Тато: “Аби ти була щасливою!”

07.05.2018

Тато: “Аби ти була щасливою!”

Раннє дитинство.
П’ятирічна мудрагеля крутиться у вітальні перед дзеркалом. В манежі солодко позіхає однорічне маля. Заклопотана мама консервує помідори. Вдома не вистачає лише тата, але ми всі чекаємо його із роботи: мамі необхідна хатня допомога, братик – більше любить спати в тата під рукою, а не в манежі, а я чекаю на обійми і на жуйки з наклейками. П’ятирічна кучерява мудрагеля обожнює татові щоденні гостинчики, які він приносить з роботи, та міцні обійми. А ще обожнює запах пластиліну та гуаші, бо так пахне із батькового портфеля. Так пахне її дитинство та юність. Так пахне щастя.

Дитинство.
Матіоли обдаровують землю своїм ароматом. Ми з братом зриваємо по черзі їх у квітнику, а потім з тими квітами босоніж біжимо зустрічати тата, який їде назустріч велисипедом. Ми, малі босяки, кружляємо навколо того велосипеда, розкидаючи матіоли по стежці. Мама побігла по фотоапарат, аби зафіксувати назавжди цей момент. Тато радісно сміється, але просить своїх борсиків взутися. Ми всі щасливі від того, що один в одного є.

Підлітковий вік.

Мені тринадцять. Сидимо двоє з татом у дитячій стоматологічній клініці в черзі під кабінетом ортодонта. Я плачу, схлипуючи, – ортодонт таки сказала, що мені треба носити пластину на зубах. Тато мене заспокоює: будеш, мовляв, і з пластиною гарною, а потім ще й матимеш голівудську посмішку.

Дитячо – підліткові комплекси важко побороти. То особливий період в житті кожного майже сформованого юнака чи юнки. Підтримка батьків – необхідна, підтримка батька для дівчинки – обов’язкова. Потім мій короткочасний недолік ми перетворили в перевагу. Я гарна. Принаймні, для мого тата точно. Він це сказав тоді, коли лікар щойно вдягнула пластину, і коли моя мова була схожою на шипіння змії.

Юність.
Я – студентка, мені 18.
3:00. У всіх кімнатах, окрім тієї, де спить брат, горить світло. Тато ще не лягав. Ніч, коли доня їде на навчання – безсонна для нього. Він перечистить все взуття, передивиться і відремонтує всі блискавки на верхньому одязі, бо доня не завжди уважна до таких деталей. А потім стерегтиме автобус.

Я люблю і водночас ненавиджу ці моменти. Люблю – тому що ми разом, як до мого навчання. Ненавиджу – бо за 20 хвилин знову треба буде прощатись. Тато не любить давати на прощання настанов, лише просить, щоб приїжджала чимшвидше. Дякую тобі, тату, за твою щасливу хату!

Молодість.
Я – двадцятирічна наречена. За кілька хвилин тамада оголосить весільний танець з батьком – наставником, найкращим другом, порадником, прикладом, авторитетом. Перед очима промайнуло солодке дитинство з жуйками та гуашшю, матіолами кругом велосипеда, підлітковими сльозами під кабінетом ортодонта, студентськими прощаннями і обіцянками якнайшвидше приїхати перед рівненським автобусом – і то лише буденність.

Мій тато завжди близько приймав до серця, коли ображали його маленьку дівчинку. Ніколи не лягав спати доти, доки я не прийду з вечірньої прогулянки. Він не був скупий на ласку, любов і підтримку. Він був вимогливий, аби я розкрила свій потенціал. Завжди віддавав нам, дітям, все до останнього, нічого не залишаючи собі. Він надзвичайно талановитий: його портрети, пейзажі, натюрморти заслуговуюють найвищої оцінки, але разом із тим він дуже скромний.

Нині татові 44 роки. Його кучерява чуприна поріділа і покрилася сивиною. Тепер, коли я їду до Києва, щоб звідси вилетіти в Данію, він дає мені настанови бути хорошою дружиною, порядною людиною і знайти своє місце, де б не було б сонце. Нині він не просить приїхати якомога швидше, бо знає, що незабаром будемо бачитися набагато рідше. І цей факт нам обом крає серця.

“Аби ти була щасливою”, – шепче мені на вухо тато.

“Аби ти був завжди здоровий і жив якомога довше – тоді мені нічого не страшно в цьому світі. Я завжди близько! Я ніколи тебе не підведу!”

Богдана ХАРКОВЕЦЬ,

Зарічненський район.

, , , , , , переглядів: 700

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *