«Я пам’ятаю, я пишаюсь, я горджусь»

01.06.2011

Роздуми-алюзії на тему Великої Вітчизняної війни
І. Як думалося
Початок року був у мене доволі непростим, та зате оригінальним. Під бій розміреного постукування годинника розмовляла із сивочолим мудрим чоловіком, —справжнім героєм Великої Вітчизняної війни. Розмова вилилася у роздуми про виміри людського подвигу, міні-інтерв’ю, а ще… читання творів про війну.

Коли передсмертному пориві, скошений ворожою кулею, падає на землю воїн, він востаннє широко розкидає руки, наче прагне в ту мить обійняти весь білий світ, у якому лишається стільки нездійсненого. Справді, стільки залишається…. Адже із полів битв не повертаються, як правило, молоді.

Зараз чомусь усе рідше і рідше можна почути вислів «подвиг в ім’я Батьківщини», «подвиг у роки війни». На жаль, змінилися цінності, і мірилом подвигу перестала бути жертовність. Та й війнам в історії людства ніколи не судилася надмірна тривалість. Часто вони закінчувалися так само раптово, як і починалися.

Історики зараз по-різному оцінюють події Другої світової війни. Думки з цього приводу часто є зовсім протилежними. Мені важко судити про істинну сутність тих далеких подій, зважаючи навіть на всю доступну мені інформацію. Намагаюся подивитися на проблеми безсмертя з позицій загальнолюдських цінностей.

Поведемо мову про безсмертя подвигу як основу людського поступу. Якби не ця людська самопожертва, це самозречення, очевидно, не довелось би говорити про мир на планеті як найвищу цінність життя. Адже можливість зростати не під звучання сирен повітряних нальотів і пострілів з-за рогу вулиці тобі, у спину, – це таке ж благо, як розуміння того, що тебе сьогодні вкотре приголублять материнські руки і мовчки підтримають батьківські очі.

Про це писали і писатимуть класики.

ІІ. Про що говорилося
Я веду розмову з Дмитром Барабашем. Життєва нитка цього чоловіка має 90 років, 2 роки – війни.

– Моє перше питання з розряду «як так сталося»?

– Через непередбачуваність життя, – відповідає, сумовито всміхаючись. – Коли ми були молодими, то не думали, що годимося захищати свою землю, а на ділі, виявилося – так. Шанувати маму, Батьківщину та землю, що нас годує. Батько вчив нас вирощувати хліб, орати поле, а ми з братом мали ще й навчитися тримати у руках зброю.

– Як зараз пам’ятаю, як до хати увірвався мій друг і вигукнув: “Війна!”, – пригадує Дмитро Андрійович. – Після цього ми підхопилися і чимдуж помчали до голови колгоспу. Біля колгоспу зібралися люди, але певності не було.

– Не було її і наступні роки. У бойових діях брав участь 2 роки, решту допомагав збирати провізію, стежив за станом мізерного озброєння відділу.

– Чи було Вам страшно? – запитую у Дмитра Барабаша.

– Напевне, молодому хлопцеві не було страшно, або просто не встигав злякатися.

– Яким був Ваш бойовий шлях?

– Служив у 121 гвардійській Гомельській дивізії рядовим спочатку в складі Білоруського фронту, а потім дивізія увійшла до складу 13 армії першого Українського фронту. Згадувати ці події страшніше, ніж воювати.

– Чи думали Ви про те, що здійснюєте подвиг?

– Ні, – відповів Дмитро Андрійович.

ІІІ. Що читалося
Уривок з повісті П. Загребельного «Дума про невмирущого»:
«Танки стріляли різко, поквапливо, нервово. Вони навіть не стріляли, а бубоніли: «Бу! Бу! Бу!» І після страшного такого «бу» чахкав десь снаряд. Снаряди летіли один за одним, одскакували од сухої землі й розліталися в усі боки червоними бризками, ніби перестиглі кавуни. Треба було сидіти під цими страшними чахканнями, під червоними бризками, сидіти, притиснувшись до землі, як припадав колись до печі, до теплої черені, ждати, ждати, ждати».

Уривок з оповідання О. Довженка «Мати»:
«Біжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, біжить у великій тривозі. Як же він бився перед рідним селом. Розвідником був, нищив точки, розніс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Прогнали ворога. Пробіг Василь усе село, все те, що звалося колись селом! Дві сотні печищ, спалені сади, ями і безліч одубілих у багнищі і крові.
– Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий… Я вбив їх мамо, коло двох сотень. Де ви?!
Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою.
– Мамо, матінко моя, де ви? Рідна, чому ж не стрічаєш мене? Чом не чую вашого тихого голосу? Мамо, голубко, матінко моя сива?
Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір – нема двору. У сад – нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші – мати. О тихий жах… О незабутній смутку…».

IV. Епілог
До подвигу треба дорости. І коли наше українство це зрозуміє, тоді історія не буде розмінною монетою, предметом для суперечок, а стане суворим уроком і правом на звання Істинного Патріота.

Справжнє безсмертя судилося лише сильним Духом!!!

Наталія САМОЙЛЕНКО

переглядів: 765

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *