Вокзал у Сарнах – місце, де зустрічаються долі

31.03.2018

Вокзал у Сарнах – місце, де зустрічаються долі

Сарненський вокзал – це серце, в якому живуть мрії.

У кожного з нас є місце, де живуть наші мрії. Якщо у вас немає такого місця, значить ви просто ніколи не мріяли. У всіх воно різне: для когось це комірчина під сходами, галявина, улюблений сад  або дах, а для мене це Сарненський залізничний вокзал. Я часто приходжу сюди так як люблю спостерігати за цією метушнею, мені подобається сидіти на вулиці, дивитись за тим як рухаються потяги, заходить сонце, поспішають  люди і сподіватись, що колись я теж сяду тут в потяг і зможу ось так поїхати на зустріч своїм мріям.

Тут завжди вирує життя, хтось зустрічає сестричку, хтось проводжає сина на навчання, а хтось просто вирішив нарешті змінити своє життя і їде подорожувати. Проходжу повз людей і ніби переживаю історію кожного. З середини вокзалу доноситься голос, який сповіщає пасажирів, що дизель «Сарни – Здолбунів» відправляється через 5 хвилин. Я відкриваю двері і потрапляю всередину. Знаєте, тут якась своя атмосфера, ніби якийсь інший світ. Я купую чай і ще кілька хвилин розмовляю з продавчинею, яка, як завжди, привітно посміхається та бажає хорошого дня. Кожного разу, ніби вперше, я роздивляюся все навколо. Висока стеля, просторі кімнати очікування, великі об’ємні вікна, які бачили стільки сліз та щирих посмішок, як жодні інші. Взагалі, вокзал – це серце нашого міста, яке б΄ється з 1902 року, проте, ще в 1885 році  з΄явилася перша залізнична колія “Рівне-Лунінець”. Мені ще досі не віриться, що колись тут майже місяць перебувала Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським, котрий багато років є достойним прикладом працелюбства, волелюбності та дипломатичності. Та й взагалі вокзал за час свого існування пережив багато, адже тут у 1905-1907 роках відбуваються масові страйки залізничників, котрі вимагали збільшення заробітної платні та зменшення робочого часу до 10 годин, а в роки ІІ Світової війни станція активно обстрілювалася, тут проводили роботу партизани та  підпільники і навіть створили цілу операцію по виведенню з ладу залізниці.

Будівля була виконана в стилі модерн, і з моменту заснування жодного разу не реставрувалася, тільки, переглядаючи старі фотографії вокзалу можна помітити колони на даху, які  було знищено в роки війни. Все такий же витончений фасад, сірий каркас та дах із жесті. Сюди завжди прилітають голуби на ночівлю, приходять люди щоб дізнатися температуру, час та розклад руху. Допиваючи чай я помічаю жінку, що чекає доньку, яку не бачила вже два роки, а ось там на останній крайній лавочці лежить чоловік, його сім΄я загинула в аварії, він намагався врятуватись алкоголем, в результаті чого втратив все і тепер вокзал став його домом, та нікому й діла немає до того чоловіка, тут всі звикли його вважати звичайним п΄яничкою. Кожна людина, яка сидить тут, лишає вокзалу відбиток своєї душі, а він пам΄ятає переживання та радощі кожного, він береже всі таємниці людей, всі найпотаємніші бажання.

Я виходжу на вулицю, вже помітно звечоріло і над станцією засяяла перша зірка, місто засвітило вогні і тепер вокзал заграв новими фарбами. Це ніби щось чарівне, неземне. В місячному світлі відбиваються краплинки дощу, навколо майже немає людей і в повітрі повисла тиша. Саме в такий час прокидаються мрії, хочеться дихати на повні груди. Я проводжаю поглядом поїзд, який повільно відправляється і уявляю скільки історій пережив кожен з цих поїздів. Згадую історію бабусі, котра розповідала, що коли вона була маленька, то завжди приходила сюди по цукерки та жуйки, які давали дітям пасажири іноземних поїздів, а потім, приходила за звичкою, проводжаючи поглядом потяги і зустрічаючи величний погляд вокзалу, котрий, як не дивно, завжди манив і підтримував, ніби закликав до пригод. Одного разу, замріявшись, дівчина налетіла на одного з численних пасажирів, який пізніше став її законним чоловіком, а моїм дідусем.

Я продовжую стояти біля колії, мені не хочеться повертатися додому, я б з радістю подумала ще про поради Михайла Грушевського, помріяла  про потяг з червоними фіранками і рожевими квіточками, розібрала б одяг гламурної леді та забрала б квіти у захопленого перехожого. Та все це лише подумки. Обіцяючи повернутися зовсім скоро я піднімаюся на міст, мимоволі дивлюся вниз і мені здається  ніби все життя зосереджене тут і зараз, на цьому вокзалі.

Ольга ВОЛОБУЄВА, учасниця Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 11 класу Люхчанської ЗОШ І-ІІІ ст. Сарненського району Рівненської області

Читайте також:

Бойова машина в центрі Сарн: знахідка із дна річки Случ

Джерело фото: https://railwayz.info, автор andy t

, , , переглядів: 1 786

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *