Найбажаніша мрія Вікторії Ковальової – зняти репортаж про звільнення Луганська

02.06.2020

Найбажаніша мрія Вікторії Ковальової – зняти репортаж про звільнення Луганська

Її пронизливий погляд зупинився на величезних володарях рідного краю. Здається,що це вони – високі труби – тримають на собі небо, раз у раз дихаючи на сіро-блакитну поверхню темним густим димом. І хто його знає, що відчувають тоді поглинені мороком  хмари…

А що відчуває зараз  вона, мужня  й невпокорена жінка? Для неї це не труби Луганської ТЕС, не  велетні, що впираються в небо, це межа – болючий кордон між минулим і сьогоденням, між нею і найріднішими людьми. Залишилось зробити лише крок, один маленький крок, щоб опинитися у місці, де вона назавжди покинула своє серце та спокій – місто дитинства, посмішок та рожевих світанків, найкраще місто на Землі, найрідніше… І як би не поривалася туди душа,  тривожно роздираючи жінку зсередини,  невидима стіна не дозволить перейти кордон до Луганська.

Легким  дотиком руки Вікторія Ковальова витерла прозору  сльозу, викликану такими роздумами . Маленька,  ледь помітна сльозинка,  сповнена нестерпним болем несправедливості та втрати, безмежною любов’ю до рідної землі та неприязню до всіх, хто підняв над її містом чужі прапори. Ще мить –  і скляну завісу очей атакувала ціла армія сліз, яку вже ніщо не могло стримати всередині. Лише 16 кілометрів звідси, від Щастя – до її щастя…

Та час на місці не стоїть – треба  працювати. Вікторія сіла в машину до Петра, свого чоловіка, і вони поїхали далі. Заспокоїлася, витерла солоні сльози. Вона має бути сильною. Уже на місці призначення виходить з червоним мікрофоном у руках , щоб відзняти черговий репортаж. У Петра на плечі камера. Подружжя Ковальових працює в тандемі на П’ятому каналі українського телебачення. Хіба про це мріяла Вікторія, хіба цього прагнула найбільше за все? Тисячу разів ні! Вона народжена для сцени, для глядачів, для творчості. Це  її вабить, і полонить, і захоплює, як ніщо інше.

Згадала  Луганську філармонію…Заповнений зал, велика сцена. Сотні очей сфокусовані на Вікторії, і вона ловить погляд  кожного з них.  У момент виступу нічого у світі більше не існує, окрім артистки  та глядача, бо саме тут, на сцені, вона почуває себе комфортніше  над  усе. Її ніжний голос впевнено розливається українською по всій філармонії, проникаючи в кожну шпаринку сердець присутніх. Якби хтось знав, скільки непорозумінь,  суперечок  та образ  залишилося за кулісами саме через рідну мову. Вікторія  Ковальова знову й знову відхиляє будь-які  пропозиції проведення програм або концертів російською, наголошує, що не володіє досконало мовою, та  це був  лише зручний привід відмовитися. Уже тоді молода артистка палко виборювала українську в стінах філармонії, бо розуміла, що мова – кордон держави. Їй хотілося, аби така близька серцю мова якомога частіше лунала золотим сяйвом у місті її дитинства, щоб люди закохувалися щоразу в українську так, як робить це вона, виходячи на сцену. Але керівництво не поділяло намірів Вікторії, тож, не в змозі більше терпіти дорікання, жінка звільнилася.

Чи засмутило це її? Аж ніяк. Звільнення з філармонії – зовсім не те, що мало б зупинити цю творчу натуру, адже в  житті вже існував набагато цікавіший  майданчик для  самореалізації – робота на луганському радіо «Ехо». Ось де Вікторія почувала себе повністю щасливою. Тут не існувало жодних обмежень ані з питання мови, ані з теми розмови, головне, щоб люди тебе слухали. І жінці це вдавалося – ранковий ефір Вікторії  вмикали щоранку в машинах, під час сніданку, а вона раділа з того, що нарешті знайшла місце, де її розуміють та цінують. Але якби ж то було все так просто…

…Останнім потягом «Луганськ-Москва»   вона, мати, з  маленьким сином на руках  тікає від війни. Виходить у Старобільську. Тут пробудуть лише  кілька тижнів у родичів, поки все не вгамується, – думала молода мама…

…Отямившись від спогадів, жінка зрозуміла, що вже підходить до бійців. Подружжя Ковальових знімає сюжети про війну, тож на передову вони їздять  п’ять разів на тиждень . Немає жодної позиції Збройних сил в Луганській області, який би не зафіксувала камера Петра. Цього разу приїхали до 93-ої бригади саме тоді, коли почався бій за Жолобок.

…Густий сірий туман, мов стіна, стоїть у повітрі, поглинаючи все навкруги. Почулися вибухи. Кулі розривали дерева, землю, руйнуючи все довкола . Снаряди не знають, куди летять, не знають кого вбивають і скільки океанів сліз та крові через них виллє український народ. Сліпі сталеві вбивці… Їх свист змішувався з тупотом солдатських чобіт, але раптом усі ці звуки перервало чиєсь голосне «Лежати!», і жінка не встигла зрозуміти, як за лічену долю секунди опинилася на землі. На чорній,  але  такій дорогій серцю землі,  що пахла вологою та попелом, від якої  віяло теплом так, ніби вона жива. Земля Луганщини задихалася від диму й, наче  від болю, підривалася вгору  з кожним наступним вибухом. У цю  мить Вікторія думає про маленького сина, якого вона не має права залишити сиротою. Чітко виконує всі настанови військових, переповзає в більш безпечне місце і, на диво, зовсім не хвилюється за себе. Журналістка  повністю довіряє бійцям, відчуває надійний захист та максимальну підтримку з їхнього  боку.  Водночас, єдине, що може викликати в неї страх, –  це самі  захисники. Поранених та скривавлених,  їх  по одному  виносять на ношах. «Рідненькі», – так Вікторія називає  бійців –  близьких друзів, старих приятелів. Стиснувши зуби, відвертається, аби не бачити страшної картини, адже ще півгодини тому вони посміхалися, жартували, їхні очі блищали життям, а зараз тяжко поранені хлопці не в змозі навіть підвестися… Довго залишатися тут не можна, подружжя Ковальових мусить повертатися додому. Командир дає розпорядження військовим вивести їх безпечно.

Цілий день жінка не могла дати собі раду після побаченого;  як не намагалася, думати про щось інше було неможливо. І ось нарешті ввечері побачила такий бажаний ефір, де колега з іншого міста розповідала , що всі  поранені бійці вже в госпіталі, і їхньому здоров’ю ніщо  не загрожує. Оце так щастя, Господь уберіг…

У  момент радості пролунав неочікуваний  дзвінок. Ще один, і ще. Телефон розривався бажанням друзів привітати журналістку з нагородою (вони дізналися про це раніше  за неї). Згодом незнайома людина по інший бік слухавки повідомила Вікторію  про те, що на її ім’я з Києва надійшов орден імені княгині Ольги ІІІ ступеня, треба  прийти на його вручення. Вікторія Ковальова й раніше знала, що бійці подали її на нагородження, але не надавала цьому особливого значення. Вона довго відмовлялася, пропонуючи тихенько й без зайвих церемоній передати їй відзнаку в кабінеті, та врешті погодилась, зазначивши, що сценарій можна змінити завжди… Справа в тому, що кілька років тому жінка дала  собі слово не приймати жодних нагород з рук чиновників, доки не буде дешевого житла та високооплачуваної роботи для переселенців. Втекти від нагородження  все-таки не могла, тож придумала дещо цікавіше. Під час  вручення нагороди взяла мікрофон,  запросила на сцену бійців, і тільки з їхніх рук  прийняла орден, зазначивши, що це спільна нагорода  її з чоловіком та всіма військовими, які боронять країну.

Ось так хитро й оригінально Вікторія Ковальова  змінила сценарій, не зрадивши ні запоруці, ні своїм переконанням( від президентської нагороди не відмовилась, відмовилась брати її з рук  чиновника). Не менш  важливою та цінною  для неї є відзнака, вручена бійцями «За заслуги перед Збройними силами України».

А вдома жінку вітав найголовніший чоловік у житті – п’ятирічний  синочок. Маленькими ніжками вбіг до кімнати зі словами: «Мамо, а чому ти працюєш аж на п’ятому каналі, якщо ще є перший, другий, третій та четвертий?» У відповідь молода матуся тільки засміялася, обняла допитливе хлоп’я   і вкотре відчула, що дає їй сил попри все жити далі…

Сіла біля вікна. Перед очима знову  з’явилися труби Луганської ТЕС, ті велетні, що тримають небо, та клята межа… Як сильно вона сумує за домівкою!.. П’ять років тому, коли покинула рідне місто, перестала мріяти, усі  плани,  усе  життя залишилося по іншу сторону межі… Але одна мрія , зізнається Вікторія, в душі захована. Велика, світла й найбажаніша мрія  – зняти репортаж про звільнення Луганська…

Тетяна УДОДОВА,

володарка Гран-прі (2018 рік) і переможниця (2019 рік) Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”,

учениця 10 класу ЗОШ №8 м.Лисичанськ,

Луганська область

Джерело фото: https://www.5.ua/regiony/rozvedennia-syl-bilia-stanytsi-luhanskoi-kamera-5-kanalu-zafiksuvala-vorozhoho-striltsia-v-pokynutii-biinytsi-video-194869.html

Стаття підготовлена в 2019 році

переглядів: 120

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *