4 клас. Я, як завжди на вулиці, чекаю доки всі зійдуться на додаткову музику. Раптом з приміщення визирає дівчинка — карі очі, кілька веснянок на носі.
«Якщо хочеш, можеш уже заходити», — каже вона (у її батька ми орендували приміщення).
«Ні, ні, дякую», — відповідаю, бажаючи провалитися крізь землю, адже як тільки хтось до мене озивався, мій мозок вмикав режим «тривога», зупиняв дихання, і ось я вже мало не заїкалася, усміхаючись, як чеширській кіт.
«Як тебе звати?», — спитала дівчинка, не задовольнившись моєю короткою відповіддю.
«Аня, а тебе як?».
«Софія».
І ось почалася наша 20-ти хвилинна розмова — одна з найприємніших у моєму житті. Ми говорили про найзвичайнісінькі речі у світі: школу, книги, музику, родину, але з кожним реченням у мені зростала цікавість. Тепле мʼяке відчуття розливалося у душі. Мені хотілося, щоб ця розмова тривала вічно. Адже, мабуть, вперше в житті я говорила з людиною мого віку, не проводячи «математичних розрахунків» щодо того як же продовжити розмову. Ні, наш діалог гармонійно лився, його не треба було силою продовжувати, паузи були природними. І він так захопив мене, що я навіть не помітила як прийшли інші.
Я бачила ту дівчинку ще 2 рази, а потім перестала ходити на музику. Та все ж вона лишила в мені один з найтепліших спогадів, за що я їй дуже вдячна.
6 клас.
Одного дня я прийшла до школи, помітивши, що на моєму місці (перша парта, середній ряд, ліва сторона, де ніколи не сідали, бо ж хто хоче бути «під носом» у вчителя, крім мене?) вже була дівчина. Вона мала гарне кучеряве світле волосся і блакитні очі. Я сіла біля неї з іншої сторони, ще досі дивуючись, чому це хтось захотів «світитися» тут. Дуже скоро зрозуміла чому. Вона була такою самою «заучкою» як я. Памʼятаю, як ми наввипередки під час математики піднімали руки, з великим ентузіазмом чекаючи на наступне питання.
На наступній перерві вже зародилася перша невимушена балаканина. Вона почалася з пояснювання вправи з української і завершилася малюнками. Її звати Мілана, та вона мені дуже сподобалася через гострий розум. Я не кажу, що інші діти дурні, але багато моїх однокласників вже тоді прикипіли очима до телефонів навіть на уроках, і чомусь я не могла знайти з ними спільну тему для розмови. З Міланою все було навпаки! Розмова вільно текла, а на контрольній з математики ми проводили інтелектуальні дебати над розвʼязком останнього завдання. Разом! Ми так і не знайшли рішення, але ж намагалися. І було надзвичайно приємно усвідомлювати, що біля мене сидить інтелігентна людина, котра не шепоче мені: «Аня, ну шо там? Аня, ну кажи вже відповідь». Знову ж таки я зовсім не проти допомагати, коли треба, але ж так добре відчути, що крім тебе й інші щось знають і навіть допоможуть.
На жаль, Мілана ненадовго затрималася. Вона переїхала, змінивши і школу. Тут їй не сподобалось. Однак ця дівчина так само назавжди залишиться у памʼяті.
Для чого ж я це все розповідаю? На маю думку, навіть, якщо вам здається, що вас ніхто не розуміє, то знайте, що ви обовʼязково знайдете «свою» людину. Також дуже рекомендовано справді говорити до людей, адже судіть по мені: якби жодна з цих дівчат не озвалася б до мене, я б не мала цих чудових митей і потенційних хороших друзів.
Анна БАРНА,
випускниця Школи універсального журналіста