, де зараз тирло і з боку цегельні зайшли в Катеринівку. Далі,втративши одного танкіста, піднялися на гору і пішли в бік Вигодної – Новомиколаївки.

Здавалося б, на цьому й обривається слід німецьких танків, випадково виявлений у Червоних кручах, але ні. Кажуть, що через тиждень, коли вже поховали усіх загиблих, в селі знову важко дихалося від трупного смороду. Знайшли викопаного німця, але без ніг. Вже згодом,коли прийшла весна , люди здогадалися, де поділися його відрубані ноги. А Холик десь знайшов німецький мотоцикл марки BMW, відремонтував і тепер хизувався,катаючись на ньому в коротеньких німецьких чоботях…

Раніше ходили чутки, що одна німецька бойова машина затонула у Вовчій під час переправи. А років  5-10 тому це вже говорили  в кожній хаті. Підірвали ж ці чутки «шукачі скарбів» для багатіїв із Києва і Донецька, ласих до раритетних речей і зброї минулої війни. Та то все дурниці! Хоча вони й обіцяли тим місцевим хлопчакам, хто знайде на дні Вовчої танк, винагороду. Але старожили нічого такого не пам’ятають. Єдиний «живий» танк, що залишився з того бою, –  наш Т-34. Саме той,що стоїть сьогодні на п’єдесталі західніше Вільнянська…

Звичайно, кожному важко згадувати ці події, але вони ж є частиною історії нашого рідного села. Тож, будемо вічно пам’ятати імена тих, хто героїчно визволяв своє рідне село Катеринівка.

Аліса ЧЕРНЕНКО, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”

 

переглядів: 164

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *