З думкою про ті роки

21.11.2019

Спогади. Без минулого немає майбутнього. Перегорнемо сторінки нашої історії…

1941 рік. Весна. Невеличке село Новоукраїнка на Донеччині. Люди працюють на пекучому сонці, незважаючи на втому. Діти розповідають веселі історії, граються, сміються, але й не забувають допомагати батькам. Ніхто не хоче виявляти розпач, але очі людей наповнені сумом і невпевненістю. Усі в передчутті чогось страшного, що може змінить життя кардинально. Ніхто не говорить про завтрашній день, бо його може й не бути, всі живуть сьогоденням. Дітвора не підозрює лиха, але відчуває тривогу. Вони не знають, що скоро їх безтурботне життя закінчиться несподівано, не відчувають більше радості, а «дорослі» проблеми стануть дитячими.

Літо 1941. Війна. Скільки тривоги і болю в одному слові, розпачу і печалі, втрачених і скалічених життів. Ніхто не хоче війни, проте кожен несе відповідальність за землю, де народився, де зростають їх діти.

Матері не стримують сліз і розпачу, вони не готові прощатися з рідною дитиною, яка скоро вирушить захищати Батьківщину. Розуміють, що, можливо, це остання зустріч. І більше не почують бадьорого голосу, не побачать палкого погляду, не поговорять про буденне і важливе. Але син заспокоює матір, він молодий і сильний, йому потрібно боротися за мирне небо.

Чоловік прощається з дружиною та дітьми. Малеча ще нічого не розуміє, старші ж знають все. Діти не хочуть відпускати батька, плачуть і вдивляються у його очі: «А коли повернешся?» Мати заспокоює їх, свій біль стримує у собі, бо не хоче засмучувати ні чоловіка, ні дітей. Вона розуміє, що сама буде піклуватися про дітей, ніхто не допоможе, бо у кожного своє горе і відчай.

Доля така людська… Хтось не знатиме батька зовсім, не відчує ніколи тієї особливої батьківської турботи. Тільки старі фотографії будуть єдиною згадкою про нього. Нащадки зберігатимуть їх все життя, як сокровенний скарб.

Війна забирає найкращих….

Майже всі юнаки нашого села пішли на фронт захищати рідну домівку від ворога. Вони не здогадувалися, де будуть служити, чи повернуться додому, чи доведеться загинути на полі бою.

Так сталося і з Василем Харченком. 28-річний хлопець з перших днів опинився на фронті. Його, як і інших, не лякала смерть, бо йшов на війну захищати рідну домівку, протистояти окупації німецьких військ. Воював на Брянському і Воронезькому фронтах, був двічі поранений. Нагороджений відзнаками солдатської доблесті – медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги».

У ніч з двадцять дев’ятого на тридцяте вересня 1943 року вже помічник командира стрілецької роти, старший сержант Василь Харченко, зі своїм взводом під ураганним вогнем противника першими форсували річку Дніпро. І закріпилися на правому березі. Солдати відбили вісім контратак ворога і до останнього відстоювали свої позиції. Будучи пораненим, Василь Харченко не залишив поле бою, а продовжував під прицільним вогнем ворога забезпечувати переправу своїм товаришам. Напевно усвідомлював, що і від нього залежить утримати плацдарм на березі Дніпра, а й врятувати життя кожного бійця взводу.

Ми не знаємо, що відчував тоді Василь, які думки у нього були в останні хвилинами життя. Чи думав про сімю, чи про захист рідної землі. Але його героїчний вчинок врятував, можливо, не одне життя. Тому 13 листопада 1943 року Василю Степановичу Харченку було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Потрібно віддати пошану і жінкам, які воювали поряд з чоловіками. Вони виносили поранених з поля бою, були лікарями. Не боялися, що і їх можуть поранити, і вони можуть загинути від кулі. Від них залежало життя бійців. Медсестра – це ангел-охоронець багатьох захисників. Героїчний шлях фронтової медсестри пройшла Шпортюк Меланія Павлівна, жителька села Новоукраїнка. Відзначена багатьма медалями за врятовані життя, пам’ять про неї живе у наших серцях.

Поки наші солдати воювали на фронті, вони не здогадувалися, що війна вже і у нашому селі, що його зайняло німецьке військо. Люди ховаються у підвалах в очікуванні визволення. Вони налякані і не знають, що далі робити. Сім’ї залишилися без чоловіків. На руках матерів малі діти, яких потрібно годувати і навчати грамоті. А як це робити, коли чути постріли гармат і пролітають ворожі літаки? Всі у відчаї і зневірі. Про це розповіла моя бабуся, Святун Ніна Іллівна, яка стала свідком тих страшних подій. Думками вона повертається у ті часи, коли їсти майже нічого не було, а у її матері, крім неї, було ще три доньки, ніякої допомоги від інших не було, бо кожен мав свої проблеми. Без сліз не може вона згадувати ті роки , бо війна врізалася в її пам’ять на позначилася у дорослому житті.

Будинок моєї бабусі розташовувався недалеко від розквартированих німецьких солдат. Одного дня вся сім’я знаходилися у підвалі, а вона маленька дівчинка вилізла так, що цього ніхто не помітив. Як побачили, що немає, то дуже всі перелякалися і стали шукати. Але через декілька хвилин на руках її приніс німецький солдат. Він заплів густе чорняве волосся у косу і дав поїсти хліб з маслом і медом, а коли побачив, що є ще три дитини, то і їм приніс поїсти. Для всіх це було таким здивуванням і страхом водночас, що не могли повірити у доброту цього німецького солдата. Він їм пояснив, що теж має доньок, за яких переживає. Цей вчинок підкреслює, що і деякі німецькі окупанти мали добре серце, що вони теж покинули рідну домівку, пішли воювати за наказом.

Сім’я не отримала про батька жодної звістки. Тільки три листи, які стали «пам’яттю серця» для наступних поколінь нашої родини. Звичайно, вони з надією вірили і сподівалися, що батько живий, скоро повернеться.

Дядько бабусі, Іван, служив танкістом, повернувся живий з війни, але багато пережив. Під час бою підірвався танк, а він чудом вижив. Заховався у ставок, біля якого сталася ця подія, під воду, але його помітили і взяли у полон. Там, щоб вижити, полонені їли все: і черв’яків, і траву. Тричі втікав, і тричі німці ловили – повертали до табору. Деякий час він навіть переховувався у болоті, а дихав через трубку, яку зробив з очерету. Розповідав, що бої були такої сили, що вода у річці ставала червона.

Війна збирала свої криваві врожаї…

1942 рік. Молодь віком 16-18 років почали примусово забирати у Німеччину, працювати на заводах. Вони цього не хотіли, але нічого не вдієш – така доля в окупації. Хтось залишився жити в Німеччині, але більшість після закінчення війни повернулася додому, бо рідний край є найдорожчим.

1943 рік. Радянські війська почали визволяти окуповані території. Німецькі війська відступали, знищуючи все на своєму шляху: підпалювали будинки, убивали людей і худобу. Це було страшно. Моя бабуся бачила все це на власні очі, хоча їй було тільки 3 роки, але ці миттєвості війни вона бачить і досі. Війна залишила слід і на її обличчі: осколок снаряду пошкодив їй око.

1945 рік. Війна закінчилася, але у пам’яті людей ці події залишилися назавжди. Хлопці поверталися додому, знесилені, покалічені, але непереможені – перемога ж для фронтовиків була «зі сльозами на очах». Бабуся разом з сестрами все ж таки надіялися побачити батька, але ні – доля не врятувала, він загинув. Вони були у відчаї, але життя продовжується, потрібно було перегорнути і цю сторінку, розпочинати нову.

2019 рік. Війна… Україна втрачає кращих синів і дочок. Плачуть матері, батьки не приховують розпачу. Війна забирає найкращих..

Колесо історії рухається, годинник відраховує час: війна триває вже 5 років. Але я надіюся, що це кровопролиття закінчиться, Україна стане вільною, єдиною. А люди – розумними.

Сторінка під назвою «Війна» буде не просто перегорнута, а уроки її будуть людьми засвоєні – і на Землі настане МИР!

Людмила ПОВАЛЯЄВА,

випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”,

Донецька область

переглядів: 144

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *